І от, незважаючи на погану славу, якої він зажив навіть серед піратів, Істерлінгові вдалося переманити від капітана Блада рішучого й відважного Кросбі Пайка з його двадцятигарматною бригантиною та добре навченою й слухняною командою з ста тридцяти чоловік. За принаду правила та сама стара казочка про скарби Моргана, з допомогою якої Істерлінг марно пробував обдурити Блада.
Істерлінг знову повторив свою давню казку, як він плавав з Генрі Морганом і брав участь у сплюндруванні міста Панами; якщо було добре всім відомо — по дорозі назад через перешийок серед Морганових людей мало не спалахнув бунт, оскільки у них виникла підозра, ніби здобич, поділена між ними, далеко не все, що вони там захопили; як ходили чутки, ніби Морган таємно привласнив значну її частку особисто для себе; як Морган, стривожившись, щоб обшук його особистого багажу не підтвердив правдивості цих чуток, довірився Істерлінгові й попросив його допомогти. Вони, розповів Істерлінг, разом закопали той скарб, — перли й коштовне каміння казкової вартості приблизно в півмільйона золотих червінців, — в одному місці на березі річки Чагрес. Вони повинні були повернутись по скарби пізніше, коли трапиться слушна нагода. Проте Морган, до якого доля була весь час надзвичайно прихильною в усьому, що приносило йому користь, все ще відкладав повернення по ці скарби, коли його спостигла смерть. А Істерлінг також ні разу не спробував повернутись по них, тому що ніколи не мав ні достатніх сил, щоб проникнути на іспанську територію, ні достатньо могутньої флотилії, щоб спокійно перевезти той скарб.
Така була історія, яку свого часу Блад з презирством відмовився навіть слухати, але на яку все ж таки клюнув Пйк, хоч Блад запевнив його, що тих скарбів взагалі не існує, і застерігав Пайка від співробітництва з таким підлим негідником, як Істерлінг.
Жаліючи Пайка за його довірливість, Блад не затаїв на нього образи за відступництво, він не тільки не хотів йому зла, а навіть побоювався, що кінець кінцем Пайк буде жорстоко покараний за такий вчинок.
Сам Блад у той час планував вирушити на Дарієн. Але оскільки поява на перешийку могла насторожити іспанців, він вирішив за розумне поки що утриматись від походу. Тому його флотилія з п'яти великих кораблів тимчасово розпорошилась, і кожен корабель блукав по морю без певної мети. Так було на початку квітня, а зібратись докупи всі кораблі повинні були наприкінці травня біля Москітових островів, щоб знову поміркувати про похід на Дарієн.
«Арабелла», йдучи спочатку на південь Навітряною протокою, потім на схід вздовж західного узбережжя Еспаньйоли, миль за двадцять від мису Тібурон натрапила на англійське торговельне судно, що тонуло. Воно ледве трималося на плаву, та й то тільки тому, що море було спокійне та команда перетягнула всі гармати й інші важкі речі на лівий борт, щоб вода не лилась у зяючі пробоїни правого борту. Потрощений рангоут і збита грот-щогла мали дуже красномовний вигляд, і Блад вирішив, що тут доклали рук іспанці. Та замість цього він дізнався, коли прийшов цьому судну на допомогу, що вчора воно зазнало нападу Істерлінга, який, пограбувавши його, перерізав половину команди, а капітана ще й жорстоко помучив за те, що той не здався на першу вимогу.
«Арабелла» відбуксирувала це судно до Порт-Рояла, де й залишила на відстані десяти миль від берега, не наважуючись підійти ближче, щоб не привернути до себе уваги Ямайської ескадри, бо решту шляху до гавані воно могло подолати й само.
Проте після цього «Арабелла» не повернула знову на схід, а пішла на південь, до Мейна. Ось як пояснив капітан Блад своєму шкіперові Піту причину того, що він змінив курс.
— Ми не спускатимемо ока з цього мерзотника Істерлінга, бо так треба, Джеррі, а може, й більше, ніж не спускатимемо.
І вони подались на південь, туди, де був Істерлінг. Його балачкам про скарби, як ми знаємо, Блад нітрохи не вірив. Він вважав їх вигадкою, розрахованою на те, щоб дурити таких довірливих хлопців, як Пайк, і переманювати їх до себе. Та цього разу, як з'ясувалось, Істерлінг допустився помилки.
Пробираючись повз узбережжя острова Москіто, Блад знайшов затишну стоянку в маленькій бухточці одного з численних острівців у лагуні Чирикі. Вирішивши на якийсь час там сховатись, він, проте, з допомогою дружніх москітних індіанців, які служили йому розвідниками, стежив за всіма діями Істерлінга, флотилія якого зупинилася миль за двадцять від нього. Від індіанців він довідався, що Істерлінг став на якір трохи західніше гирла річки Чагрес, висадився на берег з трьома з половиною сотнями своїх піратів і вирушив з ним в глиб перешийка. Знаючи, скільки всього в Істерлінга людей, Блад підрахував, що для охорони кораблів, які чекали повернення шукачів скарбів, їх залишилось навряд чи більше сотні.
У свою чергу, чекаючи дальшого розвитку подій, Блад тішився дозвіллям. Лежачи на плетеній кушетці, поставленій під нашвидку прилаштованим на кормі тентом (бо спека ставала нестерпною), він з насолодою читав поезію Горація або прозу Светонія. А коли тіло просило руху, він плавав у прозорій смарагдово-зеленій воді лагуни або, вибравшись на облямований пальмами берег цього безлюдного острівця, допомагав своїм людям ловити черепах і рубати дерева для багать, на яких вони коптили соковите м'ясо.
Тим часом індіанці час від часу приносили Бладу свіжі новини: спочатку про сутичку між піратами Істерлінга й загоном іспанців, які, очевидно, дізнались про присутність на Дарієні піратів. Потім до Блада дійшла звістка про те, що Істерлінг повертається назад на узбережжя, а через два дні його повідомили про другу сутичку між Істерлінгом та іспанцями, в якій пірати зазнали важких втрат, хоч під кінець і відбили напад. Нарешті надійшла звістка про третій бій, і приніс її, разом з деякими дуже цінними подробицями, безпосередній учасник того бою.
Цим учасником був один з хлопців Пайка, старий, загартований шукач пригод на ім'я Канлі, який ще замолоду покинув ремесло лісоруба й подався в море. Під час бою куля влучила йому в стегно, рухатись він не міг, і його, безпорадного, люди Істерлінга, відступаючи, покинули на неминучу смерть там, де він упав. Проте іспанці його не помітили, і він, зібравши останні сили, заповз у кущі, де й потрапив до рук індіанців. Вони турботливо доглядали його, намагаючись поводитися з ним так, щоб він не вмер і міг розповісти все, що знав, капітанові Бладу. Але спочатку, щоб він їх не боявся, вони пояснили йому своєю каліченою мовою, що несуть його до дона Педро Сангре.
Індіанці обережно підняли пораненого на борт «Арабелли», де Блад негайно застосував усе своє мистецтво хірурга, щоб перев'язати жахливу гнійну рану. Після цього в офіцерській кают-компанії, тимчасово перетвореній на корабельний лазарет, Канлі скрушно розповів про похід.
Скарби Моргана справді існували. Їхня цінність перевершувала все, що казав Істерлінг, і тепер пірати несли їх до кораблів. Та за ці скарби було заплачено дорогою ціною, і найдорожче заплатив за них загін Пайка — ось чому в голосі Канлі відчувалась гіркота. По дорозі туди й назад їх кілька разів пошарпали іспанці, а одного разу напав загін індіанців. Крім того, під час цього виснажливого походу по нездоровій місцевості, де москіти мало не з'їдали їх живцем, їхні лави значно спустошили лихоманка та інші хвороби. Після останньої сутички, як підрахував Канлі, в якій його було поранено, з трьохсот п'ятдесяти чоловік, що зійшли з кораблів, в живих лишилось не більше двохсот. Та найгіршим було те, що тільки двадцятеро з них були людьми Пайка, хоч він і висадив на берег за наказом Істерлінга найбільший загін — аж сто тридцять чоловік, залишивши на борту «Веліента» для охорони якихось двадцять чоловік, тим часом як на інших кораблях зосталося по п'ятдесят.
Істерлінг постійно примудрявся зробити так, що загін Пайка весь час ішов в авангарді, тож при кожному нападі мусив приймати на себе головний удар. Зрозуміла річ, Пайк цим обурювався. А оскільки несправедливість чинилась далі, його протести ставали чимраз рішучішими. Проте Істерлінг, підтримуваний своїм давнім спільником Роджером Геллоуеєм, який командував «Гермесом», з допомогою погроз змусив Пайка підкоритись, а піратська мерзота з інших двох загонів, що зазнали порівняно невеликих втрат, маючи значну кількісну перевагу, диктували людям з «Веліента», яких ставало дедалі менше, свою волю. І якби навіть усі люди Пайка, хто ще був живий, повернулись назад, на «Веліенті» було заледве сорок чоловік, тим часом як на інших двох кораблях разом — майже три сотні. — Бачите, капітане, — похмуро закінчив свою розповідь Канді,— як цей Істерлінг використав нас? Як мавпа кота. А тепер він та цей Геллоуей, підлі мерзотники, таку мають силу, що Кросбі Пайк і писнути не сміє. То був чорний день для всіх нас, капітане, коли «Веліент» пристав до цього негідника Істерлінга, байдуже, чи є взагалі ті скарби, чи немає.