Комендант і перекладачка сіли в фаетон, Щупак скочив на підніжку і показував кучеру шлях до свого будинку. Фаетон зупинився біля високих дощатих воріт, вифарбуваних темно-зеленою фарбою.

Староста широко розчинив хвіртку, запопадливо запросив гостей до хати.

Посеред великої світлиці стояв стіл, заставлений тарілками, мисками, пляшками. Посередині виднілося величезне блюдо, до краю заповнене густим холодцем.

Одразу ж сіли до столу. Штарк покуштував холодець, похвалив, розпитав, як готується ця смачна страва.

— Чудово, — смакував холодець комендант. — Мені ще ніколи не доводилося їсти таких смачних страв. Україна — гут. І їй потрібен розумний та вимогливий господар! Тут дуже багата й родюча земля. Вона може прогодувати весь світ.

Староста розпливався від радості й задоволення. Він раз у раз схоплювався з місця, біг на кухню, приносив вареники, рибу, гусятину і підсовував усі ті наїдки коменданту.

— Просю покуштувати! — солодко виспівував він. — Для вас готували, дорогі гості! А ви вже не погребуйте нашим столом! Покуштуйте, пане комендант, линків, випийте чарочку наливочки-тернівочки.

Штарк розстебнув комір темно-зеленого френча.

— Данке шьон! — вдячно покивував він головою, кладучи в тарілку вареники з вишнями і поливаючи їх прозорим липовим медом. — Обід — гут!

Староста ледве не танцював від радості. Сам комендант Штарк приїхав до нього в гості, обідає, вихваляє подані йому страви. Недаремно так розстилався Щупак перед цим німцем. Сподівався він заручитися підтримкою коменданта, розбагатіти, добитися давно задуманого, повернути хутір. Спав Щупак і бачив у своїх солодких снах ставок, а над ним крислаті замріяні верби. І ходять по тихому плесі хвилі, розпливаються широкими колами. То скидаються золотисті карасі, полюють за необачною мошкою — і важко плюхаються у воду. Сниться Щупаку батьківський будинок, повітки, клуні, комори. А за ними — поле! Його поле! І йдуть по ньому жниварки, пливуть по золотій, вистояній пшениці. Задумав Щупак, поки суд та діло, взятися за ще одну вигідну справу, відкрити в селі крамничку. І треба знайти нагоду попросити для цього заходу в коменданта приміщення колишнього магазину. Все одно стоїть він з повибиваними вікнами, зламаними дверима. От би потекли в кишені грошики!..

Староста поставив перед комендантом миску з малиною, запросив покуштувати солодких ягідок, і тут же метнувся до скрині. Він підняв важку, обковану залізом кришку, дістав з прискринка невеличку коробочку, подав Штарку.

— Просю вас, пане комендант, — пролепетав він, — взяти від мене невеличкий подаруночок, на добру згадку!

Німець узяв коробочку, розкрив її і прикипів поглядом до масивною золотого персня з великим коштовним каменем.

— О, — захоплено вигукнув він, — золотий перстень! — Він узяв його в руки, довго оглядав, похвалив: — Яка тонка й філігранна робота!

Староста благально зиркнув на перекладачку:

— Пані Віро! Скажіть, що дарую!

Штарк міцно потис Щупаку руку, зворушено подякував:

— Данке шьон, пане староста!

Щупак підхопився з стільця, побіг у сусідню кімнату, вніс патефон, поставив платівку з німецькою народною піснею. Комендант сів у крісло, обтягнуте червоним плюшем, слухав патефон і задоволено повторював:

— Чудово!..

Перекладачка підвелася з-за столу, вибачливо звернулася до коменданта.

— Гер Штарк, дозвольте мені пройти на берег Прип'яті. У мене від слив'янки трохи запаморочилася голова… А крім того, я виросла в цьому селі, тут минули мої дитячі роки. І я хочу поглянути на знайомі місця, згадати минуле.

— Звичайно, фрейлейн Віра, — промовив комендант, зручніше вмощуючись у кріслі,— ви можете бути вільні.— Німець подивився на годинник — Погляньте на ріку свого дитинства, а рівно в три чекайте мене з палацу. Тут, у пана старости. І ми поїдемо ловити рибу.

Перекладачка вийшла на вулицю і поволі пішла на берег Прип'яті. Тут було все знайоме, рідне. Здавалося, нічого не змінилося, але водночас відчувалася зажура, тривога, неспокій. Рідна земля в неволі! У її рідному селі окупанти зі своїм кривавим «новим порядком!»… І вона, недавня вчителька, зараз роз'їжджає разом з німцями у незавидній ролі перекладачки. Віра Миронівна так і бачить осудливі погляди односельчан. Їй ніхто не сказав ні слова, але скільки зневаги і невисловленого болю було в поглядах близьких людей.

Вона підійшла до Прип'яті, зупинилася на високій кручі. Віра Миронівна й не помітила, як за нею назирці йшли двоє хлопців, колишні її учні Іван Кавунець та Павло Домко. Хлопці ще й досі під враженням того, як до старостату підкотила на фаетоні разом з комендантом їхня вчителька Віра Миронівна. Вона, що вчила їх бути чесними, порядними, вірними своїй Батьківщині, слугує ворогові, можливо, продає радянських людей…

Коли Карл Карлович Зоммер пішов на пенсію, його замінила молода вчителька Віра Миронівна. Випускниця педагогічного інституту сама попросилася в рідне село. Учні добре пам'ятають, як уперше нова вчителька з'явилася в їхній школі. Вродлива, гарно вдягнена, із значком парашутиста на грудях, Віра Миронівна зразу стала улюбленою вчителькою. Ніби радісне пожвавлення сталося в шкільному житті після її приїзду. Учителька створила в селі великий хор, організувала драматичний гурток. За зиму гуртківці поставили в сільському клубі кілька п'єс. Найбільший успіх мала вистава «Сватання на Гончарівці». А Стецька там грав учень Павло Демко. Та ще й як грав, як справжній актор. Сама Віра Миронівна хвалила його талант, а Павло твердо вирішив після закінчення школи поступити в театральний інститут.

Минулого року разом з родиною Віра Миронівна перебралася в район. Дуже переживали, розстаючись з нею, учні, гуртківці і односельчани…

І раптом — німецька перекладачка!..

До села вже доходили чутки, що Віра Миронівна працює перекладачкою в районній комендатурі, але це сприймали, як злу вигадку. А тут з'явилася сама: приїхала з комендантом, убрана, як на свято. Фашист подає їй руку, допомагає зійти з фаетона, а вона йому улесливо всміхається!.. А підлабузник староста, підлий і нікчемний зрадник, величає її «панею Вірою».

Павло Демко мало не заплакав від образи, болю: їхня вчителька — фашистська прислужниця!

І ось він підійшов до Віри Миронівни, прострибав навколо неї на одній нозі і деренчливим голосом проспівав: «Тепер наша Варочка — німецька вівчарочка! Тепер наша Варочка — слуга пана Штарка!»

Перекладачка дивилася на Павла і тільки всміхалась:

— А, Павлуша! Я й не знала, що ти ще й співаєш так дотепно! Я не до кінця помітила твій талант…

Павло зупинився, ніби його громом вдарило. Ти, бач, яка, ще й глузує! А сама! Зрадниця, фашистська вівчарка! Не стямився, як схопив грудку і з силою пошпурив нею в перекладачку:

— На, одержуй!..

Павло ще хотів сказати люте, образливе, але не встиг, на його шиї лещатами зімкнулися чиїсь жилаві руки. Повернув голову, побачив кучера коменданта Штарка.

— Пусти!..

Павло крутонувся, звився вужем, дряпонув нігтями кучерову руку, але той, відпустивши горлянку, тут же заламав хлопцеві руки, прохрипів:

— У мене не вирвешся, я не таким, як ти, в'язи скручував! Іч, гаденя яке, на кого руку осмілився підняти!

Кучер боляче штурхонув кулаком Павла в спину, наказав:

— Іди, іди! І не крути, як той пацюк, головою. З моїх рук не випорснеш! А я бачу, — повернувся він до перекладачки, — що вони за вами слідом подалися, оцей і ще один розбійник! Думаю, щось тут є! І теж за ними! А воно, бач, груддям шпурляє!..

На подряпаному чолі у Віри Миронівни виступила кров. вона витерла її білою хусткою, сказала кучеру:

— Даниле, відпусти його, хай собі йде геть!..

Кучер сердито повів широкими плечима, заперечливо хитнув головою:

— Не відпущу! Знаю я цих бандитів! Сьогодні вас, завтра мене, а там і на пана коменданта руку здійме! Він оце по селу гасає,— кучер люто зиркнув на Павла, — а його душа в партизанах! У них в усіх одна думка — зробити капость новій владі. Їм нові порядки не до шмиги! Їм подавай більшовиків!