Сьомого дня Доброчесний Рабин заплатив Шимонові Т. чотири чвертки курчати та пригорщу блакитних мармурових крем’яшків завбільшки з котяче око за оголошення в його щотижневій газеті: з невідомих нікому причин у штетлі з’явилося дитя, дівчинка досить красива, добре поводиться й зовсім не смердить, і він, Рабин, вирішив задля добра цієї дитини віддати її якомусь добропорядному мешканцеві штетля, котрий готовий назвати її дочкою.
Наступного ранку він побачив п’ятдесят дві записки, що тріпотіли перед дверима правостійної синагоги, неначе павичів хвіст.
Від майстра мідних дрібничок Пешеля С., котрий щойно два місяці, як утратив жінку під час Погрому битих скринь: «Якщо не заради дівчинки, то заради мене самого. Я цілком благовірна людина, і є речі, на які я заслуговую».
Від самотнього свічкаря Мордехая Ц., руки котрого були вкриті тонкими рукавицями з воску, який годі було відмити: «Я такий самотній цілий день у своїй майстерні. Свічкарів після мене не залишиться. Задумайтеся над цим».
Від безробітного приземленого Люмпля В., котрий не визнавав Пасхальної Ночі не тому, що вона була релігійним святом, а тому, що не розумів, чим ця ніч відрізнялася від інших: «Я не найкраща людина з-поміж тих, що коли-небудь жили, але я буду добрим батьком, і ви це знаєте».
Від смертельно хворого філософа Пінчаса Т., котрого на млині вдарила в голову балка: «Киньте її назад у воду й дозвольте бути зі мною».
Доброчесний Рабин знав усе, що стосувалося складних, дуже складних і дуже-дуже складних справ єврейської віри, і міг пояснити найбільш заплутані релігійні суперечності, тлумачачи найнезрозуміліші, важкі для розшифрування тексти, але про саме життя знав він не так уже й багато; з цієї причини, а також тому, що поява дитини не мала жодного текстуального пояснення й ні в кого було запитати поради (бо як питати порад тому, хто сам уособлює всі поради?), а насамперед тому, що дитя належало до сфери життя й саме було життям, Рабин опинився у вельми скрутному становищі. «ВОНИ ВСІ ДОСТОЙНІ ЛЮДИ, – думав він. – СТАТКИ У ВСІХ ТРОХИ НИЖЧІ ЗА СЕРЕДНІЙ РІВЕНЬ, НЕХАЙ ТАК, АЛЕ ВСІ МАЮТЬ ЧУЙНЕ СЕРЦЕ. ХТО Ж ІЗ НИХ ЗАСЛУГОВУЄ НА ТАКУ НАГОРОДУ НАЙБІЛЬШЕ?»
«НАЙКРАЩЕ РІШЕННЯ – ЦЕ ВІДСУТНІСТЬ БУДЬ-ЯКОГО РІШЕННЯ», – вирішив нарешті Рабин і висипав усі листи в кубельце до моєї пра-пра-пра-пра-прабабусі, постановивши віддати її – а в певному сенсі й мене – тому, до чиєї писанини вона потягнеться найперше. Але вона не тягнулася до жодного. Узагалі не звертала на них уваги. Упродовж двох днів вона навіть не поворухнулася, не кричала й навіть не відкривала ротика, щоб поїсти. Чоловіки в чорних капелюхах продовжували голосити молитви («СВЯТ, СВЯТ, СВЯТ…»), гойдаючись на своїх шнурах над залитими Бродом підвалами синагоги, тримаючись міцніше за Велику Книгу, ніж за шнури, думаючи, що хтось дослухається до їхніх вигуків, аж доки нарешті посередині ранньої вечірньої служби добрий торговець свіжою рибою Біцль-Біцль Р. не витерпів і не прорік те, що в усіх давно крутилося на язиці: «ЗАПАХ СТАЄ НЕСТЕРПНИМ! ЯК МОЖУ Я НАБЛИЖАТИСЯ ДО ГОСПОДА, ЯКЩО ПОЧУВАЮСЯ ТАК БЛИЗЬКО ДО КЛОЗЕТУ?!»
Доброчесний Рабин не міг не погодитися й перервав службу. Він опустився на скляну підлогу й відчинив ковчег. Кімната одразу ж сповнилася всепроникним, неохопним, нелюдським, непрощенним смородом нечуваної байдужості. Він лився з ковчега, стелився синагогою, заповнив кожну вулицю, кожен закапелок штетля, пробрався під кожну подушку в кожній спальні – забився в ніздрі тих, котрі спали, і встиг зіпсувати їм сни, перш ніж вихлюпнутися з черговим храпом, і врешті влився в Брід.
Немовля, як і раніше, тихесенько собі лежало без жодного руху. Доброчесний Рабин поставив ковчег на землю, узяв перший-ліпший наскрізь промоклий папірець і проголосив: «ДИТИНА ОБРАЛА СОБІ ЗА БАТЬКА ЯНКЕЛЯ!»
Схоже, ми потрапили в добрі руки.
20 липня 1997 р.
Дорогий Джонатан!
Палко жадаю, шоб етот лист удався мені добре. Як ти вже поняв, я не є суперзнатоком англійського язика. Українською всі мої мислі виглядають ше нічо так, но моя друга мова не настолько совєршенна. Я рішив упортребляти ті слова, яких ти мене вчив, експлуатіруючи подарений тобою словник, як ти й радив робити, коли мої слова будуть слішком утончьонними чи неумєсними. Єслі ж тебе не удовлетворяє моя робота, то я очєнь настаюю мені її возвратити. Буду зо всєх сил працювати над нею, пока вона тобі не понравиться.
Додаю до конверта вєщі, про які ти просив, в часності откритки з Луцька, список фамілій на надмогильних плитах врємьон войни в шести селах і фотографії, які ти дав мені на всякий «пожарний». Всьо-таки лучше, чим нічого, правда? Я був дєйствітєльно сам не свій із-за твоїх приключєній в поїзді. Знаю, яким важним був для тебе й для нас двоїх той ящик і шо його інгредієнти нічим не получиться замінити. Кража – вєщь неприятна, но вона постоянно проісходить з тими, хто возвращається поїздом з України. Поскольку ти не маєш інформації, хто з пограничників викрав ящик, то врядлі получиться його знайти, навєрно, то вже фінал і він пропав навсєгда. Но, пожалуста, не дай цьому случаю іспортити тобі впєчатлєнія про всю Україну, яка, навєрно, повна ужасних совецких пережитків.
Імєнно в цьому місці жєлаю подякувати тобі за то, шо ти був таким терпеливим і даже стоїчним со мною во врємя нашої поєздки. Ти, навєрно, розщитував мати більш продвинутого переводчика, но думаю, шо я всьо здєлал на тверду тройку. Я очєнь винен у тому, шо ми не найшли Августини, но ти ж сам знаєш, яка це була неподйомна цель. Єслі б у нас було більше врємєні, ми б обізатєльно її запєлєнгували. Ми б облазили всі шість сіл і опросили би всіх їх жителів. Под каждий камінь заглянули б. Но ми вже багато про це говорили.
Дякую тобі за репродукцію фотографії Августини із її сімйою. Я постоянно думав про то, шо ти казав про свою любов до неї. Щиро говоря, я не всьо поняв, когда ти вєщав про це тут. Хотя тепер целіком собі всьо представляю. Я аналізірував фотокартку два раза – утром, а потом перед тим, як завалитися спать, – і каждого разу замєчав шото нове, напримєр, як від її волосів падає тінь, а губи поднімаються в уголках.
Я дуже умілілся твоїм спокоєм послє прочитання моєї першої часті. Тобі тяжело буде представити, шо я вніс усі поправки, на які ти указав. Ізвіні, шо в послєдньому рядку назвав тебе дуже розбещеним євреєм. Я це поміняв і тепер там написано: «Я не хочу трястися десять часов у якето зачухане місто, шоб догодить розпущеному євреєві». Я чуть-чуть розтягнув першу часть про себе, вичеркнув слово «нігери», як ти наказав, хотя ето правда, у мене від них криша їде. Приятно, шo тобі понравилося речення: «Колись і ти будеш робити для мене то, шо ненавидиш. Це й називається сім’єю». Правда, должен тебе спитати: шо такоє трюїзм?
Я дуже длінно думав про то, шоб здєлати, як ти казав, розділ про мою бабушку болеє обйомним. Поскольку для тебе це так важно, я рішив: окей, вставлю туда то, шо ти мені прислав. Не то шоб я над цим аж так длінно думав, но я би хотів бути людиною, яка сама це придумала. То, шо ти написав, Джонатан, дуже красіво, і я почуствував, шо всьо ето правда.
І ше дякую, хоть мені і стидно, шо ти не здєлал замєчаніє про брехню шодо мого росту. Я просто подумав, шо було б суперово, єслі б я був високий.
Я приложив всє усілія, шоб скреативити слідуючу часть, як ти мене вчив, вставляючи в свої мислі пєрвим дєлом то, про шо ти мені казав. Я єщьо старався не бути таким, як ти казав, дуже вже понятним і неоправдано чуствєнним. А ше про ту національну валюту, яку ти додав до листа, клянуся, шо я писав би й без неї. Я просто чуствую в собі гігантську гордость, шо пишу для писателя, особєнно, якшо він американський писатель, ну як Ернест Хемінгуей чи ти.
Твоя часть «Початок світу настає часто» показалася мені очєнь вже екзальтірованою. Там є мєста, у які я вопше не в’їхав, но допускаю, шо це шось просто дуже єврейське, шо може розкусити тільки настоящий єврей. Ви, навєрно, тому й думаєте, шо Бог вас вибрав, бо только ви понімаєте свої собствєнні приколи про вас же самих? У мене є ше один маленький вопрос про цю часть: чи знаєш ти, шо большинство імен, які ти іспользуєш, в Україні не встрєчаються? Ну, Трохим – це я ше слишав, і Ханна тоже, но всі остальні очєнь странні. Ти їх сам видумав? І таких проколів у тебе повно. Буду тебе про них інформірувати. А ти вопше юмористічєский писатель чи нормальний?
Больше озарєній у мене пока нема, для ліцезрєнія нових вєщєй мені нада глибше познакомиться з твоїм романом. Імєй ввіду, шо, як говорят, наразі я в екстазі. Сообщаю, шо даже коли ти мені покажеш больше, я врядлі посовєтую шось умне, но зможу пригодитися по-другому. Єслі побачу шось не совсєм юмористічєске, то так тобі й скажу, і ти здєлаєш це смішнішим. Ти мені так багато про всьо ето нарозказував, шо я б дуже хотів прочитати остаток твоєї книги й буду думать про тебе ше лучше, єслі получиться. Кстаті, шо таке «кунілінгус»?
А тепер про дєла лічні. (Можеш пропустити ету часть, єслі для тебе це занудно. Я пойму, но прошу мене про ето не ізвєщати.) Дєд болєєт. Він перебрався до нас навсєгда. Тепер дислоцірується вмєстє із Семмі Дейвісом Младшим-Младшим на кроваті Ігорчика. А сам Ігорчик перебрався на діван. Ігорчика це не достає, бо він хароший мальчік і понімає намного больше, чєм всі кругом думають. Я щитаю, шо причиною дєдового нездоров’я стала його меланхолія, і сліпота в нього тоже від того, хотя на самому дєлі він же не сліпий. З того врємєні, як ми вернулися з Луцька, йому стало значітєльно хуже. Ти ж знаєш, його очєнь зачепила історія з Августиною, намного больше, чим нас із тобою. З батьою про дєдову меланхолію говорити вопше нєвозможно, бо ми обоє бачили, як він плаче. Вчора вечером ми сіли за стол на кухні. Їли чорний хлєб і говорили про льогкую атлєтіку. І тут зверху послишалися звуки. А над нами якраз комната Ігорчика. Я поняв, шо то дєд плаче; і батя тоже це поняв. І ше був такий звук, будто там хтото на потолку реп танцує. (Вопше-то реп – це потрясна вєщь, напримєр, в ісполнєнії отої групи з Днєпра, там всє глушмани на оба уха, но я нє по етім дєлам.) Ми прикинулися, шо нічо не слишали. На звуки в кухню зайшов Ігорчик. «Прівєт, Раззява», – сказав йому батя, бо Ігорьок опять неудачно спікірував і опять підбив собі глаз, но на етот раз – лівий. «Я тоже хочу чорного хліба», – сказав Ігорчик, не смотрячи на батю. Йому ісполнилося тринадцять, скоро буде чотирнадцять, а він уже такий умний. (Я только тобі це кажу. І не говори етого нікому.)
Надіюся, шо ти щасливий і шо всі твої родствєнніки здорові, цвєтуть і пахнуть. Ми вже успіли стати друзьями, пока ти був в Україні, правда? В слідуючій жизні ми могли б бути настоящими друганами. Мене буде заботити отсутствіє твого дальшого листа, і я ждатиму на продолженіє твого роману. Чуствую нєобходімость перетравити ше одну свою нову часть (бо желудок я уже напхав прілічно) і прислати її тобі. Пойми, я стараюся якнайлучше, тоїсть самим лучшим способом, настолько лучше, як можу. Мені це дається тяжело. Пожалуста, будь чесним, но і не суди слішком сурово.
Зі щирим серцем
Олександр
