Мати попросила Галину Іванівну сісти, сказала Юркові й Лесі:

— Підіть на берег, погуляйте трохи, а ми тим часом порадимося з Галиною Іванівною.

Юрко з Лесею вийшли з хати, постояли на ґанку, потім поволі пішли на берег Прип'яті, туди, де на високому пагорбі лежали старі, розсохлі рибальські човни. Дівчина довірливо спинилась перед Юрком, запитала:

— Не страшно тобі, Юрку, все це переживати?

Хлопець промовчав, бо йому й справді ставало страшно від повсюдного людського осуду та витончених гестапівських підступів.

— Ти не переживай, — заспокійливо озвалася Леся, — тут уже нічого не вдієш, мусиш виконувати своє завдання, а як прийдуть наші, все проясниться! І на маму не ображайся. Вона, як почула про цього оточенця, місця собі не могла знайти. Що вона мені говорила, — Леся мерзлякувато повела гострими плечима, — страшно було слухати!..

Дівчина замовкла, зосереджено про щось думала, сердито супила свої вузенькі брови.

— Про що думаєш? — запитав Юрко.

— Про маму, про тебе, — замислено відповіла дівчина, — думаю і нічого не можу збагнути. От дивися, як воно виходить, ти врятував нам життя, підставляв свою голову під фашистські бомби. Тепер цей оточенець! І мама про все забула, вважає тебе зрадником!..

— Провокатор цей «командир», — гаряче мовив Юрко, — гестапівець!

— Розумію, — Леся кивнула русявою голівкою, — бо чого б же ти побіг на нього заявляти в поліцію.

Юрко похапцем почав розповідати про незнайомця. Дівчина слухала його, широко відкривши очі, не перебивала.

— Страшні фашисти! — промовила вона. — Хитрі й підступні, як ті змії! Як же тяжко тобі, Юрку! Що було б, якби ти взяв орден?

— Не міг я його взяти, мене попередили про можливу провокацію…

— А лист від батька? — нагадала дівчина. — Мені й подумати про таке страшно! Не змогла б я бути підпільницею! Виходить, ти знову урятував усіх нас від загибелі, а моя мама ще й гнівається на тебе, зрадником називає!..

— Так вона ж нічого не знає.

— Ні,— впевнено сказала Леся, — не можна так!

— Як? — запитав Юрко.

— Не розібравшись, звинувачувати людину.

— Лесю, а ти спочатку, вибач, що думала про мене?..

— Так, це складно. Сьогодні я розмовляла з Петром Солодовниковим… — Юрко очікувально зиркнув на дівчину. — Радіє, що ти нарешті розкрився, став зрадником, запроданцем, фашистським служкою. Навіть казав, що таких, як ти, треба вбивати без суду та слідства. Це він і матір прислав, хоче, щоб ми до них перейшли на квартиру…

Несподівано Леся зупинилася, запитала Юрка:

— Може, сказати моїй мамі, що ти підпільник, натякнути їй?

— Зачекай, — перебив Лесю хлопець, — хай моя мати поговорить, вона це краще зуміє.

— Не хочеться мені, щоб мама про тебе погано думала.

— Ні, Лесю, — заперечив Юрко, — краще вже мені ходити в «зрадниках», ніж усім пояснювати свою поведінку. Загинемо!

— Так важко тобі…— зітхнула Леся.

— Перетерплю! І не один я, Лесю! Є в мене друзі, вони мені вірять, допомагають.

— Слухай, Юрку, — почала схвильовано, — як би там не було, а я тобі завжди лишуся вірним другом! І завжди віритиму! Ось побачиш! Це вже я напевно знаю!

— Спасибі тобі, Лесю! — голос Юрка затремтів від хвилювання та вдячності.— Ти дуже гарна дівчина, найрозумніша в усьому світі!

— Це вже ти занадто! — зашарілася Леся.

— Ні, не занадто, — заперечив Юрко, — ти справді дуже розумна дівчина і вірний друг! А коли поряд вірний товариш, то легко жити на світі і нічого не страшно!

— Я завжди буду тобі допомагати! — знову пообіцяла Леся. — Дуже я, Юрку, за тебе боюся. Ти йдеш з дому, — довірливо розповідала дівчина, — а мені так хочеться піти з тобою, оберегти тебе від небезпеки. Хочеться мені, щоб мама моя повірила тобі…

Про що говорили матері ні Юрко, ні Леся не допитувались, але біженці залишились жити в Берегових. Особливо заспокоїлась Галина Іванівна після відвідин старости. Зайшов він уранці, запитав Марію Федорівну:

— Дома Юрко? Поклич його, діло є!

Юрко рубав у повітці дрова, кинув сокиру, зайшов у хату, привітався, допитливо подивився на Щупака.

— Доволі тобі, хлопче, байдики бити, — повчально почав той, — пора й за роботу братися! Ти чув, як комендант Штарк призначив тебе своїм особистим рибалкою? Тепер щодня мусиш ловити відро риби для пана коменданта. Завтра вранці приїду за рибою, привезу тобі десятків два ятерів.

Мати поставила на стіл графин горілки. У посудині плавав червоний, аж вогненний перець. З'явилася на столі закуска.

— Сідайте снідати, Юхиме Мартиновичу, чарку вип'єте. Відкопала я вчора сулію горілки. Думали повітку пересипати, прикупили горілки для майстрів, а тут війна.

Староста сів за стіл, налив чарку, випив, задоволено плямкнув товстими губами:

— Добра горілка! Люблю перцівку! Отака горілочка була в нашому шинку! Умів мій покійний батько настоювати оковиту на травах! І мене навчив! І все-таки з перцем — найкраща горілка!

Староста випив підряд три чарки, закусив, розстебнув синю чумарку, захмелілими очима блимнув на Юрка:

— Натворили ви, хлопці, ділов!

— А що? — запитав Юрко.

— Думаєте, комісара спіймали? Може, й нагороду сподіваєтеся отримати? Дудки! Довго вам доведеться чекати тієї нагороди. Правда, — базікав захмелілий Щупак, — нагороду ви вже одержали — життя своє врятували. А якби взяли ордени, — староста пометляв перед Юрком прокуреним вказівним пальцем, — дорого б вам довелося платити за ті ордени…

Староста не витерпів, знову налив чарку горілки, відсунув на край столу графин, наказав матері:

— Сховай, Маріє, бо я від вашої горілки не відстану, а її там багато. І сьогодні я вже випив. Прийшов до мене Ситарчук, то ми й пом'янули Тимофія Шлапака. — Староста приречено покрутив круглою головою — Живе людина і не знає, що на неї завтра чекає. День прожив і кажи: «Слава Богу!» Ситарчуку від Майєра добре перепало. А все за того оточенця, що до вас прибився. Німецького служаку по голові Володька Карпенків угилив. І так його вдарив, ледве мізки в чоловіка не вискочили. А поліцаї, як везли служаку в палац, ледве не догола роздягли і ще додали…

— За що ж вони його били?

— Поліцаї були п'яні,— пояснив староста, — а той оточенець чи як його там вважали, лежав на возі непритомний. Скрипаль почав стягати з нього чоботи, а чоловік і гепнувся на землю. Поліцаї здуру зняли галас: «Тримай! Партизан хоче втекти! Дивіться, з возу зіскочив!» І почали гамселити його прикладами та носаками. Привезли бідолаху в палац, німецький лікар привів його до тями, а «партизан» тільки мекає та ноги піднімає, підошви показує. Майєр вийшов, блимнув на «партизана», запитав, де чоботи? Скрипаль і витяг їх з торби. Подивилися на них, а на підборах мідні цвяхи — на одному 18, а на другому — 20 цвяхів.

— А при чому тут цвяхи та підбори? — запитала мати.

— А при тому, — пояснив Щупак, — що такі чоботи — перепустка. Затримали агента, а в нього нема ніяких документів, бо навіщо йому гестапівські папери? Привели в поліцію, а він начальнику підбори показав і гайда собі далі. Начальник жандармерії Гофман подзвонив Ситарчуку, що йде агент 18–20, майте, мовляв, на увазі. А Ситарчук у Мотрі Баракудихи по саму зав'язку набрався, почув розпорядження і забув! Тепер йому Майєр зробив останнє попередження. От Ситарчук і прийшов до мене, бідкався про своє лихо. А я вже вам розповів, бо ви люди свої, перевірені!

Юрко розгублено розвів руками:

— Хто ж їх розбере, де поліцай, а де партизан? Прийшов, називає себе командиром Червоної Армії, орден пропонує,— от і довелося бігти в поліцію.

— І правильно зробив! А не побіжиш, самого поженуть, і назад вороття не буде! Тут уже пиши пропало! Чи правда, — запитав Щупак, — ніби вам кучер коменданта Штарка привіз бутель спирту?

— Не бутель, а літр, — озвалася мати. Староста радісно сплеснув руками:

— Чого ж ти, Маріє, мовчиш? Дай хоч покуштувати того спирту.

Мати поставила на стіл зелену пляшку.

Староста налив півсклянки, понюхав, сказав задоволено: