— Якщо ви маєте рацію, — а це напевне так, — то виходить, що у вас діє їхній шпигун.

— Тобто як? — обурився Тикач. — Хоча, звичайно, у даній ситуації я не можу виключити цю можливість. Але ж я вжив усіх можливих заходів. Сам привіз його сюди вже поночі, озирався і знаю, що за нами ніхто не стежив. Про цю поїздку не знав ніхто з «четвірки».

— Просто загадка, — сказав по хвилі Трампус.

— Так, загадка… Якщо ті негідники не читають думок на відстані.

— Або якщо їх не повідомив хтось з «Імперіалу».

— Хто? Про це знали лише адміністратор та покоївка.

— Може, хтось із них?

Тикач знизав плечима і підвівся.

— Поки що треба тут усе оглянути.

Та тільки-но почали робити огляд, як у коридорі почулися кроки. То прибула швидка допомога та троє співробітників відділу розшуку. Четвертого вони побачили в парку, а п'ятий стеріг швейцара. Коли вони вже виходили з готелю, адміністратор гукнув, що Тикача терміново викликає по телефону Прага. Вони вскочили до холу, Тикач сердитим поглядом прогнав адміністратора і схопив трубку. Це був Клубічко. Повідомив, що за півтори години прибуде своєю великою «татрою» в Карлові Вари. Просив Тикача, якщо можна, почекати з розслідуванням до його приїзду.

— Почекаю, — усміхнувся Тикач. — Нічого іншого мені не залишається. — Наостанку він іще раз окинув пильним поглядом приміщення. — Хотів би я пожити отак хоча б із тиждень, — буркнув він собі під ніс.

Салон з трьома високими вікнами був уже весь залитий сонячним світлом. Посередині на розкішному перському килимі стояв невеличкий стіл з мармуровою дошкою і трьома кріслами довкола. Піаніно та ширма стояли коло стіни з нішею, в якій виднілась майолікова ваза з квітами. А проте його кімнатка в мансарді «Едінбурга» була набагато затишніша.

Клубічко прибув у четвертий відділ раніш, як за дві години, йому про все розповіли, і він захотів побачити Віртера. Незабаром усі троє вже їхали дорогою, що вилася понад містом і звідки відкривався чудовий краєвид на Карлові Вари.

Біля ліжка, нIa якому лежав ледь живий Віртер, вони побачили цілий штаб лікарів.

— На жаль, — відповів головний лікар на запитливий Тикачів погляд, — з цієї руїни ви не витягнете жодного слова, хіба що він опритомніє, в чому я дуже сумніваюсь. У його віці — і така рана! Череп на потилиці розбито тупим предметом, можливо, кастетом. Просто чудо, що він зразу не вмер. Негайно будемо його оперувати. Та чи це щось дасть…

— Не сказав нічого? І навіть не намагався? — спитав Тикач.

— Коли його принесли, щось він прошепотів.

— Що саме? — насторожився Тикач.

Якісь три слова. Але я вловив тільки одне. Щось схоже на «браму».

— Брама, — промовив Тикач ніби сам до себе. — Але що б це могло значити? Адже ніякої брами тут немає.

— Це може нічого не означати, — заспокоїв його головний лікар. — Адже він марить. У такому стані людина може раптом згадати щось давно минуле. Один смертельно поранений мугикав навіть якусь веселу пісеньку.

— Як ви гадаєте, чи виборсається він із цієї халепи? — запитав Тикач. — Мені конче потрібно з ним поговорити.

Головний лікар помацав Віртерові пульс і посвітив у око ліхтариком.

— Не реагує,— мовив він, — хоча, звичайно… Важко сказати, чи це глибока непритомність, чи вже агонія. — Тут йому сповістили, що операційний стіл підготовлений. — Я мушу йти, панове. За годину будемо знати про це трохи більше, хоча… Ну, якщо він витримає операцію, то днів за три-чотири… Але поки що я не можу нічого сказати. — І, перехопивши Тикачів погляд, швидко додав: — Все-таки деяка надія є.

Коли вони виходили з лікарні, то якусь мить здавалося, що Тикач ось-ось засне, але він переміг себе і показав рукою на схил гори.

— Бачите он ту віллу? Там зовсім маленький садочок, але влітку в нім ростуть чудові квіти… вони чимось нагадують великі букети на товстих стеблах. А сама квітка ніжна, рожева, з маточкою жовтою, як шафран. І просвічується.

— Рожі,— висловив здогад Клубічко.

— Мальви, — поправив його Трампус.

— Жив у тій віллі аферист. Він робив з тих квіток букети і носив їх охочим до компліментів дамочкам бальзаківського віку, яких хотів, обшахрувати. Шопенгауер каже про кохання… — Він не докінчив, перехопивши іронічний Трампусів погляд. — Так, юначе, я й справді прочитав тільки одну його книгу. І ту, щиро кажучи, випадково. Ми її конфіскували в одного арештованого, ну і я знічев'я… А взагалі я читаю лише «Збірник законів та розпоряджень», для чогось іншого часу немає. Але та книжка мені сподобалась, вона якось пасувала до мого життя… — І, хвилю помовчавши, додав: — Власне, нам нічого морочитися з пошуками злочинця. Адже це сталося завдяки Петровіцькому. От нехай він і розслідує сам.

Вони прибули до «Імперіалу». Овтрата й досі мав жалюгідний вигляд напівотруєної людини. Очі в нього, незважаючи на всі його зусилля, заплющувались, говорити йому було важко, і на ногах він не тримався. На думку лікаря, йому було дано надзвичайно сильну дозу швейцарського снотворного — barbiturat somnif. Його пояснення були уривчасті й куці. Минуло не менш як чверть години, поки він зміг сяк-так розповісти обуреному Тикачеві, що, можливо, «через ту тишу на нього напала нездоланна сонливість». Довелося замовити міцної кави. Віртер, що стривожено ходив по кімнатах, попрохав і собі. За кілька хвилин кельнер приніс каву. Вона бездоганно пахла і була смачна. Кельнера Овтрата знає в обличчя, бо той ходить грати в карти до «Поштового двору». Коли вони випили каву, то одразу ж відчули страшенну спрагу. На нічній тумбочці стояла карафка з холодним чаєм. Вони напились, і невдовзі сон на них «просто звалився». Овтрата твердив, що збирався замовити ще кави, але Віртер йому заборонив. «Не варто, — нібито сказав вій йому, — нам обом треба виспатися. Зрештою, двері в нас замкнені, адже так?»— «Замкнені,— підтвердив Овтрата, бо перед цим сам їх оглянув, і двері на терасу також. Далі він нічого не пам'ятає, свідомість повернулася до нього аж тоді, коли Тикач почав торсати його, як щеня.

— Стривайте, Овтрато, я щойно згадав одну річ, яка не співпадає з вашим рапортом. Коли я дзвонив до «Імперіалу», щоб мене зв'язали з кімнатою Віртера, хтось відповів, — це міг бути і той прилизаний писака з приймальні,— що нема нічого дивного в тому, що я не можу додзвонитись до Віртера, бо він, мовляв, прийняв на ніч сильне снотворне. Ви теж могли б про це щось знати, якщо тільки Віртер не дзвонив без вашого відома.

Овтрата рішуче заперечив. Віртер, мовляв, з першої ж хвилини був такий переляканий, що не одважувався і на крок одійти від нього.

— Все ясно, — сказав Клубічко. — Адміністратор вигадав усе це, щоб заспокоїти вас на той час, поки зникнуть злочинці. Арештуйте його!

— Вам це легко казати. А я повинен насамперед мати дозвіл від Кршікави.

— Він не зможе вам відмовити. Адже це характерний кримінальний випадок. Очевидно, їм дали снотворне, не чекаючи Віртерового замовлення, в каві і в чаї,— підсумував Клубічко. — Я іноді також вживаю барбітурати. Вони не мають специфічного запаху. А якби трохи й мали, то в каві він зникає. Але це означає, що злочинця чи злочинців було сповіщено про прибуття Віртера. Чи знав хтось, що ви збираєтеся його туди відвезти?

Тикач спочатку відповів, що про це ніхто не міг знати, але потім згадав, що сказав про це директорові поліції.

— Але це, звісно, було б безглуздям — підозрювати його в тому, що вій доносить генлейнівцям або вбивцям, — замислено додав Тикач.

— Він міг сказати про це без лихого наміру комусь такому, хто їм доносить, — заперечив Клубічко, — Зрештою, якщо ви переконані, що по дорозі за вами ніхто не стежив, іншого пояснення бути не може. Є, правда, ще одна можливість. Ця банда має в готелі свою людину, яка знає Віртера. Може, це той-таки адміністратор. Побачивши Віртера, він вжив відповідних заходів, сповістив бандитів.

— А кельнер? — запитав Трампус.

— Він нам скаже, напевне, тільки те, що приніс на замовлення чорну каву.