Юрко витрусив з носилок пісок, пояснив:

— Ятери в мене порвалися. Так я й вирішив піти до Андрія Ремеза взяти ниток. Іти повз палац побоявся. Недавно мене німці заарканили, цілий день ящики з автоматами довелося носити. Так я й подався через майдан. А тут на Щупака наскочив…

Хлопці принесли ще кілька носилок піску, потрусили ним алею. Староста потупцював по піску, похвалив:

— Молодці, зразу видно — козаки! А тепер усім, — звелів він. — у садок, вигрібати листя. І щоб ніде й галузки не лишилося. Німець любить акуратність і порядок. А хто буде огинатися, тому на закуску — чистити нужник! За годину все треба зробити!

Хлопці почали загрібати сад.

— Чув новину? — запитав Юрка Павло.

— Яку?

— Німець у палаці скарб шукає. Привезли водолазів з Берліна. — розповідав Павло, — і спустили їх в оті глибокі льохи, що лишилися від Білої вежі. З ліхтарями оглядали стіни, придивлялися до кожної шпарки, намагалися проникнути в підземелля.

— А ти звідки знаєш? — поцікавився Юрко.

— Діда Свирида викликали в палац, — пояснив Павло. — Він у пана Хоткевича двірником працював, знав у парку всі ходи й виходи. От його привезли до льохів, залитих водою, й наказали показати, де був вхід до підземелля. Дід і показав. Він пам'ятав, що вхід був саме навпроти отого старого дуба, стягнутого залізними обручами.

— І що ж там знайшли німці?

— Натрапили на двері, що вели в підземелля, вибили їх, зайшли в просторі кам'яні світлиці, а вони — затоплені водою.

— А дід Свирид звідки про це знає,— не повірив Юрко, — він же там не був…

— Звісно, не був, — погодився Павло, — але при ньому водолази витягли з води величезну срібну люстру, таку громіздку, як панікадило в церкві. Дістали німці й три панцирі…

— Які панцирі? — дивувався Юрко.

— Одяг такий металічний, — відповів Павло, — колись його носили рицарі. А та люстра й панцирі в кам'яній світлиці. А з тієї світлиці, розповідав дід Свирид, пролягав довгий коридор. Він вів до тих приміщень, в яких бенкетували пани.

— Дійшли до них водолази? — Юрко з нетерпінням слухав Павла, аж гребти листя перестав.

— Не дійшли, — відповів Павло. — Коридор завалений камінням, залитий водою, ще й сталеві ворота шлях перекрили…

— Які ворота? — знову перебив товариша Юрко.

— Дід казав, — захоплювався розповіддю Павло, — що вхід до коридору перекривали масивні залізні ворота. Пан Хоткевич, як утікав за кордон, підірвав підземний перехід, ворота — і вода заповнила весь той лабіринт. Потикалися водолази, походили там, а шлях перекривають кам'яні брили. Спробували відкачати воду — нічого не вийшло. Скільки її відкачають, стільки й прибуває. Нуртують там підземні води.

— А більш нічого німці не знайшли? — запитав Юрко.

— Не знаю, — байдуже відповів Павло, — діда більше не викликали. Тільки що там можна тепер знайти? Золото пан з собою за кордон прихопив, а все інше добро у воді погнило. Нічого німцям робити, то вони й бовтаються в тих ковбанях! Усе тягнуть, гребуть! Недавно в Мусіївці почали знімати шар чорнозему і вивозити в Німеччину!

— Вигадуєш! — не повірив Юрко.

— Правду кажу! — сердито кинув Павло. — Мати була в тітки Оксани, своїми очима бачила. Підігнали валку вантажних машин і сиплють на них нашу земельку! А потім на станцію, на платформи і в Німеччину!

Павло сердито сплюнув, сказав, перекривляючи коменданта Штарка:

— «Новий порядок» є «новий порядок», і він діє! Все кругом належить великій Німеччині!

Нарешті до старостату підкотив чорний лискучий фаетон коменданта Штарка. Не встиг той ступити на алею, посипану чистим піском, як до нього підбіг староста, низько поклонився, запобігливо заторохтів:

— Милостиво просимо, пане комендант! Раді вас бачити і вітати в нашому селі! Усі ваші повеління виконали, всюди навели повний порядок.

Штарк поважно допоміг зійти перекладачці. Віра Миронівна була одягнена в біле плаття, поцяцьковане дрібними синіми кружальцями, з вигаптуваним розлогим коміром. Довгі коси були старанно викладені над високим чолом і нагадували незвичайну золоту корону.

Щупак дугою вигинався перед комендантом, улесливо промовляв до перекладачки:

— Передайте, пані Віро, нашому дорогому гостю, що на нього чекає святковий обід. Є курочка, індичок, холодчик, смажена рибка. Є й свіжий медок в стільниках, липовий! І вас, пані Віро, уклінно прошу на обід…

Перекладачка передала коменданту прохання старости, той задоволено вигукнув:

— Риба, о, риба гут! Скажіть старості, що я сам хочу ловити рибу і зварити юшку. Рибу будемо ловити сьогодні. Зразу, як я повернуся з палацу!

Жінки та підлітки покинули роботу, зійшлися до гурту, розгублено поглядали на коменданта і Віру Миронівну. Ніяк не могли спокійно дивитися на вчительку в такій несподіваній ролі. Юрко вийшов наперед, щоб його зразу могла помітити Віра Миронівна.

Перекладачка побачила хлопця, на якусь мить затримала на ньому погляд.

— Пан комендант хоче… — почала Віра Миронівна.

— Що він хоче? — забігав староста. — Ми вже в один мент…

— Пан комендант, — повторила перекладачка, — хоче половити рибу в Прип'яті і зварити юшку. Зараз треба, Юхиме Мартиновичу, знайти людей, які живуть поблизу Прип'яті, мають волок, казан і, звісно, надійні, такі, що нездатні вчинити якусь капость.

— Ми все в один мент!.. — повторював староста, розглядаючи гурт і прикидаючи, кого б залучити до такого заходу.

Віра Миронівна помахом руки покликала до себе Юрка. Хлопець підійшов до перекладачки, привітався.

— Гер Штарк, — звернулася вона до коменданта, — представляю вам свого найкращого учня!

Німець байдуже ковзнув поглядом по Юрку, промовив для годиться:

— Це дуже приємно, коли вчитель зустрічається зі своїми вихованцями. Для нього — це завжди радість.

— Мій учень, гер комендант, — вела далі перекладачка, — чудово володіє німецькою мовою. Як це не дивно, а він знав її значно краще, ніж його вчителька.

— О, — здивовано протяг Штарк, — це досить рідкісний випадок! — І тут же звернувся до Юрка: — Ти володієш німецькою мовою?

— Так, гер комендант, — шанобливо відповів Юрко, — я знаю її з малих років. Це моя рідна мова!

— Виходить, ти німець? — ще більше здивувався Штарк. — Як же ти опинився в цій глушині?

— Мій прадід, — відповів Юрко, — вихідець із Східної Пруссії, його виписав місцевий поміщик будувати свій палац…

— Ти справді чудово говориш по-німецьки, — похвалив Юрка Штарк, — і мені дуже приємно зустріти тут свого земляка. Я теж народився в Східній Пруссії.

Староста зацікавлено спостерігав за комендантом Штарком і Юрком, намагався збагнути, про що вони так жваво розмовляють. Але нічого Щупак зрозуміти не міг, та добре бачив, що комендант привітно й милостиво посміхається до Юрка, зацікавлено веде з ним балачку.

— То як же, Юхиме Мартиновичу, — нагадала перекладачка, — бути нам з юшкою? Невже у мешканців села ні в кого не знайдеться путнього волока? Що ж я мушу сказати пану коменданту?

Староста зраділо вдарив себе долонею по вузькому, засмаглому чолі:

— От дурна голова! — вигукнув він. — Як же я зразу не змакітрив? Найкраще податися до Берегових! Хата їх, вважай, на березі Прип'яті. І волок мають, і місце теж рибне! Мілина! Люди вони надійні. Я за них і перед паном комендантом, і перед вами ручуся! А тепер хай пан комендант вирішує, захоче, можна й на березі юшку зварганити!..

Комендант вислухав перекладачку, задоволено закивав головою:

— Так, це буде непогано. — Штарк поглянув на годинник: — Зараз ми поїдемо обідати, як домовлялися, потім годин дві побуду в палаці. А після того ловити рибу! Це буде о шістнадцятій годині. Хай пан староста пошле туди, де будемо ловити рибу, п'ять поліцаїв.

Староста тут же звелів Юркові:

— Зараз бігом додому! Приготуй волок, казан, дрова, щоб усе честь-честю. Я принесу горілку і курку, бо без курки риб'яча юшка зовсім не та на смак. Посуд теж підготуй!..

Юрко подався додому виконувати розпорядження старости.