Коли Тикача перевели в Карлові Вари на посаду начальника відділу безпеки, так званої «четвірки», цей процес, власне, уже закінчився. У місті дев'ятеро з десяти жителів носили значок генлейнівської партії, власники будинків, багаті ремісники, торговці та дрібні підприємці охоче відвідували кав'ярню «Wachtmeister»,[6] а також партійні збори та гуляння. Робітники — їх тут було небагато — похмуро мовчали, власники ресторанів викреслювали з меню чеські назви страв, останні чеські вивіски над крамницями зникли.

Коли Тикач поскаржився директорові поліції Кршікаві, що він почуває себе тут не лише як у чужому, а й як у ворожому місті, то справжній поліцейський дипломат, якого Прага призначила сюди саме за ці його якості, знизав плечима й сказав: «Дорогий колего, адже ви, як і я, дістали, певно, інструкцію з міністерства внутрішніх справ?» А коли Тикач притакнув, додав: «Отож-бо…» — і тепло з ним попрощався. Так ніби його зовсім не цікавив похмурий та небезпечний вигляд міста.

Цю інструкцію Тикач добре вивчив, але йому не хотілося вірити, що він і справді повинен нею керуватися. В ній говорилося, що республіка зазнає сьогодні делікатної еволюції, що державні органи повинні уникати всього, що могло б викликати невдоволення в Берліні, що хоча Гітлер не проголосив іще офіційно про захист тутешніх німецьких одноплемінників, але напевно скоро це зробить. Він, безперечно, вважає ЧСР ворожою державою, але можна сподіватись, що змінить цю точку зору, якщо в нас не переслідуватиметься група, яка відверто підтримує його погляди, тобто Sudetendeutschepartei.[7] А оскільки керівні органи цієї партії, з якими Прага домовляється про відповідний modus vivendi,[8] перебувають у Карлових Варах, то всім державним установам карловарського району пропонується утримуватись від дій, які могли б роздратувати цю партію.

Інструкцією, певно, й пояснювалось те, чому органи безпеки не посміли вжити ніяких заходів, коли генлейнівці почали фізично знищувати своїх противників. Тикач прийшов у поліцію інтелігентним унтер-офіцером, що залишився служити надстроково, і поняття дисципліни було для нього органічним. Коли він побачив, який загрозливий і похмурий вигляд має місто, і коли познайомився з інструкцією, чеський патріот у ньому так і скипів, але інструкція внесла повне заспокоєння. «Я лише поліцейський, — сказав він собі,— і то без середньої освіти, а політику робить моє начальство. Відповідальність лежить на них, а не на мені». І Тикач навчився тамувати свій гнів та механічно виконувати свої обов'язки, які, на щастя, мали небагато спільного з політикою.

За такої ситуації і зустрівся він з Карлом Пальмером у ліску поблизу Доубі. Герой Пальмер — герой, бо він був одним із семи робітників Мозерівського скляного заводу в Дворах, які ходили без генлейнівського значка й були членами Комуністичної партії, і за це його не раз уже нещадно били по дорозі додому, — сказав, що має його про щось попередити. Той тип, той недолюдок, який знищив усі республіканські організації й доклав чималих зусиль, щоб перетворити місто на нацистське кубло, з'явився знову. Пальмер бачив його у неділю ввечері, коли повертався з прогулянки. Він сидів на лавочці з Віртером, напевне, вони про щось домовлялися. На думку Пальмера, йшлося вже не про те, щоб знову чинити розбій, бо тепер, восени 1937 року, вже нема чого громити. Але оскільки відомо, що той бандит живе в Німеччині, то приїхав він сюди, мабуть, за чимсь дуже важливим, і це щось безпосередньо стосується Віртера. Пальмер знав Віртера мало і вважав його не вельми щирим генлейнівцем, але оскільки той тип не полінувався приїхати до нього аж з Німеччини, то він подумав, що слід звернути на це увагу Тикача.

З дальшої розмови Тикач довідався дещо про Ганса Віртера. Досі він знав лише, що той ніде не працює, вештається по кав'ярнях і що років чотири тому він був компаньйоном якогось Вілема Кодета, власника невеличкої фабрики роялів марки «Орфей». У травні 1933 року Кодет поїхав у комерційних справах до Лейпціга і більш не повернувся. Це сталося ще до того, як Тикача перевели сюди на службу. Тепер же Пальмер розповів таке: товариші передали з Німеччини, що Кодета заарештували, тільки-но він вийшов з поїзда на лейпцігському вокзалі, й повели в гестапо. Там його тримали два місяці, а потім відправили у Дахау, нібито за спробу перевезти через кордон діаманти, які він скуповував, де тільки міг. Могло бути й таке. Кодет був такий собі низенький, огрядний, лисий комерсант, і подейкували, ніби він не довіряє грошам, бо під час інфляції з Німеччині втратив дуже багато марок. Відтоді він усе, що заробляв, вкладав у коштовності. Цілком імовірно, що Кодета виказав гестапо Віртер, щоб заволодіти фабрикою. Але йому не пощастило, бо на підприємство Кодета було накладено вето і дев'ятнадцять готових роялів продали з торгів. Тут дехто каже, що Кодет, певно, це передбачав, а тому й сховав свої діаманти перед від'їздом до Німеччини у кількох роялях.

— А Віртер їх часом не знайшов? — запитав Тикач. — Шукав же, напевно.

— Не мав коли, — відповів Пальмер, — бо саме тоді через приступ ревматизму мусив три місяці пролежати в лікарні. Коли повернувся, роялів уже не було.

— Може, їх знайшла Кодетова дружина? — уголос міркував Тикач. — Якщо тільки вона в нього була.

— Була. Її звали Емма. Була в них і дочка років тринадцяти. Та Емма саме в той час наставила Кодетові роги з якимсь курортником Бертоном. Еге ж, із Сполучених Штатів. Подала на розлучення, мотивуючи це тим, що Кодет її покинув. Це до певної міри була правда, і їх розлучили. А втім, фабрика була тоді вже опечатана.

— Гаразд, пане Пальмер, — відповів Тикач, трохи помовчавши, бо він завжди все обмірковував ґрунтовно. — Але чому, власне, ви мені все це розповідаєте?

— Знаєте, — відказав на це Пальмер, — ми тут дещо дізнаємось від товаришів з рейху. Хоч Кодет у Лейпцігу нібито й нічого не розповів про своє багатство, та в Дахау його таки перехитрили. Як саме, я не знаю, але, здається, він звірив таємницю своїй дочці. Зразу після того його відправили до табору знищення, і він уже ніколи не заговорить. Чому я вам морочу цим голову? А тому, що гадаю собі так: якщо він розповів дочці про скарб, гестапо це з неї якось витягло, і тепер, коли я не помиляюсь, ці роялі почнуть розшукувати. А Віртер, як відомо, був компаньйоном Кодета, отож того типа й послали до нього на вивідки. Оце й усе, а далі вже ваша справа. Freundschaft,[9] пане Тикач.

Шеф карловарської «четвірки», як завжди, вперто, недовірливо, довго й ретельно роздумував про все, що розказав йому Пальмер. Він знав, що той — не базіка. Пальмер був чоловік вольовий, не кидав слів на вітер. Коли вже Пальмер прийшов йому про це сказати, то, видно, вважає, що це справа серйозна. Зрештою він ризикував бути знову побитим, коли б хтось побачив, що він розмовляє з представником влади, ненависної тутешнім людям. Тикач також добре чув той підземний гуркіт, що стрясав місто, хоч воно й намагалося виглядати гостинним. Надто мало було тут справжніх прихильників республіки, і такий виняток, як комуніст Пальмер, був справді цінним. Зрештою Тикач вирішив, що слід придивитися до цієї справи. Назавтра він пішов на нічне чергування, щоб добре подумати й переглянути документи. А їх було небагато. Про Кодета було зазначено, що під час найсуворішої кризи 1927 року він припинив платежі, але потім сплатив 40 відсотків і міг працювати далі. Несподівано його торговельні справи пішли вгору, коли якийсь піаніст блискуче зіграв на його «Орфеї» всі сонати Бетховена й заявив журналістам, що своїм успіхом завдячує також і Кодетовому роялю. Мабуть, саме цей успіх наштовхнув Кодета на думку, яка привела його потім до загибелі. В Лейпцігу тоді ледве животіла якась невеличка фабрика роялів, і її власник Габріель Гейдлер запропонував Кодетові стати його компаньйоном. Ця пропозиція сподобалася Кодетові, бо обіцяла новий зиск, і він поїхав до Лейпціга, щоб домовитися з Гейдлером, та вже й не повернувся. Це сполошило його кредиторів, але до банкрутства діло не дійшло, бо головні зацікавлені особи створили раду, провели ліквідацію, і готові роялі та матеріали було розпродано по добрій ціні.