— Він.
Поволі, смакуючи, випив, вибіг з-за столу і, як той цап, заскакав по хаті. Знову сів за стіл, на мить заплющив очі від насолоди, й голосно плямкнув масними губами:
— Ох і міцний Штарків спирт! Аж у п'яти стрельнуло! Вогонь! Може, хоч трохи від цієї німецької сироватки в моїй нещасній голові замакітриться. Не бере мене горілка, — скрушно бідкався староста, — не бере, й квит! П'ю її як воду, і не п'янію. Страх мене тіпає: і німця боїшся, і партизан жахаєшся. Тільки й чуєш: там старосту порішили, там поліцаю на шию зашморг накинули. І на мене люди в селі як на того упиря дивляться. І не дурно дивляться, бо причин вистачає. А що я вдію? Не все од мене залежить. Така моя служба! А взявся за гуж, — то не кажи, що не дуж. Оце й сьогодні подзвонив Штарк, звелів скласти списки жителів села і стягти з кожної родини по центнеру збіжжя для потреб німецької армії. І буду стягати. А що на ділі виходить? Зерно німцю, а прокльони старості. І нікуди від цього не дінешся.
— Тяжко вам доводиться, Юхиме Мартиновичу, — пожаліла Щупака мати, — отаку рахубу взяли на свої плечі, може, краще позбутися вам цього старостування? Скажете німцю, здоров'я підводить!
Староста злякано замахав руками, перебив матір:
— Дурницю городиш, Маріє! Я, може, весь свій вік чекав цього часу! І він прийшов! Юхим Щупак — староста! Звучить! І вигода велика! Он німець мені хату дав, оту, що для вчителів побудували. Вісім кімнат матиму, скоро маю переселитися. Три сараї, погріб, фонтан у дворі. Німець мене й пайком забезпечив, три гектари земельки вділив, зарплату маю… І так всього добра перепадає, хто не йде в старостат — то й несе гостинця. А ти кажеш, відмовся від старостування! Тільки й мені доводиться жити й оглядатися, бо за мною теж нагляд, і мені німець в'язи скрутить, як десь ухопить за руку на гарячому. Отут і треба Юхиму вертіться, як тій мусі над гарячим казаном, щоб і м'ясця понюхати, і крильця не ссмалити. Он вашого Юрка — і то провіряють.
— А що кому мій Юрко лихе зробив? — жалібно запитала мати. — Він ще хлопчак, дитя ще, а його хтозна за кого вважають.
Староста повагом потряс рудою головою, і важко було зрозуміти, чи він погоджується з матір'ю, чи, навпаки, намагається їй заперечити.
— Не скигли, Маріє,— озвався він насмішкувато, — не прибіднюйся, що ви з своїм Юрком такі вже нещасні. Даремно стараєшся! Хіба я тебе перший рік знаю? Ти ж хитра й мудра жінка! Ти ж знаєш, що Москва сльозам не вірить, а Берлін не бере до уваги наше скиглення. Тут нам, українцям, треба так вертітися, щоб вижити в цій веремії і не потрапити чорту на зуби.
— Не розумію я вас, Юхиме Мартиновичу! — розвела руки мати.
— А що тут розуміти, — незадоволено відказав староста. — Говорю, як воно є в житті. Здали хлопці служку пана Гофмана в поліцію, зварили їхні казанки, відвели від себе лихо. І тепер якийсь час можна спати спокійно. Довели хлопці, що вони чесні люди, бо як не їла душа часнику, то й не буде смердіти. Квецяв на вашого Юрка Скрипаль і Володьку Карпенкового обмовляв, запевняв пана Майєра, що вони червоних на слід пана Хоткевича навели і з Вершиною знюхалися. Скрипаль же вас на смерть прирікав, і тепер піймав отакого облизня. Тепер же знову ваш Юрко рятує пана Майєра й пана Штарка, Ситарчука і мене, раба грішного. І знову німець повинен розгадувати надто небезпечну для вас загадку.
— Яку загадку? — не зрозуміла мати.
— Нелегку, скажу, Маріє, загадку, — хитро примруживши вузенькі очі, глипнув на матір староста, — бо тут треба ще подумати, чого це ваш Юрко, як ти кажеш, хлопчак, а рятує пана коменданта, полковника Майєра та ще декого. Як це розуміти? Чи то він до німця хилиться, чи, може, його товариш Вершина навчає? Розіграв цю комедію з риб'ячою юшкою і надоумив вашого Юрка, як він має ввійти в довір'я до німця…
— Таке скажете! — ображено мовила мати. — І тут Юрко винен. Хіба ж він кликав німців до себе в гості? Сказали, то він і прийняв їх, дав волок. Ви ж самі, Юхиме Мартиновичу, знаєте, бо на ваших очах все діялося. А партизанів Жук привів! Хоча б уже в поліцію надійних людей брали…
— Де ж ти їх візьмеш, тих надійних, — хмикнув Щупак, — як у селі повно червоних? Люди так і зирять у ліс, до партизан тягнуться. Не до шмиги їм, бач, «новий порядок». А вашому Юрку, — продовжував Щупак, — пахне ще одна перевірка, так я тепер кумекаю.
— Яка перевірка? — стривожено запитала мати. — Он і так партизани перевіряли — мало голову Юрку не розсадили, ледве мізки з неї не вискочили. А ви ще про якусь перевірку балакаєте.
Староста налив повну чарку спирту, наливав поволі, обережно, щоб ніде й крапля не пролилася, хоча руки й тремтіли від нетерпіння, бо не міг спокійно дивитися на хмільне. Випив, закусив і знову похвалив:
— Смачний спирт! Пішов без затримки…
— Пийте, Юхиме Мартиновичу, на здоров'я, — озвалася лагідно мати, — бо ви наш заступник та охоронець. Прошу вас і далі рятувати нас від всіляких перевірок та наговірок. А ми в боргу не залишимося.
— Так-то воно так, — захмелілим голосом мовив староста, — тільки з хати як? Не все й від мене залежить! Сама розумієш… От я й попереджую тебе про можливу перевірку. Чого це я про неї забалакав? Викликав мене вчора пан Майєр, — притишивши голос, почав розповідати Щупак, — і годин дві допитувався, як, при яких обставинах потрапили вони, німці, до Берегових, тобто до вас, на риб'ячу юшку, хто посовітував їм вашу родину. І, звісно, пішла мова й про вашого Юрка.
— І знову Юрко винен, — забідкалася мати, — отак і виходить, як в тій приказці говориться: за наше жито — нас і побито!
— Не кажи, Маріє,— заперечив староста, — тут і справді є над чим поміркувати. А німець не дурень, не такий собі простачок, якого легко обвести навколо пальця. Ні,— впевнено доводив староста, — голова в німця не порожній баняк, наповнений сухою тирсою. Є розум в наших визволителів!
— Так при чому тут Юрко? — знов забідкалася мати.
— А при тому, — язик у старости почав потроху заплітатися, — що пан Майєр підозрює, ніби ваш Юрко, коли він рятував панів німців, діяв з намови відомого тобі Вершини. Я, здається, сьогодні вже говорив тобі про це діло… Отут і треба думати, бо може бути перевірка.
— Хай провіряють, — ображено мовила мати, — їхнє право, їхня й воля. Хай тільки почекають, поки в Юрка хоч трохи голова загоїться.
Юрко весь цей час мовчки сидів за столом і уважно слухав міркування захмелілого старости. «Дійсно, — дивувався хлопець, — не такі вже й дурні німці, як йому здалося на перший погляд. Правду каже Щупак: варять у них казанки, і тут треба бути надміру обачним та обережним.
— Не варто дуже переживати, — озвався заспокійливо староста, — бо як нема вашої вини, — то нема чого й остерігатися. А пана Майєра вам треба триматися — на нього вся наша надія. Дуже він цікавиться вашою родиною і, як я зрозумів, найближчим часом збирається до вас в гості. Раджу тобі, Маріє, покумекати своєю макітеркою, як краще пригостити пана полковника. Може, варениками з вишнями пригостиш, кисіль малиновий приготуєш, рибки насмажиш, холодчик звариш… Від пана Майєра, кажуть, багато чого залежить. Я, Маріє,— похвалився Щупак, — як говорили колись при більшовиках, дав вам глибоко позитивну характеристику. А моє слово чогось варте!
— Спасибі вам, Юхиме Мартиновичу, — схлипнула мати, — набридло отаке життя! Живи й тремти, живи й бійся…
— Не гніви, Маріє, Бога, — заперечив Щупак, — бо живете ви під моїм захистом, а як іншим зараз доводиться? Ти подумала? А далі ще гірше буде! Скажу вам як надійним людям… — староста знову притишив голос, — був я недавно в начальника жандармерії пана Гофмана. Є таємне розпорядження німецьких властей про підготовку списків молоді…
Староста замовк, він вичікувально дивився на матір, — мабуть, хотів приголомшити її нежданою новиною і водночас похизуватися довір'ям німців.
— Яких списків? — запитала мати, не витримавши довгої мовчанки.
— Звелено, — поволі почав староста, — складати списки для відправлення молоді на роботу в Німеччину. Там зараз велика нестача робочої сили, от і вирішено посилати людей з України. Наступної весни, а може, й раніше, треба визначити з нашого села сто дівчат.
