Ще тиждень тому відділ безпеки було попереджено, що в празьких міняльних конторах поміняно кілька фальшивих фунтів стерлінгів, які не можна було відрізнити від справжніх. Фальшиві гроші було надруковано на спеціальному папері Англійського банку, — службовці банку впізнавали його на дотик. Колір та водяний знак теж не можна було відрізнити від справжніх. Фальсифікати можна було визначити лише за двома ознаками. Папір був американської фірми, що ставила на своїх виробах мініатюрну, помітну тільки в найсильнішу лупу позначку — «HC 63». Справжні фунти цієї позначки не мали. Крім того, фальшивомонетники, мабуть, щоб полегшити собі працю, поставили на своїх виробах лише три серії і номери: Н 20616, В 1987 та Q 897. Майстерні підробки спочатку було пущено в обіг у США, Голландії, Бельгії та Франції, і саме в дослідній камері Французького банку їх і було виявлено. В Чехословаччині вони з'явились тільки тепер. Клубічко пояснював собі це тим, що партія Генлейна була неспроможна вже сплачувати свої величезні видатки й одержувала дотацію з рейху, а оскільки курс так званих туристських марок останнім часом почав падати, то, можливо, гітлерівський рейх вирішив врятувати справу тим, що видав тутешнім нацистам субсидію у вигляді фальшивих фунтів. Тих, що наважаться їх розповсюджувати, буде, — в цьому Клубічко не сумнівався, — зловлено й без його втручання, бо в празьких банках були вже відомі розпізнавальні знаки фальшивих фунтів. Його попередження було б зайве та й могло б викликати новий конфлікт із Петровіцьким.

Від Коста він довідався, що елегантний пан уже повернувся до свого номера. Сніданок минув у жвавій розмові, але через гамір у їдальні Кост розібрав лише кілька слів. Пан у коверкотовому костюмі сказав Ільзі:

— Серденько, ви повинні дізнатися точніше. Підіть до нього, може, він вам щось скаже.

Клубічко замислився. Це могло означати що завгодно. Можливо, також і те, що Ільзі доручили знову запитати Рибу про «Орфей». Він знов подзвонив торговцеві. Ні, та гарна молода дама до нього більше не приходила.

— Слухайте, — мовив Клубічко, — вона, певне, до вас прийде. І досить скоро. Скажіть їй, що ви тільки-но довідались: ваш «Орфей» продано без вашого відома в Карлові Вари якомусь панові Віртерові. Тижнів зо два тому. І що пан Віртер, як вам розказали, попрохав перепічці рояль у якийсь карловарський дім, що має в своїй назві слово «брама». Яка «брама», цього ви, на жаль, не знаєте. Так, це все, і я вам дуже дякую. Хвилинку, коли хтось до вас прийде, подзвоніть, будь ласка, у готель «Беранек».

Не бажаючи привертати на себе увагу в багатолюдній їдальні готелю, він перейшов до невеличкого номера з телефоном. Десь за півгодини йому подзвонили. Риба сповістив, що та гарна дама була в нього кілька хвилин тому і дуже засмутилася, довідавшись, що «Орфея» вже продано.

— Почувши, що його купив якийсь пан Віртер, вона глянула на мене з недовір'ям, але заспокоїлась, коли я додав, що «Орфея» продав йому мій заступник два тижні тому. Потім вона допитувалась, чи я знаю, як точно зветься той дім, куди Віртер наказав відвезти рояль. Я, звісно, сказав, що не знаю, що мені запам'яталося тільки слово «брама». Тоді вона попросила адресу мого карловарського повіреного. Я відповів їй, що не можу цього сказати, бо він у від'їзді. Спекався я її лише тоді, коли пообіцяв, що дам їй його адресу, як тільки він повернеться.

Клубічко негайно послав Трампусові в Карлові Вари шифровану телеграму. Ту ж мить йому знову подзвонили. Відділ безпеки повідомляв, що в холі Юніон-банку затримано молодика, який розмовляє по-німецьки і подав на обмін десять фунтів стерлінгів підозрілої серії Q 897. Затриманий вимагав, щоб його звільнили, і погрожував, що він, мовляв, член партії Генлейна і вона це так не залишить. Про цей випадок повідомили Петровіцького, але той сказав, що свою думку висловить тоді, коли матиме висновок спеціалістів.

«Ільза тепер, певно, втече з Праги, — подумав Клубічко. — І той елегантний пан також. Я був би дуже здивований, коли б вони не повернулися до Кардових Вар і не намагались завершити справу — розшукати дім із словом «брама» у назві. Дальші повідомлення не забарились. Спочатку зателефонував Кост. Він описав сцену в Юніон-банку. Коли Ванке забрали, Ільза, що сиділа неподалік на канапі, побігла до готелю «Шроубек». Залишивши там чемодан і не заплативши, вона вийшла з маленьким несесером. Чемодан було передано у відділ безпеки. Ільза поїхала трамваєм на вокзал, де зустрілася з паном у коверкотовому костюмі, який чекав на неї в ресторані. Пан спершу дуже лютував, але потім заспокоївся. Обоє сіли в карловарський швидкий поїзд. Кост, не маючи відповідних розпоряджень, за ними не поїхав.

— Гаразд, — сказав Клубічко, — можете прийти сюди.

Той чоловік, очевидно, керівник усієї цієї справи, і якщо він тепер подався до Карлових Вар, то це, можливо, означає, що він упіймався на живець — звістку, одержану Ільзою від пана Риби. Мисливці за роялями, напевне, відвідають ресторанчик «Біля Дечинської брами» і пересвідчаться, що там стоїть рояль марки «Петроф». Тоді вони зметикують, що пошилися в дурні. Добре було б усе влаштувати так, щоб вони не помітили пастки. Але як? Допомогти міг би тільки Тикач. Клубічко згадав, як Тикач розповідав Трампусові про скарги мешканців на гамір у нічному закладі. Тикач повинен зачинити його, поки не знайдуть той справжній «Орфей». Якщо тільки його буде знайдено! А винарню треба наказати стерегти вночі.

Проте той чоловік мав іще одну підставу для того, щоб завітати до матері міст чеських. Він привіз чималу купу фальшивих фунтів і хоче їх тут збути. У Празі це тепер уже неможливо через ту катастрофу в Юніон-банку, і він може спробувати зробити це в Карлових Варах. Ті фунти у нього в чемодані. За нормальних умов, якби Клубічко не боявся, що Петровіцький вирядить його на пенсію, він розпорядився б обшукати весь поїзд. Фальшиві фунти в того типа було б знайдено і його можна було б заарештувати. Але через Петровіцького про це годі й думати. Залишається єдиний вихід — зачинити винарню «Біля Дечинської брами».

Після недовгих роздумів він послав Тикачеві шифровану телеграму з проханням зробити це. Потім наказав принести Ільзин чемодан. Він уже наперед знав, що не знайде там нічого особливого. Хоча Ільзочка й була ще дівчиськом, але вже довела, що вона спритна і хитрюща. Безперечно, що все підозріле вона забрала з собою в несесер. Проте може знайтися що-небудь таке, що вона не вважає підозрілим. Сподіваючись на це, він і почав огляд.

Чемодан був незвичайний на вигляд і за формою, і за матеріалом, з якого його було зроблено. То була пластмаса, що виробляють у США; в Європу вона потрапляла поки що досить рідко. За формою чемодан скидався на велику пудреницю. В ньому було лише дві легких сукні — вечірня та святкова, — кілька носовичків без монограм, комбінація та два бюстгальтери.

Коли він утратив уже останню надію знайти щось цікаве, з бічної кишеньки випав шматочок конверта з написом: «Міс Емма Бертон», вимащений з другого боку лаком для нігтів чи ж губною помадою. Це підтверджувало, що дівчина, яка називає себе Ільзою Гейдлер з Плетцензее, дочка Кодета. Оскільки й у неї були дві зморшки біля уст, то було очевидно, що загадкова пані Ізабелла доводилася їй рідною матір'ю.

Клубічко негайно подзвонив Тикачеві. Так, нічну винарню поліція закрила до нових розпоряджень. Але як довго це триватиме, Тикач сказати не може, бо її власник — активний генлейнівець — одразу ж подав скаргу до окружного управління. А там його скаргу, мабуть, буде задоволено. «І все ж таки сьогоднішній день ми виграли, сьогодні танцювати там не будуть, бо скарга власника винарні розглядатиметься завтра».

— А завтра я, безперечно, одержу наказ зняти заборону, — закінчив Тикач.

— Тут уже нічого не вдієш, — сказав Клубічко, — та нас, власне, тоді вже й не цікавитиме жодна карловарська брама.

— Що ви цим хочете сказати, хай йому біс?

— Що в Карлових Варах уже немає жодного цікавого рояля. І шукати його треба десь-інде. Я завтра приїду й допоможу вам у цьому.