— От ти завтра підеш до нього, — майже наказував Гончар, — і дізнаєшся, чого він так повівся. Якщо запідозриш щось загрозливе, зразу повідом мені. Справді, зараз кожен мусить пам'ятати, що живемо ми на окупованій території. Постараємося надалі бути обережними та обачливими. Насамперед сувора конспірація! Про нашу підпільну групу нікому ні слова. Нікому! Як бачите, треба приглядатися до людей, а вже тоді залучати їх до підпілля.

— Правильно, — підхопився з місця Віктор Базик, — треба приглядатися. А то є різні типи. Позавчора я зустрів Тимофія Шлапака, він ніс заяву в поліцію, клянеться вірою й правдою служити великому фюреру Адольфу Гітлеру.

— Вигадуєш! — не повірив Гончар.

— Чого мені вигадувати, — стенув плечима Віктор, — я сам бачив Шлапака і його заяву. Так що не додумайся, Іване, залучити до нашої підпільної групи Тимофія Шлапака…

У хатині знову запанувала мовчанка. Радості мало. Славко відмовився дати клятву на вірність, а Тимофій Шлапак клянеться вірою й правдою служити Адольфу Гітлеру.

— Чого голови похнюпили? — озвалася Люда Щербань. — Хіба ви не знаєте, хто такий Тимофій Шлапак? Ледар, хуліган, неук! Тепер став підлим зрадником! А нам треба робити своє. Мусимо виконати наказ Миколи Павловича. Зброя партизанам дуже потрібна. Наступної неділі підемо в ліс, оглянемо місце недавніх боїв. Тільки давайте виберемо командира нашої підпільної групи. Я пропоную Івана Гончара. Чому? Тут зібралося вісім учнів нашого класу. Іван — наш піонервожатий. Він нам давав рекомендації до комсомолу. Ми його знаємо, ми йому віримо, і він найстарший віком за нас усіх.

— Правильно! — підтримав Люду Вовка. — Івана командиром! Він і на фронті трохи побув, і з Миколою Павловичем зустрічався.

Командиром підпільної комсомольсько-молодіжної групи одноголосно обрали Івана Гончара.

Тут же почали домовлятися, як краще провести збирання зброї, де й коли зустрітися, куди, в яке урочище піти в першу чергу.

— Недавно ми ходили з Вадимом Грищенком у ліс, — почав розповідати Валерій Зазірний, — там чимало зброї лишилося. Ми приховали десятків три гвинтівок і двадцять дві цинки з патронами.

Андрій Ремез не втримався, перебив Валерія.

— Що ті цинки? — запально вигукнув він. — От ми з Павлом Путятою натрапили в Умирівському лісі на п'ять вантажних автомашин із зброєю. Там і гвинтівки, і патрони, й гранати. А водії постріляні.

— Я теж ходив у ліс, — втрутився в розмову Віктор Базик, — і знайшов у траншеї станковий кулемет. Так я його сховав у напівзаваленому окопі, думаю, пригодиться. Знайшов я в тому окопі і три гвинтівки… А біля Льольчиного озера лишилися підбиті танки. Тільки я побоявся до них підходити, бо там починається мінне поле. На березі озера багато всякого добра лишилося, чимало непошкоджених бліндажів, є й гармати…

— Хто тобі сказав? — запитав Гончар.

— Сам бачив, — пояснив Базик. — Позавчора я на човні плавав по озеру, підпливав до самого берега, а вийти не осмілився. Там, кажуть, міна на міні.

Домовилися зранку наступної неділі зібратися в Кривому яру і піти в Умирівський ліс збирати боєприпаси. Заодно вирішили оглянути й віддалене Серафимове урочище. Там теж були важкі бої.

Коли вирішили всі питання, Андрій запросив друзів до хати відзначити день народження. На столі стояла смажена риба, вареники, квашена капуста, солоні огірки, сулія наливки. Андрієва мама, ще молода, вродлива жінка, з пишною зачіскою, запросила всіх до столу:

— Сідайте та відзначимо день народження Андрійка! Як добре, що ви прийшли до свого товариша.

Коли, повсідавшись за столом, випили по келиху тернівки, поїли, Андрій дістав з полиці патефон, завів його, поставив платівку, оголосив:

— Моя улюблена пісня!

У хаті залунала знайома всім пісня «Три танкісти». Недавно в селі демонструвався кінофільм «Трактористи». Після того ця пісня залунала в школі, сільському клубі, в багатьох хатах, її часто співали по радіо. З якоюсь особливою силою вона залунала зараз в селі, окупованому фашистами. Пісня наснажувала, кликала до бою, вселяла впевненість в остаточній перемозі над ворогом.

Потім Андрій поставив платівку з піснею про матроса Залізняка, тачанку і Катюшу. Довго як зачаровані слухали задушевні пісні і уявою переносилися в недалеке минуле, в якому не було ні війни, ні фашистів.

Коли вже почало сутеніти і треба було розходитися, Іван Гончар збентежено звернувся до присутніх:

— Зачекайте, товариші, створили ми підпільну групу, а як назвати нашу організацію, забули. Думаю, що ми будемо розповсюджувати листівки, а як їх підписувати, від імені кого?

— Давайте назвемо нашу групу, — запропонував Віктор Базик, — «Молоді месники».

— Ні, — не погодилася Надя Цимбал, — не годиться така назва. Тут ми зразу даємо ниточку гестапівцям — шукайте підпільників серед молодих, а їх у селі не так і багато.

— І то правда! — погодився Андрій Ремез. — Краще назвати нашу підпільну групу «За Батьківщину!», бо за рідну землю піднімаються на бій з ворогом всі — і дорослі і юні, малі і старі.

Розходилися по двоє, щоб не привертати до себе зайвої уваги.

Від Ремезів Юрко з Володею йшли вулицею, обабіч якої росли старезні велетенські липи. Ця алея вивела хлопців до старого палацу. Під мурованою аркою стояли гордовиті чавунні леви і щирилися беззубими пащами. Призахідне сонце відбилося в широких вікнах палацу, і здавалося, в кам'яних світлицях бушує багряне, розбурхане полум'я. Під високим муром стояла валка вантажних машин, навколо них метушилися гітлерівці. З машин вивантажували снаряди і штабелями складали їх під стінами палацу. Юрмилося немало німців біля криниці. Вони голосно реготали, обливали один одного холодною водою, змивали з себе піт та пилюку.

Не встигли хлопці минути важкі чавунні ворота, як перед ними, ніби з-під землі, виріс цибатий німець в чорному мундирі. На його рудій квадратній голові розчепірювалась чорна пілотка. Хлопці вже знали, що таку форму носять есесівці, відбірні гітлерівські вояки. Недавно через село проходила есесівська дивізія «Мертва голова», і її п'яні солдати знічев'я спалили кілька хат на Путятівці. Есесівець зупинив хлопців.

— Ком! Ком! — він зазирнув у зелену книжечку і додав: — Зараз будем арбайт. Робота. Шнель!

Хлопці пішли за солдатом. Німець завів їх на подвір'я палацу. Біля входу до клубу стояли штабелі ящиків, лежали пакунки, окремо на зеленому брезенті були складені довгасті паперові мішки. Під липами виднілися ящики з гранатами. У широкі щілини визирали їх довгасті дерев'яні ручки.

— Поглянь, Юрко, — непомітно кивнув головою Вовка, — ящики, прикриті цупким брезентом, — автомати! Новенькі!

Юрко придивився до брезенту і побачив під ним ящики з новенькими автоматами. Ще далі лежали коробки з вермішеллю, печивом, цукерками та шоколадом, із згущеним молоком. Одна коробка прорвалася, і невеличкі банки висипалися на землю. Німець підвів хлопців до пакунків, зазирнув у словник:

— Носить! І нічого не чіпала, — німець загрозливо з боку на бік провів пальцем, — капут будет!

На пачках з печивом була намальована вродлива дівчина з модною зачіскою. Вона тримала в руці печиво, ніби запрошувала, мовляв, візьміть, скуштуйте. На картонних коробках з шоколадом було зображено кучерявого негра з великими червоними губами. Він теж тримав у руці барвисту плитку і приязно посміхався. На коробках з цукерками теж виднілися різноколірні написи.

— Носить! — знову наказав есесівець. — І нічого не брати!

Хлопці взяли ящик з автоматами і понесли в палац. У коридорі всюди виднілися ящики та пакунки.

— Пішли далі! — запропонував Вовка. — Тут уже ніде ставити.

У приміщенні клубу хлопці побачили Славка Олефіренка, Грицька Величка, Максима Коломійця, Олексія Шумейка, Степана Березу. Вони, мабуть, вже давно носили вантажі, бо важко дихали, на обличчях виступив піт.

— І вас упіймали, — співчутливо озвався Олексій Шумейко, — а я тут з самого ранку… Викликали в поліцію, а з поліції до палацу. От і носимо цілий день ящики та пакунки. Навезли німці зброї та припасів. Тільки нічого не чіпайте. Максим Коломієць взяв цукерку, а німець йому за неї два зуби вибив. Ще й розстріляти хотіли.