Юрко слухав матір, і в ньому утверджувалася віра в себе і велика гордість за маму, що відкривалась тепер йому ще й такою силою духу й волі.

— Мусиш триматися спокійно, і не задавати фашистам ніяких запитань. Тебе запитують — відповідай спокійно, врівноважено. Ніби перед тобою якісь незнайомі рибалки. Ти їм дав волок, показав рибні місця, і взагалі вони тебе більше не цікавлять!.. Зумій створити собі отаку ілюзію, і повір мені, все буде гаразд.

Надворі ставало темніше, сутінки снувалися, все нижче сідали на очерети, на Прип'ять. У верхів'ях верб подекуди ще стиха озивалась пташина, лаштуючись на нічліг.

— Чому ж ти мені раніше не сказала, — ображено запитав Юрко, — що ти в підпіллі?

— Бо ще рано було тобі про те говорити, — пояснила мама. — Такі правила конспірації, кожен підпільник виконує своє завдання і дотримується суворої таємниці. І ти, Юрку, правильно зробив, що навіть мені не обмовився ні про підземелля, ні про таємницю Зоряної кімнати, ні про твоє завдання.

Юрко від несподіванки аж зупинився:

— Лейтенант розповів тобі про підземелля?

— Ніхто нічого мені не розповідав.

— Звідки ж ти знаєш про все? Виходить, що тобі розповів тато?..

— І він промовчав…

— То звідки ж ти знаєш про підземелля та Зоряну кімнату?..

— Від тебе, Юрку, дізналася, — промовила мати. — Коли ти лежав хворий, то марив… Я спершу, як почула, злякалася… Не зналала, що й думати. Сиджу біля тебе, компрес до голови прикладаю, а саму страх бере, що з тобою таке лихо діється. Але поступово зрозуміла, що ти справді з татом побував у підземеллі, побачив круглу світлицю з портретом Червоної красуні, а в закапелку кістяк замученого повстанця Кушніра.

Юрко геть розгубився від почутого. От тобі й підпільник, от тобі й помічник партизанських розвідників! Захворів і все вибалакав!..

— Ти не пережинай. — заспокоювала Юрка мати. Те, що я знаю про тебе, ніхто не знатиме. Матері вміють берегти таємниці своїх дітей. А мені кортіло розпитати тебе про таємниче підземелля, бо й я про нього чула чимало цікавого.

— А хто ж тобі розповідав, хіба хтось в селі знає, що під палацом існує підземелля?

— Звичайно, знають, — впевнено відповіла мати. — Там такі гулянки були в тих кам'яних казематах, що весь палац ходором ходив. Тільки вхід до того підземелля був з Білої вежі. Її зруйнували, підземелля залило водою, — от люди й подумали, що все там пропало. А пан Хоткевич, виявляється, обдурив усіх і сховав свої скарби в тих підземних схоронах. А в Рожевій кімнаті,— несподівано запитала мати, — ви не бачили портрет козака Мамая?

— Нема там ніякої Рожевої кімнати, — відповів Юрко.

— Є така кімната, — впевнено мовила мати, — а поруч неї Зелена і Синя… Є й інші приміщення. Їх там десятків два набереться. Навіть є величезні кам'яні зали.

— Звідки ти знаєш? — здивувався Юрко. — Хіба ти була в тому підземеллі?

— Ні,— заперечила мати, — бути там мені не доводилося, а чути — чула. Там багато всіляких чудес сховано. Мені про них колись давно баба Химка розповідала, мамка старого пана Хоткевича, діда оцього, що викинувся з фашистським десантом. Я дружила з онукою цієї бабусі, Мариною її звали. От баба Химка й розповідала нам різні чудеса про старий палац, про підземелля, в якому пани влаштовували бучні гулянки. А баба Химка, як була молодою, прислужувала коло столу. За тією кімнатою, казала вона, де на стіні намальовано портрет Катрі Загорулько, названої паном Червоною красунею, є ще велика кам'яна зала, а в ній сцена. На тій сцені вродливі кріпаки танцювали, ставили п'єси, потішали панів. Називали пани залу — оргія. Шлях до неї показував вусатий козак запорожець.

— І козака там нема, — заперечив Юрко, — вигадала баба Химка. Є там велика картина Прип'яті…

— Ні, там повинен бути намальований на стіні козак запорожець, а також шляхтич і турок, — стояла на своєму мати. — Турок показує шлях до скарбниці, а пан у золотому кунтуші стереже вхід до підземного ходу. Десь там і замаскована панська фальшивомонетня. Тільки скрізь там потаємні замки і входи. Десь там і панська бібліотека.

— Книги, — почав уже розповідати Юрко, — зберігаються в кімнаті Червоної красуні. Там стоять шафи з червоного дерева, а в них повно книжок. Є там шафи з дорогим посудом.

— То правду говорила баба Химка. Дарма що їй тоді уже було за сто років, а мала ясний розум, все пам'ятала. Якось вона розповідала, що в підземеллі є довгий коридор, а в ньому стоять залізні люди.

— Такого я не бачив…

— Це виставлені давні панцирі, які колись носила шляхта. Там пани багато різного добра сховали, ще як їх розбили під нашим селом козаки Максима Кривоноса. Може, воно й зараз там, у кам'яних лабіринтах. — Мати болісно зітхнула — Лізуть і лізуть вороги, не дають нападникам спокою наші землі!.. Тепер німці посунули, хочуть повернути нас у рабство… Та ми будемо боротися…

Хата діда Захарка стояла на підвищенні. Як, бува, не розливалася свавільна Прип'ять, а до дідової господи все одно не досягала. Дід Захарко ще порався на подвір'ї, зустрів їх радісно і запросив до хати на вечерю, яку вже доварювала баба Домаха.

— Спасибі за гостинність, — подякувала мати — Хай уже іншим разом скуштуємо вашого кулешу, а зараз нате вам молока і ми підемо додому. Скоро комендантський час, можна й на поліцію нарватися. Пристануть, то лиха не оберешся.

— Правду кажете, — погодився дід, розчулено дякуючи за молоко і за те, що їх, старих, не забувають.

Повернулися додому саме тоді, коли біля поліції голосно забемкала рейка, сповіщала про настання комендантського часу. Тепер ніхто до ранку не мав права з'явитися на вулиці. Хто порушував окупаційний режим, підлягав розстрілу на місці.

Юрко не поспішав заходити до хати, сів на ґанку, все думав про несподівану розмову з матір'ю. Правду казала фельдшерка Оксана Василівна, кругом свої люди!.. І мати в підпіллі, допомагає своїм. Тепер Юркові набагато легше. Нехай приїздять фашисти ловити рибу та варити юшку. Він готовий виконати завдання лейтенанта Вершини…

У неділю Юрко прокинувся дуже рано і одразу почав поглядати на годинник. Ходики, як завжди, весело вицокували, але стрілки, особливо та, що показувала години, здавалося, не рухалися. Врешті Юрко не витерпів і подався до старостату. Краще зачекати там, ніж спізнитися і зірвати операцію. Усі свої служби німці перевели на берлінський час. А це різниця з місцевим часом на годину. Доведеться постовбичити біля старостату.

Міститься старостат у колишній ощадкасі. Ошатний цегляний будиночок з усіх боків оточує старий сад. Ще здалеку Юрко помітив на липовій алеї, яка вела до старостату, гурт людей. Жінки, дівчата підмітали алею, інші носили з високої кучугури пісок і посипали ним доріжки. Чимало людей копошилося в садку. За всіма роботами наглядав Щупак. Він, як той гусак, ходив по алеях і доріжках, покрикував на людей.

Юрко помітив своїх однокласників Івана Кавунця та Павла Демка. Хлопці дружили між собою, обидва захоплювалися авіамоделізмом.

Староста, помітивши Юрка, гукнув до нього:

— Завертай, хлопче, сюди. Тут і тобі робота знайдеться! Бери носилки і разом з Демком носи пісок на головну алею…

Щупак подивився на годинник, голосно забідкався:

— От лиха година, уже одинадцять! А скільки всього ще не зроблено! А ви все чухаєтеся! От народ, от уже лінива порода!

Юрко взяв носилки і пішов з Павлом Демком до купи піску.

— Чого це староста таку гарячку поре? — запитав він Павла. — Чи не Гітлера в гості чекає?

— Комендант Штарк в гості приїде, — насмішкувато відповів Демко, — напросився до Щупака на обід. Минулої середи староста призначив мене посильним, бо тітка Варка захворіла, а тут Штарк приїхав. Походив навколо, подивився, навіть у нужник зазирнув, і почав розпікати Щупака. От він і старається. Зранку всіх вигнали на роботу. А ти чого сюди приплівся?