Клубічко нахмурився і сказав:

— Я ще не знаю, але ви нам заощадили одну людину, яка стерегла того «Орфея». Чи не могли б ви змалювати мені те дівча трохи точніше?

Опис, звичайно, був поверховий. Потім професор іще згадав, що дівчина залишила адресу: Будейовиці, вулиця Гуса, 176. А коли Клубічко подзвонив у Будейовиці, йому, певна річ, відповіли, що там не знають ніякої Драгомири Крпалової. Отже, Ільзочка розпочала свою діяльність.

Потім Клубічко запитав по телефону торговця музичними інструментами пана Рибу, чи не сталося чогось нового.

— Нічого, — відповів Риба, — крім того, що до мене сьогодні вранці приходило якесь дуже гарненьке дівча.

Невдовзі Клубічко вже сидів у нього в канцелярії. Показав пану Рибі фото з Яхимова, і торговець упізнав, що то справді вона. Під час розмови з нею Риба пригадав, що десь у 1933 році, ще до того, як було ліквідовано фірму Кодета, він купив у неї два роялі марки «Орфей». Один продав одразу ж у готель «Під сонцем» в Полічці, а другий залишив собі. Точніше кажучи, Риба, — він признався в цьому після деякого вагання, — поклав собі не продавати рояля за тодішньою низькою ціною, а почекати, поки ціна підніметься, й аж тепер вирішив пустити його в продаж. Тому він сказав дівчині, що хоч зараз не може запропонувати їй рояля цієї марки, але спробує роздобути.

— Я сказав їй, щоб прийшла через тиждень. Вона залишила вам свою адресу?

— Ось вона. Емма Ванке, готель «Шроубек».

Клубічко подумав хвилину і спитав:

— Ви сказали їй і про той другий рояль?

— Сказав.

— Коли?

— Вчора.

Клубічко негайно ж послав до Полічки свого улюбленого співробітника Коста.

— Подивіться, чи є на тому роялі довкола напису візерунок у вигляді лаврової гілочки. Якщо гілочки немає, то нехай той чи ті, що прийдуть його оглядати, спокійно йдуть собі геть, ви тільки простежте за ними. А якщо це буде рояль з гілочкою довкола напису, то накажіть зняти планку під клавіатурою. Все, що знайдете під нею, конфіскуйте, а планку поставте на місце, Я сидітиму тут і чекатиму вашого дзвінка.

Але надвечір від Тикача прийшла телефонограма: «Сталося щось із Віртером, ваша присутність необхідна». Клубічко, перш ніж поїхати до Тикача на «четвірку», розшукав Трампуса. Той виглядав ще худішим, ніж досі, і ще смутнішим. Простяг до Клубічка руки, мов до рятівника.

— Як добре, що ви приїхали. Сподіваюсь, ви заберете мене з цього Вавілона. Від цієї комбінації — мінеральної води з сиром — у мене такий пронос, що, певно, умру від нього. Лікар теж це припускає і наказав дієтсестрі, щоб вона не давала мені сиру, але та саме посварилась зі своїм нареченим і тепер до всіх чоловіків нещадна, як кат. Відповіла мені: «Сир — це життя».

— Ну добре, я одвезу тебе до Праги, — погодився Клубічко, — все одно в справі Кодета ти не помічник, та й тут уже, певно, нічого цікавого не буде, Ільзочка саме розгорнула діяльність у Празі.

— Невже? Але щодо тутешнього поля бою ви помиляєтесь. Вчора тут знову щось трапилось. Ходімо, подзвонимо Тикачу, він розкаже вам про все краще, ніж я. — А вже одягнувшись, Трампус жалібно додав: — Доведеться знову йти до того бару, Тикач його полюбляє за пекельний галас і бехерівку.

Десь після полудня Тикача покликали до телефону. Директор поліції запитував чемно, але занепокоєно: «Чи правда, що ви тримаєте під арештом пана Ганса Віртера, з вулиці Садової, тридцять два? Тикач, ніяк не сподіваючись почути таке запитання, відповів, що Віртера не заарештували, а лише привели на допит у справі з роялями. Кршікава, як завжди, ввічливо подякував йому й повісив трубку. Тикач, недовго думаючи, наказав привести Віртера.

— Пане Віртер, — сказав він, — коли ви справді бажаєте, щоб ми вам дали на кілька днів притулок, ви повинні негайно щось зробити. Так, цю ж хвилину. Дуже швидко, може, навіть за якусь годину, я дістану наказ відпустити вас додому.

Віртер зблід:

— Що ж мені робити?

Тикач написав кілька рядків і простяг йому,

— Прочитайте це й підпишіть.

На папері було написано, що Віртер після довгих і марних намагань придбати філателістичну колекцію пані Ганусекової чесним шляхом вирішив її вкрасти. В суботу надвечір він забрався до неї в квартиру, але втік, ні до чого не доторкнувшись, коли побачив, що перед його приходом хтось розбив там рояль «Орфей». Віртер знизав плечима, але підписав не вагаючись, а Тикач додав до протоколу ще кілька рядків і прочитав їх уголос:

— «У зв'язку з умотивованою підозрою, що Ганс Віртер причетний не лише до пошкодження рояля у квартирі пані Ганусекової, а й у готелі «Лоїб», його затримано на час проведення слідства».

Тільки-но Тикач устиг наказати одвести до камери заспокоєного Віртера, як директор поліції викликав його до себе. Там була панна Щтюльпер, відома активістка генлейнівської партії. Директор поліції теж знав це і, очевидно, саме тому й залишив її в кабінеті, щоб вона засвідчила потім карловарському генлейнівському штабові лояльність Кршікави до СДП. Впадало в око, що Штюльпер, завжди бадьора і жвава, сиділа ні жива ні мертва й щохвилини втирала чоло, ніби їй було недобре.

— Ось скарга з секретаріату карловарської організації СДП, — почав Кршікава, — що ви безпідставно тримаєте під арештом члена організації пана Ганса Віртера.

— Безпідставно? — здивувався Тикач і подав йому протокол, підписаний Віртером.

Шеф побіжно його проглянув.

— Ви гадаєте, що це достатня підстава для арешту? — запитав він.

— Без сумніву. Адже Віртер зізнався, що хотів украсти колекцію поштових марок.

— Але ж він не вкрав її! — докинув Кршікава, люб'язно всміхаючись.

— Крім того, він приховав від нас, що бачив у квартирі розбитий рояль.

— Цього він, звісно, не повинен був робити, — погодився шеф. — Добряче проберіть його й відпустіть додому. В разі потреби — допитаєте його й на волі.— А за хвилину, так само люб'язно всміхаючись, додав: — Дозволю собі попросити вас, щоб ви звільнили його негайно. — І, вклонившись Тикачеві, схилився над паперами.

«Петровіцький! — стримуючи лють, подумав Тикач, виходячи з кабінету. — Або ж у нас є шпиг, котрий доповідає їм про кожний мій крок, або ж за Віртером стежили. Можливо, їх сповістила Утєшилова». Сповнений безсилого гніву, він наказав привести Віртера. Поки того привели, в його голові уже виник план, що здався йому найкращим.

— Так от, пане Віртер, — звернувся до нього Тикач, — мені наказано негайно випустити вас на волю.

Віртер зблід, а потім почервонів.

— Цього я й боявся, — вимовив пригнічено.

— Я мушу виконати наказ, — вів далі Тикач, — але, може, у ваших-таки інтересах ви б хоч тепер розповіли щиро, кого і чого ви боїтесь.

Віртер зацьковано втупився в нього, а потім опустив очі. Помовчавши, тихо сказав:

— Чого я боюсь, це я вам можу сказати: мене вб'ють!

— А за що? — запитав Тикач.

— У них на це є причина, — відповів Віртер після довгої мовчанки. — Я не можу її вам відкрити, бо це тільки погіршить моє становище.

— Тоді скажіть хоча б, хто, на вашу думку, хоче вас убити?

Після довгої паузи Віртер знизав плечима.

— Не знаю.

— Як це? Адже повинні ви знати щось про людину, яку запідозрили в такому намірі?

— Авжеж, — знесилено відповів Віртер. — Але я не знаю, хто це. Я його бачив, говорив із ним, але не знаю його імені.

— Це той тип, з яким вас бачили біля Лісової каплички? — запитав Тикач.

Віртер здивувався, але кивнув головою.

— Чоловік, що стояв за вами в Яхимові на кордоні? У мене є його фото, і ми його знайдемо.

Цього йому не треба було казати. Очевидно, то був саме той чоловік, але Віртер перелякався і не підтвердив.

— Я й справді повинен зараз же йти звідси? — запитав він.

На відповідь Тикач розгорнув перед ним свій план.

— Бачте, ви не схотіли піти нам назустріч, та я все ж хотів би по змозі вам допомогти. Ви казали, що йдеться лише про кілька днів. Я подумав, чи немає у вас когось такого, в кого б ви могли надійно сховатись?