Буфет був зовсім близько, на розі вулиці Масарицької. Домовились, що першим піде по страви Тикач.

— Якщо буде курча, то візьміть мені,— попросив Трампус.

— Візьму, — кивнув Тикач, і очі в нього так і засяяли, коли він побачив, як дівчина наливає в тарілку його улюблену юшку.

Трампус стеріг чемодан. Тикач узяв ще два солоних рогалики й повернувся до столика.

—Є в них курчата? — запитав Трампус.

— Які курчата? — вимовив Тикач з повним ротом. — А рогалик сьогодні недопечений… Ах так, курча для вас! Знаєте, юначе, я так зголоднів, що бачив там тільки тарілку з юшкою. Ідіть туди, може, щось там знайдете, але заждіть, будь ласка, поки я доїм. Тоді мені легше буде стерегти.

Трампус віддано чекав, та коли тарілка спорожніла, Тикач проголосив, що так само, як є два види кипіння (одне несправжнє, а друге справжнє, коли вода не булькає, а вирує), так само й у нього з'явився тепер другий голод — на ошийок.

— Потерпіть іще хвилинку, юначе, я одразу ж повернусь. І курча вам принесу, аби ви не казали, що я думаю тільки про себе.

Проте за хвилину Тикач повернувся, лаючи буфет, на чім світ стоїть. Ошийок є, але холодний. А чого вартий холодний ошийок? Тож довелося задовольнитись сардельками.

— А курча? — спитав голодний Зденек.

— В чому річ? — накинувся на нього розлючений Тикач. — Курча? Знаєте, юначе, я зараз почуваю таку суміш голоду й люті, що зовсім забув про нього!

Тут одна з двох молодих дам, що сиділи коло них, сказала своїй сусідці:

— Курчат більш нема, я взяла останню порцію.

Трампус докірливо подивився на Тикача:

— Коли б не ваша суміш голоду й люті, то ця остання порція дісталася б мені.

— Кінець кінцем, — насмішкувато відповів Тикач, запхнувши в рот півсардельки з гірчицею, — хіба не все одно, кому вона дісталася — цій молодій дамі чи вам? Головне, що хтось цим курчам наївся.

Трампус пішов до буфету, але повернувся тільки з рогаликом. А повеселілий Тикач приніс собі ще й склянку будейовицького пива.

— Що за щасливий день! Навіть є свіже пиво! — і сказав, що з'їв би іще що-небудь, але якось уже до вечора потерпить. Відтак узяв чемодан і пішов з Трампусом до «четвірки».

Писання протоколу справді забрало багато часу. Закінчили десь аж після сьомої години вечора. І знову розгублено глянули один на одного. Спершу Тикач запропонував покласти коштовності у великий сейф.

— Там з ними нічого не повинно статися, — сказав він. — Адже в сейфі є сигнальний пристрій. Як ви гадаєте?

— Не знаю, — відповів Трампус. — За нормальних обставин, то звичайно… але не забувайте, Тикач, що тут ідеться про мільйони.

— Так, тут потрібна особлива обережність. — Трохи подумавши, Тикач сказав — Ми зробимо ось як. Я від сейфа не відійду ні на крок, буду його стерегти. А вранці, може, приїде той ваш Клубічко. Тоді вже разом порадимось, що нам далі робити з цією вибухівкою. Ідіть тепер десь поїжте і повертайтеся сюди.

— Щоб мені дуже хотілося, не можу сказати, — жалібно промовив Трампус, — але нічого іншого мені не лишається.

— Певно, ви тому й упираєтесь, — усміхнувся Тикач, — боїтеся, щоб під час вашої відсутності я не вкрав цей ваш скарб. А знаєте, це непогана думка! Роздобути авто; за дві години дістатися за кордон — і до самої смерті жити собі паном.

— Як вам не соромно! Тикач зареготав:

— Та було б соромно, якби я справді так думав. А я хотів перевірити, чи встоїте перед спокусою ви. Хотів запропонувати вам чесно поділитися по половині… А тепер ідіть. Щоб нам не було нудно сидіти, пограємо в карти. Перлина за кожен виграш, ха-ха! А втім, я й забув, що ви не відрізняєте туза від сімки!

— У вас, бачу, добрий настрій, — кисло зауважив Трампус.

— А чом би й ні! Хіба ви не знайшли на моїй території скарб? Хіба ми не втерли носа тій банді? Та й, власне, Клубічкові теж?.. Як бачите, причин для доброго настрою досить. А тепер уже йдіть.

Трампус послухався й швидко попростував до дієтичної їдальні, однак іще здалеку побачив, що й тут програв. У їдальні було темно. Пізно! Не зважившись з'їсти щось недієтичне, він засмучено повернувся до «четвірки». А Тикач був у чудовому настрої. Він стиха наспівував у кріслі біля сейфа, а на столі перед ним стояла пляшка бехерівки. Почувши про Трампусову невдачу, Тикач усміхнувся.

— Я вас зараз нагодую, юначе. Шкварок хочете? Справжні гусячі вишкварки, так і тануть у роті.

— Хочу, але не можу, — відповів Трампус. — Зрештою, я не бачу тут ніяких вишкварок.

Тикач мовчки відчинив сейф і вийняв з нього тарілочку зі шкварками. Шкварки! Трампус, сповнений пекучим гнівом, насипався на Тикача:

— Звідки вони тут узялися?

—Із сейфа, — невинно відповів Тикач. — Бо коли б я сховав їх у стіл, мої люди з'їли б їх. Як це вже не раз бувало. Почули б запах — правда ж, він чудовий?.. — Трампус невиразно щось пробурчав, — і сказали б, — з насолодою провадив Тикач: — «Ну, один шматочок… Ще один шматочок. Він од цього не збідніє. Та й не дізнається». І взяли б. Тільки, юначе, коли людина з'їсть одну шкварку — вона пропаща. Не голими жінками, а шкварками мав диявол спокушати Антонія. Тоді б він спокусився… Ну, а потім за цим законом узяв би ще одну. А тоді прийшов би товариш і взяв би й собі… Я добре знаю цю спокусу, юначе, і тому кажу вам, що тільки в сейфі шкварки в безпеці.

— Але не від вас, — ущипливо зауважив Трампус.

— Що правда, то правда, — признався Тикач, зовсім розвеселившись, — я знищу кожну гусячу шкварку, яку тільки побачу.

— Здається, ви маєте й бехерівку?

— Маю. А знаєте, чому я відкрив цю пляшку? З нагоди сьогоднішнього улову. Бачу в ваших очах запитання: «Звідки ж вона взялася, коли цей грубіян запевняв, що до наступної платні не має на ту животворну бехерівку ані гелера?» Це, юначе, якщо можна так сказати, — результат мого життєвого принципу. Я не знаю, як ваша, але моя жінка ніколи не скаже, що в неї є достатньо грошей, навіть коли б і могла сказати, що має їх досить, її охоплює якесь шаленство, і вона починає їх шукати. Десь так днів за п'ять перед платнею. Де вона їх шукає? У моїх костюмах і взагалі в моєму одязі. Поки я цього не виявив, винюхувала все, що я ховав на чорний день. «Тикачу, — сказав я тоді сам собі,— зваж на це й ховай свої резерви десь-інде». А це «десь-інде» означає тут, бо я міг би її заарештувати, якби вона прийшла винюхувати в кабінеті шефа карловарського управління безпеки. Та хоч би й спробувала, то в сейф однаково не добереться. А тому я й зробив його сховищем своїх резервів.

— Скільки ж тисяч ви там маєте? — зацікавлено спитав Трампус.

Тикач жалібно глянув на нього:

— Не смійтеся з бідного урядовця, юначе. Може, ви робите це через те, що ваша жінка розкидає тисячі, але я можу спромогтися хіба на якусь там десятку. Той мій резерв, щоб я вже вам до кінця висповідався, складається принципово з пляшки бехерівки і з конверта з сотнею крон про всяк випадок. Ось він! — Тикач показав конверт. — І поки вас тут не було, мені спало на думку, що цей випадок настав саме тепер. Я сказав собі: «Цю нашу щасливу знахідку слід відсвяткувати». Отож я й святкую. На здоров'я, юначе! — І Тикач налив Трампусові в чарку трохи золотистої, з різким і гіркуватим запахом горілки. — Оце і є наша карловарська бехерівка. Найкраще, що можна знайти в цьому місті. Чи наші джерела чогось варті, я не знаю, але за це джерело ручуся. Тож випийте.

Трампус відмовлявся, що він непитущий, що він лікується й алкоголь йому протипоказаний, але Тикач так довго його умовляв, що він нарешті сьорбнув, сподіваючись хоч трохи погамувати голод.

— Ну як? — запитав Тикач, утішаючись спогляданням падіння невинного дитяти.

— Непогана, — погодився Трампус. — Хоч я й не збираюсь її пити, бо я непитущий, однак мушу визнати, що ця штука мене зігріла.

— Крім того, вона вгамовує голод, — спокушав його далі диявол-Тикач. — Певна річ, що один ковток — це мало. Випийте, юначе, хоча б чарку, а тоді самі побачите, що голод ваш де й подінеться. Він знову налив собі чарку, підніс її й додав: — Якщо ви зараз не вип'єте, юначе, я ображусь.