— Річ у тім, що ми належимо до нордичної раси. Я, і ти, і ти, і... — якусь мить повагавшись, він кивком голо­ви зарахував до нордичної раси і Дейзі, й вона зразу ж підморгнула мені. — І все, з чого складається цивіліза­ція, створено нами — ну, там, наука, мисте­цтво і таке інше. Розумієш?

Було щось жалюгідне в цій його затятості, неначе йому вже мало було самовдоволення, яке за роки, що ми не бачилися, ще більше зросло.

Раптом десь у будинку задзвонив телефон, лакей пі­шов до апарата, й Дейзі, скориставшись з хвилинної паузи, нахилилася до мене.

— Я розкрию тобі родинну таємницю, — жваво за­шепотіла вона. — Про ніс нашого лакея. Хочеш знати таємницю про ніс нашого лакея?

— Заради цього я, власне, й приїхав.

— Тож слухай: наш лакей не завжди був лакеєм. Ра­ніше він служив у Нью-Йорку, в одній родині, що мала столового срібла на двісті персон, і його обов’язком було чистити те срібло. Він його чистив день у день, з ранку до вечора, й дочистився до того, що в нього по­чав блищати ніс...

— Спочатку тьмяно, а потім дедалі яскравіше, — докинула міс Бейкер.

— Так, дедалі яскравіше, й дійшло до того, що йому довелося відмовитись від тієї посади.

Останні промені сонця пестливо торкнулися пороже­вілого обличчя Дейзі. Я слухав її тихий голос, мимоволі тамуючи подих, подаючись до неї всім тілом, та ось рожеве світло почало згасати, і промені зникли з її об­личчя, повільно, неохоче, мов діти, яких сутінки женуть додому з вулиці, що обіцяла ще так багато розваг.

Лакей повернувся і прошепотів щось на вухо Томові. Той насупив брови, відсунув свій стілець і, не сказав­ши ні слова, ввійшов до вітальні. Його відсутність, зда­валося, ще більше розворушила Дейзі, вона знову на­хилилася до мене й сказала задушевним, співучим го­лосом:

— Як мені приємно бачити тебе за нашим столом, Ніку! Знаєш, ти схожий на... на троянду, так, саме на троянду. Правда ж? — звернулася вона до міс Бейкер, шукаючи в неї підтвердження. — Правда ж, він — справжня троянда?

Це була неправда. Я навіть віддалено не схожий на троянду. Вона говорила, що на думку спливе, але від неї віяло зворушливим теплом, неначе серце її порива­лося назовні з потоком цих гарячкових, бентежних слів. А потім вона раптом кинула серветку на стіл, вибачи­лась і теж зникла у вітальні.

Ми з міс Бейкер обмінялися швидкими поглядами, зумисне позбавленими будь-якого виразу. Я хотів щось сказати, але вона, стріпнувшись, нашорошилася й за­стережливо цитьнула на мене. Притишені, схвильовані голоси долинули до нас із вітальні, й міс Бейкер пода­лася всім тілом уперед, безсоромно прислухаючись. Го­лоси підвищилися так, що вже майже можна було роз­різнити окре­мі слова, потім притихли, знову збуджено загули і, нарешті, за­мовкли.

— Цей містер Гетсбі, про якого ви згадували, — мій сусід, — заговорив я.

— Мовчіть. Дайте послухати, що там робиться.

— А там щось робиться? — невинно спитав я.

— Невже ви нічого не знаєте? — щиро здивувалася міс Бейкер. — Я гадала, що всі знають.

— Я не знаю.

— Ну, як вам сказати... — почала вона, вагаючись. — У Тома є пасія в Нью-Йорку.

— Пасія? — розгублено перепитав я.

Міс Бейкер кивнула головою.

— Могла б, між іншим, мати хоч трохи совісті й не дзвонити йому в обідній час. Правда ж?

Перше ніж я встиг зрозуміти, про що йдеться, почуло­ся шелестіння сукні, рипіння шкіряних підошов — і Том з Дейзі повернулися до столу.

— Даруйте, нагальна справа! — удавано весело ви­гукнула Дейзі.

Вона сіла, допитливо глянула на міс Бейкер, потім на мене й повела далі:

— Я на хвильку визирнула в сад, він виглядає так романтично. Посеред газону сидить пташка, по-моєму, це соловейко — він, напевно, прибув на кораблі з-за океа­ну. Боже, як він співає! — Вона й сама мало не співа­ла. — Суцільна романтика, чи не так, Томе?

— Просто казкова романтика, — відповів він і упалим голосом мовив до мене: — Після обіду, якщо не зовсім стемніє, я покажу тобі стайню.

Телефон знову задзвонив. Дейзі, дивлячись на Тома, рішуче похитала головою, і розмова про стайню та й, власне, розмова взагалі розтанула в повітрі. З останніх п’яти хвилин, проведених за столом, мені запам’яталися лише вогники свічок, що їх не знати чому знову запали­ли, і моє бажання дивитися всім просто в очі й водно­час уникати їхніх очей. Не знаю, про що думали в цей час Дейзі й Том, але навіть міс Бейкер, з її явною схильністю до тверезого скептицизму, навряд чи спро­моглася викинути з пам’яті оте різке, металеве, раптове нагадування про себе з боку п’ятої особи, незримо при­сутньої за нашим столом. Комусь, можливо, така си­туація видалася б пікантною; мене ж охопило бажання негайно викликати поліцію.

Ясна річ, про коней більше не згадувалося. Том і міс Бейкер, розділені широкою смугою сутінок, перейшли до бібліотеки й сіли там, немов над невидимим, але цілком реальним покійником, а я, зображуючи галантну зацікавленість і водночас удаючи, ніби трохи недочуваю, обійшов з Дейзі будинок; уже зовсім споночіло, коли веранди, що сполучалися між собою, вивели нас знову на центральну терасу. Там ми й умостилися бік у бік на плетеній ка­напці.

Дейзі обхопила обличчя руками, немов перевіряючи його чарів­ну округлість, і погляд її занурився в оксамит­ну півтемряву. Я бачив, що вона вже насилу стримує хвилювання, і, намагаючись хоч якось заспокоїти її, по­чав розпитувати про дочку.

— Ми з тобою мало знаємо одне одного, Ніку, — ска­зала вона раптом. — Навіть як на троюрідних родичів. Ти не був на моєму весіллі.

— Я тоді ще не повернувся з війни.

— Так, справді. — Вона повагалася. — Розумієш, Ні­ку, я стільки всякого натерпілася, що вже ні в що не вірю.

Видно, вона мала-таки на те підстави. Я помовчав, але вона нічого більше не сказала, тож я зробив ще одну жалюгідну спробу перевести розмову на її дочку.

— Вона, певно, вже розмовляє і... і їсть, і взагалі...

— Авжеж. — Вона неуважливо глянула на мене. — Слухай, Ніку, хочеш знати, що я сказала, коли вона народилась? Тобі цікаво?

— Дуже.

— Це допоможе тобі зрозуміти і те, як я ставлюся до... до багатьох речей. Тож не минуло ще й години, від­коли вона з’явилася на світ, а Том був бозна-де. Я прокинулася після наркозу, почуваючи себе зовсім са­мотньою, і зразу спитала акушерку: «Хлопчик чи дів­чинка?» Вона відповіла: «Дівчинка», і я відвернулася і заплакала, а тоді сказала: «Ну й добре, що дівчинка. Тільки дай Боже, щоб вона виросла дурненькою, бо в цьому нашому житті жінці найкраще бути дурненькою лялечкою!» Розумієш, я вважаю, що наше життя — це суцільна мерзота, — переконано вела вона далі. — І всі так вважа­ють, навіть найосвіченіші люди. Ні, я не просто вважаю, я певна цього. Я ж бо скрізь побувала, всього надиви­лася, все перепробувала. — Вона зухвало блиснула очи­ма, зовсім як Том, і засміялась із звабною зневагою. — Я жінка бувала, ох, бувала!

Досі голос її спонукав мене слухати й вірити, та тільки-но вона вмовкла, я відчув нещирість у її словах. Мене охопив раптовий сумнів: невже протягом цілого вечора вона грала комедію, щоб заручитися моїм спів­чуттям? За хвилину я переконався в цьому: на чарівно­му обличчі Дейзі з’явилася самовдоволена посмішка, неначе вона довела нарешті, що є повноправним членом того вельми привілейованого таємного товариства, до якого належав і Том.

Червона кімната квітла в сяйві лампи. Том і міс Бейкер сиділи на різних кінцях довгої канапи, дівчина читала йому вголос «Сетердей івнінг пост», і однома­нітний журкіт слів зливався в заколисливу мелодію. Світло лампи, яскраве на халявах його чобіт, тьмяне на її волоссі кольору осіннього листя, віддзеркалилося від глянсованої сторінки, коли міс Бейкер перегорнула її пружним рухом зграбної руки.

Коли ми ввійшли, вона застережливо виставила впе­ред долоню, дочитала: «Далі буде», — й кинула журнал на столик.

Затерпле тіло її жадало руху: дівчина нетерпляче ви­простала ноги й підвелася.

— Десята година, — оголосила вона, визначивши час не інакше як поглядом на стелю. — Слухняній дівчинці пора спатки.