— Безперечно. Але як тут опинилася Баумрук?

— Коли вона зможе говорити, — відповів Клубічко, — то, певно, розкаже нам, що Боденшатц, — а ніхто інший це й не міг бути, — викрав її, щоб дізнатися, яку браму мав на увазі Віртер. Він сподівався, що коли випустить Баумрук і буде за нею стежити, то дізнається про те, чого вона йому не хотіла сказати. Бідолаха подалася сюди, не помітивши, що той негідник за нею стежить, і почала оглядати «Петрофа». Але тут прийшов я. Щоб примусити її мовчати, Боденшатц удався до кастета. А потім хотів так само розправитися й зі мною, але я встиг його підстрелити. Коли ж прийшли ви, він зрозумів, що гру програно. Кінець вам відомий.

— Так воно, мабуть, і було, — трохи подумавши, погодився Тикач. — Але коли вже він залишив тут портфель, погляньмо, що в ньому.

З цими словами він відкрив портфель і висипав усе, що в ньому було, на столик.

Яке ж було його здивування, коли він побачив банкноти, видані Англійським банком і старанно перев'язані стрічечками, по двадцять п'ять штук у кожній пачці. Пачок було шістнадцять, отже, вся сума складала чотириста англійських фунтів стерлінгів.

— Скільки ж це на наші гроші? — спитав Тикач і здивовано видивився на Клубічка, коли той сказав, що ніскільки. — Як це? Адже фунти мають певний курс.

— Справжні фунти.

— Ви хочете сказати, що ці фунти…

— Не справжні. Вони фальшиві, виготовлені в Німеччині. Я вам уже казав, що в Празі теж з'явилися фальшиві фунти.

—І в «Пуппа»? Там учора було поміняно майстерно підроблені банкноти.

— То їхні рідні брати. От побачите, виявиться, що їх міняла якась довірена особа Боденшатца.

«Моя дружина!» — з жахом подумав Тикач.

— Як вона їх дістала, додуматись неважко. Боденшатц одержав портфель від пана в коверкотовому костюмі. Я бачив портфель у нього в руках.

Тут до винарні вбіг Овтрата.

— Я собі ноги відбігав, шукаючи вас, — звернувся він до Тикача. — На щастя, Гашек сказав, що ви, певно, «Біля Дечинської брами».

— Гашек? — вихопилось у приголомшеного Тикача. — Звідки він про це знає?

Овтрата знизав плечима.

— Карловарські горобці справді інтелігентні,— засміявся Клубічко.

Тикач визвірився на Овтрату:

— Чого вам, власне, треба?

— Дозвольте доповісти, — бадьоро заявив Овтрата, — що ми заарештували Ізабеллу та її дочку.

—Ізабеллу? — недовірливо перепитав Тикач. — А що ви про неї знаєте?

— Те, що мені про неї сказала ваша дружина.

— Моя дружина? — ошелешено запитав Тикач.

— Вона питала вас по телефону, а коли я їй сказав, що ви розшукуєте Ізабеллу, зауважила, що її можна впізнати по глибоких зморшках у кутиках уст.

На хвилину запала мертва тиша, а потім Клубічко поклав Тикачеві руку на плече.

— Ви можете знову звернути все на горобців, але краще признайтесь, що вибовкали це дружині. Адже всім відомо, що в подружньому житті так буває. Знаєте, яка справжня причина целібату католицьких священників? Флобер твердить, що це намагання зберегти таємницю сповіді, яку могли б зрадити патери своїм жінкам.

Тикач пригнічено мовчав. Але для чого вона сказала про це Овтраті? Потім йому спало на думку: певно, з ревнощів. Вона, мабуть, дізналася, що її Еpix збирається одружитися а донькою Ізабелли, і вирішила цьому перешкодити.

— Між іншим, — не вгавав Клубічко, — це була одна з причин, чому я не одружився. — Він обернувся до Овтрати: — А що було далі?

— Все пішло як по маслу. Та коли я вирішив піти до колонади й придивитися там до всіх жінок, надійшов тривожний сигнал. У філіалі Чеського емісійного банку затримано панночку, що пропонувала двісті англійських фунтів. Виникла підозра, що вони фальшиві, як і ті, у «Пуппа». Ми — швидше в машину і помчали до банку. А там мені показують дуже гарненьку дівчину, що сидить собі на канапці. Вона заторохтіла до нас по-англійському, по-німецькому нас тільки лаяла і не схотіла про себе геть нічого сказати. В її сумці ми знайшли ще сто фунтів, а також німецький паспорт на ім'я Ільзи Гейдлер, Я їй кажу; «Панночко, тепер уже марно відмовлятись». Але тут мені подають ще один паспорт на ім'я Емми Армстронг з Данді в Шотландії. Дізнатися, де вона живе, то вже річ не складна, досить було запитати у відділі прописки. Виявилось, що це в пансіонаті «Аліса». Ми одразу ж поїхали туди, правда, без панночки, котру ми затримали. Управителька ствердила, що в пансіонаті живуть і дівчина, й мати. Ми попросили управительку сказати матері, що її кличе донька з дисконтного банку. За хвилину управителька повернулась. Пані, мовляв, сказала, що подзвонить сама дочці й дізнається, в чім річ. А ще попросила, щоб дали рахунок і покликали таксі. Ми доручили управительці через десять хвилин сказати їй, що таксі чекає біля дверей.

— Чиста робота, — визнав Клубічко, проте Тикач загорлав:

— Коротше — чим це скінчилося?!

— Скінчилося парадно, — усміхнувся Овтрата. — Вона сіла в нашу машину з трьома чемоданами, сказала напрям: Яхимов, а ми її привезли до нас. Ті зморшки біля рота в неї і справді як рівчаки.

Тикач глянув на Клубічка налитими кров'ю очима, ляснув Трампуса по спині й охриплим, ніби з перепою, голосом сказав:

— Ну, тепер я візьмуся за ту Ізабеллу! Власне, за Емму. Це буде найкращий із знайдених тут «Орфеїв». Овтрато, їдьмо!

— Зрозуміло, йому хочеться самому покінчити з цим, — сказав Клубічко. — Зрештою, то заслуга його дружини, а отже, і його. А нам слід було б заїхати до дисконтного банку, бо остання загадка нашої історії — пан у коверкотовому костюмі — напевне був там із тим дівчиськом. А втім, він уже, мабуть, накивав п'ятами. Розшукувати його тут марна річ. Я зараз подзвоню в Прагу до Мауріна.

— Цікаво, чим може допомогти отой тюхтій?

— Можливо, більше, ніж ви гадаєте, любий хлопче. Зрештою, побачимо.

Подзвонивши в Прагу, він повернувся до Зденека.

— Ну, поки що все, Зденеку. Я вже добре зголоднів, то чи не піти нам до Святого Лінгарта пообідати? Власне, у них це зветься ленч. Такої чудової днини, як сьогодні, приємно буде посидіти там.

Багато хто вважає невеличкий соковитий лужок біля Святого Лінгарта найкращим місцем в околицях Карлових Вар, а того пустельника Лінгарта — добрим гурманом, бо вибрав для своєї самоти чудове місце з п'янким повітрям, пташиним щебетом та гомоном старого лісу, який підковою обступає галявину. Клубічко на радощах найняв один із тих старомодних екіпажів з гумовими шинами, що існують у Карловнх Варах навіть у часи автомобілів, бо в деякі місця за традицією їздять тільки кіньми, і саме так годилося їхати до Святого Лінгарта.

Туди вела чудова асфальтова дорога вздовж річки Теплої, повз обидва скульптурні пам'ятники міста — Бетховенові та Шіллеру. За містком екіпаж виїхав на оточену високими дубами, буками, ялинами та березами дорогу, що круто підіймалася вгору, і за кілька хвилин зупинився на лісовому перехресті. Вони вийшли з екіпажа перед рестораном, що зовні нагадував мисливський будиночок. З другого боку саме під'їхала кавалькада вершників та вершниць. Молоді вродливі жінки були у вузьких брюках, коротких піджаках та барвистих шапочках. Чоловіки у високих чоботях з острогами допомогли дамам зіскочити з коней й повели їх на галявину, вкриту м'якою травою, облямовану наметами, альтанками і дерев'яними лавочками, між якими походжали павичі та приручені косулі. Тут і там стояли застелені білими скатерками столи, між ними снували кельнери в зелених фраках і розносили на срібних тацях страви. Трампус замовив собі печене курча, Клубічко вдовольнився шніцелем та млинцями й запив їх чорною кавою, яку назвав нікудишньою, і знову оголосив, що неодмінно має купити термос, щоб під час подорожі варити собі каву. Потім закурив люльку і блаженно розкинувся у плетеному кріслі.

— Ти віддав уже Гашекові брильянт? — запитав він. Зденек мовчав.

— Сподіваюсь, що він подякував тобі як належить?