Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Хлопці бігом кинулися до виходу. Тепер Юрко, як маг, вивернув плиту, — і вони ледве не осліпли від денного світла. Та жахи підземелля гнали хлопців геть. Миттєво було закрито вхід, і ноги самі понесли до Вільхового гаю. Зупинилися в гущавині лісу, біля невеличкого джерела, і довго пили смачну холодну воду.

— Тепер я знаю, що таке щастя, — сказав Вовка, від блаженства заплющуючи очі.

— Що ти знаєш?..

— Що таке щастя, — пояснив Вовка. — Це те, що тобі дуже хочеться і ти його нарешті маєш. Ось ми вирвалися з підземелля, врятувалися від страшної загибелі, — це велике щастя! Згорали від спраги, тепер напилися холодної води, — це теж щастя!

Сонце повертало вже з полудня. Це ж стільки просиділи вони в підземеллі! Десь неподалік радісно вуркотіли лісові горлиці. Птахи ніжно і заспокійливо перемовлялися між собою, їм не загрожувала ніяка небезпека. Десь неподалік незадоволено озивався одуд, той ніби комусь скаржився: «Худо тут! Худо тут!»

Юрко подивився на Володю і розреготався.

— Ти чого?..

— А ти глянь на себе, як порося в шоколаді!..

— На себе краще подивися! — незлобливо відказав Вовка. — Ти теж, як той підсвинок, вечеряв шоколадом і не вмивався. А це могли в такому вигляді і в село попертися.

Хлопці вмилися, порозчісували розкошлані чуби, почистили одяг і берегом Прип'яті подались додому. Біля пристані Юрко зустрів Оксану Василівну. Побачивши хлопця, запитала докірливо:

— Де це ти пропадав цілу ніч? Мати сама не своя пішла на роботу. Тут і так пекло в селі, а ти ще коники викидаєш.

Юрко промовчав, нічого не відповівши на докори. Що тут скажеш? Ганебно вийшло. А мама, бідолашна, через нього, дурня, хвилювалась…

— Бачила недавно Петровича, — серйозно вела далі фельдшерка, — просив попередити тебе, щоб ти був готовий до зустрічі з гестапівцями. «Знайомство» має відбутися з дня на день. Доведеться тримати екзамен на расову приналежність. Як з твоєю новою «біографією»?..

— Вже вивчив, Оксано Василівно, — винувато усміхнувся Юрко, — детально знаю житіє «своїх» предків, можу про кожного розповісти у кількох колінах.

— Добре. Настав, Юрку, час задуманої операції, і твоя роль у ній важлива і небезпечна… Конкретно твого завдання не знаю, бо у підпіллі кожен повинен знати лише те, що стосується його особистої діяльності. Такий закон підпілля — сувора конспірація. Мені доручено передати тобі, що фольксдойч Юрген Берг мусить довести своє арійське походження.

— А як це і коли?.. — не дуже певно запитав Юрко.

— Лейтенант наказав, щоб ти прийшов двадцятого серпня о дванадцятій годині до старостату і чекав там приїзду коменданта Штарка. Комендант приїде з перекладачкою Вірою Миронівною, твоєю колишньою вчителькою.

— Віра Миронівна перекладачка?! — недовірливо запитав Юрко.

— Головна перекладачка, — уточнила Оксана Василівна, — сільськогосподарської комендатури, працює у відділі перепусток.

— А що я повинен робити в старостаті? — допитувався Юрко.

— Побачиш, — ухильно відповіла фельдшерка, — все залежатиме від обстановки. Важко передбачити все наперед. Будеш діяти, як порадить тобі Віра Миронівна. І постарайся вчасно прийти до старостату.

— Зроблю все, як ви сказали, — вже радісно всміхнувся Юрко.

— От і добре, — підбадьорливо мовила фельдшерка. — Основне — не хвилюватися, вести себе спокійно, без зайвої напруги. І все буде гаразд. Можливо, скоро з тобою зустрінеться Вершина, і тоді багато чого зразу виясниться.

Розділ тринадцятий

СЛАВКОВА СПОВІДЬ

Ще на світанку, коли хлопці спали в підземеллі, до Берегових прийшла Вовчина мати, тітка Варка. Вона привіталася, сказала вибачливо:

— Довелося йти до вас спозаранку, бо сама не змогла намолоти борошна на перепічку. Оце виміняла в діда Панасюка за Миколин піджак жорна, а їх і з місця зрушити не можна. А тут поліцаї загадали йти на роботу. Цибулю наказано вибирати. Не підеш — в льох посадять. Марина Комличкова позавчора в льоху цілу ніч висиділа. Дитина прихворіла, вона й лишилася дома… Страшне життя настало! Так ви вже будіть мого парубка, нехай іде додому та допоможе покрутити ті прокляті жорна!..

Мати дивилася на тітку Варку і знизувала плечима:

— Про якого ви парубка говорите?

— Та про Володю ж, — пояснила тітка Варка. — Сказав учора, що буде у вас ночувати з Юрком у повітці на свіжому сіні.

Мати квапливо доцідила молоко, розгублено почала витирати руки:

— Не приходив до нас ваш Володя… А Юрко казав, що ночуватиме у вас…

— У нас? — перепитала тітка Варка.

— Щоб на світанку з Вовкою потрусити ятери. — У матері на обличчі було здивування і нерозуміння.

— Оце так новина, — розвела руками тітка Варка. — Де ж їх тепер шукати? Виходить, що хлопці обдурили нас, а самі подалися кудись проти ночі. І туману напустили з тією рибою. Зовсім Вовка від рук відбився. Я вже й лаяла, та хіба він слухає. Тут таке коїться в селі, а він ночами десь тиняється… І все з вашим Юрком шушукаються. — Тітка Варка притишила голос, злякано розповідала — Полізла позавчора на повітку, бо там почала нестися курка, почала шукати яйця, а в сіні знайшла два револьвери і автомат… Понаносив, урвитель, у повітку зброї!.. За неї ж розстріл! Так я ті револьвери та автомат у мішок та в Прип'ять! І ви, Маріє Федорівно, в себе подивіться, бо ваш Юрко теж може зброї наносити. А тут уже проти ночі кудись повіялися! І ще одне лихо є…

— Яке лихо? — стривожено спитала мати.

Тітка Варка сторожко оглянулася, ніби хотіла пересвідчитися, чи їх ніхто не слухає, і почала злякано розповідати про прихід поліцая Івана Скрипаля.

— Чого він до вас приходив? — ще більше захвилювалася мати.

— Я й зараз нічого втямки не візьму, — розгублено відповіла тітка Варка. — Про Володю та Юрка випитував…

— Що ж він випитував? — мати зняла фартух, запросила тітку Варку:

— Проходьте, Варваро Климівно, вибачте, що я вас у порозі тримаю, проходьте, сідайте і про все розказуйте. Скрипаль даремно не прийде. Мабуть, хтось наговорив на наших хлопців…

— Істинно, що наговорив…

— Про що ж вас розпитував Скрипаль?

— Плів страшні дурниці,— очі в тітки Варки аж покруглішали від хвилювання. — Допитувався, чи не бував у нас лейтенант Вершина, отой, що працював у міліції…

— І що ж ви сказали йому?

— Що я могла сказати? — у тітки Варки голос аж затремтів від обурення. — Не приходив до нас той Вершина! Чого б він мав до нас приходити?..

— Що ще питав вас Скрипаль? — не заспокоювалась мати.

— Кажу, що верзюкав усяку нісенітницю. Почав розпитувати, чи не ходив мій Володя та ваш Юрко з Вершиною в палац в оту ніч, як німець скинув бомби на Гибле болото. Нічого я поліцаю не сказала, а оце вирішила й вас попередити… Будьте обережні! Щось винюхує той Скрипаль.

— Спасибі, Варваро Климівно, — подякувала мати. — Нічого нікому не розповідайте, жодним словом не обмовтеся про револьвери!

— Я ж тільки вам, щоб знали… — Тітка Варка підхопилася з місця, забідкалася:

— Куди ж запропастилися наші брехуни? Мо', й справді в партизани подалися? Мій аж плакав за тим автоматом цілий день місця собі не знаходив… Якщо будете знати щось, то скажіть мені.

Вовчина мати витерла кінчиком хустки сльози, що набігли на очі, і заквапилась додому, бо треба було бігти на роботу.

Схвильована Марія Федорівна не знала, що й думати. Налякала її розповідь тітки Варки про допит Скрипаля. Невже поліцаї натрапили на слід лейтенанта Вершини, докопалися, хто викрив пана Хоткевича та Сиволапа? Якщо так, нікому порятунку не буде… Щось треба робити, може тікати… А куди? До всього ще й Юрко десь запропастився, обдурив і пропав кудись…

Замислилася Марія Федорівна, почала перебирати в пам'яті останні події. Змінився Юрко, посерйознішав, став мовчазним і відлюдькуватим. То, було, в усьому радиться про все розповідає, а тепер і слова з нього не витягнеш. Ось пішли кудись з Володею, а куди — ніхто не знає. «Може, він Лесі сказав, — вхопилась за думку Марія Федорівна, — треба її розпитати…»

42
{"b":"118791","o":1}