— Бачив!

— Вони стояли на смерть!.. Любов до своєї землі, до свого народу давала їм сили. Ось і ти приволік мене непритомного. Доглянули, не злякалися, що вас можуть через мене розстріляти. А скільки в нас таких безстрашних і мужніх людей! Он Оксана Василівна, ти думаєш, вона одного мене на ноги поставила?.. Скоро я піду від вас. А ти документи загиблих танкістів поклади в пляшку, заткни пробкою і закопай. А коли повернуться наші, передаси. Пам'ятай, що це дуже цінні документи. Місце, де їх закопаєш покажи Оксані Василівні, хай і вона про них знає, і Гонча! Треба зробити все, щоб той лист потрапив до свого адресата…

Наступного дня, пізно ввечері, годин через дві після того, як біля поліції тричі голосно бемкнула сталева рейка проголошуючи настання комендантської години, прийшла Оксана Василівна. Вона оглянула, обслухала Макарова.

— З другим вас народженням, товаришу підполковник, сьогодні виписую вас в діючу армію!

До хати зайшла Галина Іванівна, за нею несміливо переступила поріг Леся. Усі гуртом вечеряли.

— Спасибі вам, дорогі мої рятівники, за все! — зворушено мовив Макаров. — Я ніколи не забуду вашого добра, ласки, саможертовності! А тепер дозвольте попрощатися з вами, як з рідними!..

Олександр Іванович усіх по черзі обняв, поцілував, а тоді ще вклонився від порога і пішов з Оксаною Василівною.

Уранці, зразу по комендантській годині, до Берегових прийшла тітка Варка, посильна із старостату, привіталася і тут же стривожено сказала:

— Тільки що подзвонили з комендатури, викликає вас, Маріє Федорівно, комендант Штарк. Наказано вам бути разом з паном старостою на прийомі в коменданта рівно о дванадцятій годині.

Мати розставляла на столі тарілки для сніданку, і вони зрадливо затремтіли в її руках, хоча вона й намагалася не показувати свій неспокій. Посильна все ще стояла біля порогу, ніяково переступала з ноги на ногу. Ви вже вибачайте, — збентежено мовила вона, — що довелося прийти до вас з такою звісткою, але що поробиш. Мусиш! Комендант не страшно, — заспокоювала матір тітка Варка а не доведи господи потрапити в жандармерію! Звідти вже нікому нема повороту!

— Чого ж ви стоїте в порозі, Варваро Іванівно, — спохватилася мати, — проходьте, сідайте! І вибачайте, бо оторопіла від новини!

Тітка Варка підійшла до столу, сіла на лаву, озвалась розгнівано:

— Чортова в мене робота! Гасаєш по селу, як навіжена, викликаєш людей в поліцію, старостат, комендатуру! А люди на мене гніваються! Ніби я в чомусь винна!

Тітка Варка до приходу фашистів працювала в ткацько-вишивальній артілі, ходила в передовиках, вважалася кращою ткалею. Чоловік її, Федір, тракторист, пішов добровольцем в армію, хоча в нього й була бронь. І старший син тітки Варки, лейтенант, льотчик-винищувач.

Мати поставила на стіл ще одну тарілку, підсунула її до тітки Варки:

— Сідайте, Іванівно, з нами снідати. Насмажила свіжої риби. Не знаєте, чого це мене викликають в комендатуру? Та ще разом з старостою…

Тітка Варка знизала плечима:

— Не знаю! Зранку ще подзвонили. Узяла трубку, а перекладачка наказала, щоб я передала зразу старості! А Юхим Мартинович і послав мене до вас, попередити. Він за вами заїде через годину. І ви нікуди не відлучайтеся з дому.

Тітка Варка покуштувала риби, подякувала за сніданок, підвелася з-за столу:

— Спасибі вам, що пригостили, гарних линків наловив Юрко.

Посильна підійшла до дверей, нерішуче зупинилася біля них.

— Тут таке діло, — почала вона непевним голосом, — хочу вам, Маріє Федорівно, порадити…

— Кажіть, — глянула на посильну мати.

— Приховайте, що маєте цінніше, бо я вже примітила… Викликають когось в комендатуру або в жандармерію, а поліція зразу — обшук. І тягне все, що під руку потрапить.

Мати байдуже махнула рукою:

— Що вже тут ховати!

— Не кажіть, — заперечила тітка Варка. — Сама чула, тільки ви не видавайте мене, як хвалився в старостаті Скрипаль, ніби у вашого чоловіка було два годинники, і їх би треба було забрати для потреб поліції. А Ситарчук заборонив. Звелів не чіпати вашої родини. І Олефіренко на вас нахвалявся. Той на все село полум'ям дише! Страшне життя настало.

Посильна пішла, а невдовзі до воріт під'їхав староста на кованому возі, запряженому парою ситих коней. Він зайшов до хати, сів на лаву.

— Штарк викликає,— сповістив і він. — А чого? Як не ворушу мізками — нічого не можу придумати! І сюди кидав, і туди прикидав — не можу догадатися. Чи не прочув німець про ваших біженців? Тільки це не Штаркова турбота.

Мати одяглася, накинула на плечі хустину.

— Чого наперед журитися? — озвалась заспокійливо. — Поїдемо і про все дізнаємося.

Староста розгублено хмикнув у прокурені вуса:

— Звісно, дізнаємось, а все одно в п'ятах тенькає. Служиш німцю вірою та правдою, а як їдеш в район, острах бере. Туди їдеш, а назад чи повернешся — не певен. Ніколи не знаєш, яку пісню тобі закукурікає німець. Не такої пісні я чекав від наших визволителів. Думав, хутір повернуть, землю віддадуть, млин. А воно не веселить. Тільки що тепер говорити. Поїхали в гості до коменданта Штарка.

Гнеться Щупак перед комендантом, як та лозина під вітром, а в душі затаїв образу на німця, бо не сподівався почути від нього такі небажані речі. Зустрічав Щупак окупантів, як дорогих і довгожданих друзів, радів приходу німців, торжествував, вигукував:

— Настало й на нашій вулиці свято! Довго довелося чекати — і дочекалися. Прийшли нарешті наші визволителі!

Староста зразу поселився в приміщенні аптеки. Зайняв квартиру аптекаря і прихопив ще п'ять кімнат, в яких зберігали ліки, обслуговували відвідувачів. Нещодавно Щупак поїхав у район і привіз дві підводи меблів — гардероб з дзеркалом, диван, двоє дерев'яних ліжок, троє крісел, оббитих червоним потертим плюшем, круглий стіл, десяток стільців, книжкову шафу, кілька картин, два килими. У великому ящику було акуратно складено посуд: тарілки, блюдця, чашки, ложки та виделки.

Коли дружина старости почала допитуватися, звідки ці речі, він розгнівано тупнув ногою, нагримав розлючено:

— А тобі нащо про те знати?! Давай лад цим речам — і мовчи!

— Як це мовчи? — образилася дружина. — Я ж тобі все-таки жінка, господиня, а не якась там зайда, приблуда! Несеш у хату — то мушу знати, як тобі дісталося це добро, де його взяв!

— Де взяв, — буркнув у відповідь Щупак, — там уже немає! А що? І чого ти на мене таким зизом дивишся? Господарів цих меблів німець популикав, спровадив у протитанковий рів. І вони тепер нічиї. Не я заберу, комусь дістануться. А взяв я по праву! Вони в мене хутір поцупили, а я тепер їх мебльою буду користуватися! То вони в дзеркала видивлялися, а тепер я в них буду зазирати! Настало і на нашій вулиці свято.

Староста часто підходив до гардероба, видивлявся на себе в дзеркало, діставав гребінець, старанно розчісував руде волосся, бороду, вуса, мружився від задоволення.

— От люстро так люстро! — радісно вигукнув він. — Можеш оглядати себе від п'ят до самого тім'я! А наш брат купить дрібне люстерко, затисне його в жмені і визирює свого носа. А що ти там побачиш? Нічого. Тепер же й ми заживемо. І крісла маємо, і дзеркало, і шафу з книжками. Килими на стіни повішу, а поверх — картини! От комендант обіцяв приїхати в гості, а я його в хату стидаюсь запросити. А я не хто-небудь, а староста. І не якийсь там волосний глевак, а німецький службовець. А німці — вони культурні. Порядок люблять. Чула, — доказував Щупак дружині,— як нас німець називає? Руська швайн! Значить, руська свиня. Он воно що. А я теж хочу бути культурним. Привезу на днях піаніну і поставлю. Музика буде! Приїде комендант і побренькає на тій музиці.

Дружина бридливо оглянула меблі, штовхнула ногою стареньке крісло, попередила:

— Ой, дивися, Юхиме, буде тобі музика, буде тобі й бубон за твою зажерливість. Боком нам вилізе ця мебля. Чи, може, ти думаєш, як будеш видивлятися у велике дзеркало, то з свині гусаком станеш?