Проте він помилився. Другий позначений «Орфей» було вже знайдено. Залишилося його тільки відкрити й забрати скарб.

Заслуга в цьому була не так Трампуса, як, власне, пана Гашека, управителя «Бразілії», що дав йому почитати книжку під назвою «Alt Karlsbad». Цю книжку було видано невдовзі після закінчення великих воєн початку минулого століття, в часи, коли у Відні засідав славнозвісний «танцюючий конгрес».[19] Книжка описувала Карлові Вари епохи Гете — невеличке, оточене горами, місто з кількома пансіонами, з місцем для прогулянок на Старій Луці, де шпацірували із своїми дамами франти, а також і справжні хворі, які випивали щодня звичайну для того часу кількість чашок теплої води — тридцять. Жах! До опису міста було додано й план. Трампус оглянув його з цікавістю, бо він значно відрізнявся від нинішнього.

Тут його погляд і зупинився на назві «Prager Tor».[20] Він замислився. Брама! Адже вони так завзято шукали дім, у назві якого було б слово «брама»! Та колишня «Празька брама» містилася на відшибі, метрів за п'ятсот від Торговиці, саме там, де тепер розкинувся міський парк. Очевидно, там був колись заїзд — корчма для візників, які в ній ночували, бо в самому місті за ночівлю дерли скажені гроші.

Ця колишня «Празька брама» дедалі більше цікавила Трампуса. Він одразу ж пішов до міського архіву, але там зберігалися лише матеріали про будови в межах міста, а «Празька брама», певне, туди не входила.

В бібліотеці він також не знайшов того, що шукав. Потім йому спало на думку порівняти цей план із Віртеровим. Узяв лупу і побачив те, чого раніше не помічав. Ті три червоні крапки містилися, власне, не над третім пансіонатом, а трішечки, зовсім трішечки праворуч од нього. Може, це була просто неточність, наслідок поспіху? Щоб відповісти на це питання, він повернувся до вивчення музейних матеріалів. Часу мав досить, бо сердитий і засмучений Тикач його бойкотував. І якось надвечір непогожої днини, що змушувала тікати з Карлових Вар останніх терплячих курортників, він знайшов у музеї пожовклу фотографію давнього незнайомого і нині вже неймовірного краєвиду міста.

На фото була зображена частина міста, яку він міг упізнати, власне, лише завдяки двом будовам, повз які він проходив під час прогулянок. Одна з них стояла серед диких скель на Бернардовій скелі і звалася «Фельзенбург». До будинку вели круті сходи, не освітлені жодною лампою. Ці ж сходи вели й до другого будинку, за якихось тридцять кроків від першого, непривабливого на вигляд, схожого на велику триповерхову коробку з шістьма вікнами. Над входом був нерозбірливий напис. Обидві будівлі стояли в тому місці, де кінчався нинішній третій пансіонат.

Трампус пішов з фотографією до директора музею і довідався, що ця будівля називається «Вільгельм Телль» і в ній міститься приймальна відомого лікаря, у якого також наймають кімнати його пацієнти, а за часів, коли було зроблено цю фотографію, тут містилася лікарня для чужинців.

— У цьому місці,— пояснив директор, — тоді, власне, кінчалися Карлові Вари, тому що Бернардова скеля, на якій стояв «Фельзенбург», сягала аж до річки Теплої. Це була мальовнича місцина, — додав директор. — На правому березі річки стояв заїзд, — сьогодні це частина комплексу готелю «Ганіка», — де ночували візники, що везли до міста свій вантаж.

Трампус вийшов з музею замислений. Схвильований він був ще й через пана Гашека. Часом і справді буває, що й сліпа курка знайде зерно. Втім, Гашек не був ні куркою, ні тим паче сліпою. Просто він вибрав нарешті час, щоб здійснити те, заради чого їздив у Прагу до пана Ганіша, власника пансіону «Бразілія».

— Завтра я нарешті піду до того складу по нові картини для нашого вестибюля, — сказав він, зустрівши Трампуса, коли той повертався з музею.

— До якого складу? Що під третім пансіонатом?

— Ні, трохи далі. Під «Вільгельмом Теллем».

— Під «Вільгельмом Теллем»? — автоматично перепитав Трампус і, не дочекавшись відповіді, побіг до своєї кімнати. — «Третій пансіонат і «Вільгельм Телль», — повторював він, немов у гарячці.— Ті три крапки на плані…» Він знову почав вивчати план під лупою. Тут і справді таїлася загадка. Крапка справді стояла не над пансіонатом, а трохи праворуч. Можливо, саме над «Вільгельмом Теллем». Він був уже певен, що тих бандитів збила з пантелику Віртерова позначка, може, навмисне неточна, і вони шукали не там, де треба.

«Вони помилились, — подумав радо, — і я теж. Мабуть, рояль на складі під «Вільгельмом Теллем». Ян охоче помчав би туди зараз же. Але ні, зачекаю, Гашек піде туди завтра, і потім я його запитаю, чи не бачив він там рояля».

Рано-вранці Гашек пішов туди. То був справді великий склад, просто-таки величезний. Цілий підземний зал, мабуть, десь так із сто квадратних метрів, а в ньому звалені на купу речі з інших, уже ліквідованих складів, речі, не продані на аукціонах, та інші, що їх люди віддали туди на схов, та так і не забрали. Все це нагромаджувалось там роками, проте основну масу складали речі, що належали готелю «Пупп». Чого тільки не побачив там Гашек! Знайшов він і Ганішеві картини. Розповідаючи про це Трампусові, він між іншим сказав: «Здається, що я бачив там навіть рояль».

Трампус лише гмукнув, не виказуючи свого мисливського азарту. Він заборонив собі навіть думати про це.

«Захоплюся, а потім розчаруюсь», — подумав. Знову повернувся до цієї думки аж увечері, прогулюючись у парку за джерелом, у своєму улюбленому місці. Кінчалась друга декада вересня, а надворі з чисто карловарською непослідовністю так потеплішало, що можна було ходити без пальта.

І тут його немов обухом ударили: Гашек бачив на складі рояль! Досі він проганяв від себе думку, що це міг бути «Орфей». Служба безпеки не знає легких перемог! А це ж були б просто іграшки! Сам себе заспокоював: «Ну, рояль! На складі під «Вільгельмом Теллем» сховано якийсь рояль. Ну й що з того?» Він часом не міг заснути, коли йому в голові крутився мотив, який Мальвіна, з властивою жінкам упертістю, розучувала на своєму роялі. Тепер йому не давала спокою думка: «На складі є рояль! Той склад міститься недалеко від «Хебської брами». Віртер, марячи, вимовив слово «брама». Тикач сушив собі голову, шукаючи браму. І зрештою Трампус вирішив: «Піду подивлюся, принаймні не буду потім жалкувати».

Він пішов туди з Гашеком, але Тикачеві про це не сказав, боячись, що той буде з нього сміятися, коли ця екскурсія виявиться марною. Вони були самі у величезному підвалі, тьмяно освітленому напівсліпими лампочками. Пан Гашек, знаючи про це, прихопив електричний ліхтарик і освітлював ним укриті шаром пороху, затягнуті павутинням крісла, стільці, отоманки та великі канапи; світло ковзало то по незручному, але рідкісному кріслі з різьбленого дерева, то по цілій купі картин, трохи далі висів навіть поїдений міллю гобелен. Тут виднілась люстра, там тлів килим, валявся побитий сервіз, кілька замкнених чемоданів. На деяких речах теліпалися бирки з іменами, на інших не було нічого. Самих книг височіло три величезних купи. Все це було складене за певною системою: спершу дрібні речі, за ними більші, а потім — великі предмети. Ляльковий театр понад два метри заввишки, потім шафи, комоди і хто знає ще що.

З цього й почався найдивовижніший і, можна сказати, найбагатший епізод у житті Трампуса.

— Десь тут має бути щілина, — сказав Гашек.

Щілину вони знайшли аж метрів за три, але це не мало значення, головне було те, що за цілим муром шаф виднілось підвищення, а на ньому стояв рояль, ще загорнутий у провосковане полотно з приколотою запискою: «Власність гранд-отелю «Пупп». Серце Трампуса гучно закалатало, коли він відгорнув полотно, вкрите товстим шаром пороху. Рояль був коричневого кольору. Серце у нього мало не вискочило з грудей, коли він стягнув покривало, здійнявши хмару куряви. Коли вони перестали чхати, Трампус узяв з рук Гашека ліхтарик і освітив правий бік рояля. Під шаром пороху прочитав слово «Орфей».