— А покоївка?

— Знаєте що? Покличмо її.

Коли покоївка прийшла і їй показали карафку з залишками чаю, вона рішуче заявила, що в готелі немає звичаю подавати чай, якщо його не замовляли. Крім того, чай ніколи не подають у карафках. Вона не має найменшого уявлення про те, як він тут опинився.

— На карафці буде виявлено відбитки пальців Овтрати, — злісно засміявся Тикач. — А в чаї виявиться оте чортовиння. Або щось подібне до нього. Але хтось же поставив сюди карафку з отруєним чаєм. Очевидно, той, хто зробив і все інше. Та швидко ми його, проте, не виявимо, — додав понуро. — В готелі його, звичайно, хтось знає, може, саме отой прилизаний, але ж у таких випадках ці люди тримаються один одного. Досить, щоб злочинець сказав їм, що це наказ партії і «Хайль Гітлер!» — ми не видобудемо з них і слова.

— Це так, — погодився Клубічко. — Але шукати його ми мусимо. В цьому нам можуть допомогти двоє людей. Це так звана пані Утєшилова… Певно, це вона вкрала Віртерів план, який потім потрапив до вас…

— І який тепер уже не має для нас ніякого значення, — додав Тикач.

— Хтозна… — раптом озвався Трампус. — Чи не дозволите ви мені його перемалювати?

— Будь ласка, хоча не уявляю собі, навіщо він вам. А хто ж та друга людина? — обернувся Тикач до Клубічка.

— Наша гарненька незнайома з кордону в Яхимові,— відповів Клубічко. — Я вже розповів Трампусові, що йду по її слідах.

— Ви можете її заарештувати? — гостро запитав Тикач.

— Міг би, але не зроблю цього, хочу ще якийсь час за нею постежити. Тут оці і вона там — це два рамена операції проти роялів «Орфей». Поки що тутешнім не пощастило, а коли не пощастить і тій дівчині, вони неодмінно зійдуться, щоб порадитись. А про те я вже знатиму, якщо триматиму ту дівчину в кулаці.

Він сказав це так упевнено, що засмучений і пригнічений невдачами Тикач зиркнув на нього майже з ненавистю. Клубічко на якусь мить замислився.

— З цього випливає,— далі вів Клубічко, — що мені треба повернутися до Праги і йти далі по слідах. — І після паузи додав, знаючи, що це потішить Трампуса: — Зденека я візьму з собою, якщо він тут непотрібний і якщо йому дозволить його здоров'я.

— Дозволить, — поквапно запевнив Трампус.

Тикач замислено глянув на нього і кивнув головою.

— Думаю, що впораюся з цим сам. Трампус тут нікого не знає і мало в чому міг би допомогти. Хай собі їде з богом. А розшукувати, як ви мені радите, пані Утєшилову я не наважуюсь, бо як тільки я почну, Петровіцький одразу ж зніме мене з роботи. Що таке? — звернувся він до Ленца, який, увійшовши, намагався звернути на себе його увагу.

Ленц повідомив, що в тутешнього лікаря Шрамма вчора, поки він був у пацієнтки на вулиці Шіллера, вкрадено автомашину. Сьогодні вранці машину виявлено на стоянці біля готелю «Пупп».

— Ну то й що? — сердито запитав Тикач.

— Сьогодні вранці, за годину до того, як ми сюди приїхали, патруль помітив на шосе недалеко від «Імперіалу» автомашину, що мчала з великою швидкістю. Праве крило у неї було трохи зім'яте. А в машини, знайденої біля «Пуппа», воно теж зім'яте. В машині сидів чоловік у великій кепці. Коли авто проїжджало під ліхтарем, поліцейський помітив, що обличчя в того чоловіка було якесь дивне, ніби позшиване. От я й подумав, чи немає тут якогось зв'язку.

— Зв'язку? — майже загорлав Тикач. — Звісно, що є! Очевидно, це й був той тип, який усе це накоїв. Сторож повинен був відчинити ворота тій машині.

— Злочинець міг залишити авто й на вулиці,— обережно зауважив Трампус.

Тикач сердито глянув на нього.

— Звісно, міг, юначе. Зрештою, сторож нам так чи інакше нічого не скаже. Певно, він також учасник змови. — Тикач скинув пальто і додав — А тепер я почну розслідування, наперед знаючи, що воно нічого не дасть. Приведіть мені того адміністратора з «Імперіалу»! — гукнув він Ленцові.

— Мені шкода Тикача, — сказав Клубічко, коли вони з Трампусом їхали до Праги. — Дуже важко щось зробити через отого Петровіцького, навіть коли є шанси. А їх дуже мало, якщо боятися підняти хоча б краєчок отієї завіси політичного злочину, за якою ховається вся ця справа. Нам теж доведеться на це зважити.

— А що, цей Петровіцький і справді погана людина? — спитав Трампус.

Клубічка розсмішила така наївність.

— У нашого шефа кепський характер, та це ще не так страшно, бо він не дуже-то кмітливий. Але ми з усією нашою кмітливістю нічого ні можемо проти нього вдіяти, бо в його руках влада. Візьмемо хоч би й випадок з Віртером. Люди, певне, думають, що ми тут для того, щоб ловити убивць та інших злочинців, а не знають, що ми часом не сміємо й пальцем торкнути декого з них, якщо тільки Петровіцький накладе табу.

— Я щось не зовсім розумію…

— Бо не цікавились політикою. Це велика помилка. У світі збирається буря, і першу блискавку випустив Гітлер. Наші політики сподіваються, що Європа стане цьому на заваді. Але деякі впливові групи, навпаки, раді були б нападові Гітлера, аби тільки він відгородив нас від нестримного впливу радянських комуністів. Міністр внутрішніх справ про це тільки й мріє, а тому дав Петровіцькому наказ не зачіпати тутешніх гітлерівців. Припустімо, що Тикачеві й справді пощастило б знайти злочинця, який напав на Віртера. Що з того вийшло б? Це, безперечно, був би нацист, отже, генлейнівці зчинили б галас, що їх переслідують. І Петровіцький негайно звелів би Тикачеві, вибачившись, випустити злочинця на волю.

— Невже й справді не можна нічого вдіяти? — гірко спитав Трампус.

— Моя життєва філософія, на щастя, далека від Шопенгауерової, а тому я переконаний, що завжди можна щось вдіяти. Так само і в цьому проклятому випадку. Ми повинні заскочити Петровіцького зненацька. Подати справу так, щоб він не смів навіть писнути. Я вже кілька днів сушу собі голову, як це зробити, бо передчуваю, що в Празі ми спіймаємо другу групу цієї зграї скоріше, ніж Тикач розмотає тут клубочок.

— Може, й так, але ж Петровіцький може наказати й вам, щоб ви стали сліпим і глухим.

— Треба все влаштувати так, щоб він не зважився на це. Цілком можливо, що нам стане в пригоді Маурін.

— Цей фантазер і невдаха? — недовірливо запитав Трампус.

Клубічко кивнув головою.

— Хоч ти про нього й поганої думки, а таки мусиш погодитися, що його «Провісник» може стати гаубицею, котра злякає навіть міністра з нечистою совістю.

На це Трампус не міг сказати нічого.

— Поясни мені, чому тебе зацікавив той план? — спитав по хвилі Клубічко.

— Що? План? Поки що все це — як у тумані. Здається, — додав він раптом стурбовано, — що я змушений буду повернутися до Карлових Вар.

— Можливо, ти поїдеш туди вже за два дні.

— О боже! Знаєте що, відкладімо цю розмову на потім.

— Гаразд. Я вийду на Бартоломейській, а тебе одвезуть до Мальвіни.

Коли Трампус прийняв ванну і пообідав, Мальвіна засипала його запитаннями, і насамперед, чи були в Карлових Варах гарні жінки!

— Здається, що ні. А може, й були. Але через ту воду та сир і самої Венери можна було не помітити, навіть коли б вона йшла поруч.

— Якось мені спало на думку, — замислено промовила Мальвіна, — чи Венера теж фарбувалася.

— Я міг би дати відрубати собі голову, що це так. Мабуть, це йде ще від Єви. То байка, ніби господь дав їй фіговий листок, щоб покрила свою наготу! Листок, ревне, вигадала сама Єва, як перше негліже.

Мальвіна глузливо глянула па нього. Помовчавши, мовила:

— А щодо «Орфея», то це зробила не Ільза і не той убивця…

— Чого ти так думаєш? А я, навпаки, гадаю, що вони обоє до цього причетні.

— Можливо. Але справжній — це той, про кого згадував, марячи, Віртер.

— Таж він сказав лише одне слово, Мальвіно. Брама.

— А я саме не й маю на думці. Рояль, який шукають, сховано біля якоїсь брами. Віртер з дурного розуму сказав про це тим бандитам. Скажімо, саме Ільзі. От вони його і прибрали, щоб не ділитися з ним.

— Може, й так, дівчинко, та тільки у Карлових Варах немає жодної брами.