Одним із поціновувачів та творців розіграшів і містифікацій був український письменник-харків'янин Майк Йогансен.
Візьмемо для прикладу лютневу 1929 року книжку харківського альманаху-щомісячника «Літературний Ярмарок», для якої Йогансен, виконуючи обов'язок так званого «редакційного блазня», написав дотепні інтермедії. У них Йогансен, містифікуючи читачів, видає себе за середньовічного, що жив у дванадцятому столітті іспано-арабського логіка, філософа, медика, богослова, географа, математика, політика, астронома, психолога і фізика Абуль-Валіда Мухаммада ібн Ахмада аль-Куртубі, відомого також як Ібн Рушд або Авероес. Що того іспанського араба для написання інтермедій редакція альманаху нібито викликала з пекла за допомогою спіритизму.
У цій же книжці альманаху на перших сторінках надрукована і «Автобіографія» Майка Йогансена. Де він, крім іншого, повідомляє, що він, Йогансен, є родичем аж самого Мігеля де Сервантеса. В шістнадцятому столітті, мовляв, його предок за материнською лінією, український козак Грицько (а мама Йогансена, треба сказати, дійсно була з роду українських козаків, на відміну від його тата, який був із прибалтійських німців) потрапив у турецький полон. Його син, який теж був козаком і теж звався Грицьком, вирушив, мовляв, до Туреччини, аби врятувати батька з неволі. Визволити Грицькові-молодшому Грицька-старшого не вдалося, на жаль, бо турки того вже встигли стратити, настромивши на палю. Але Грицько-молодший врятував деяких інших бранців. Серед яких була і молода іспанка Анна. В процесі втечі Грицько і Анна покохали одне одного, разом повернулися в Україну, одружилися і призвели потомство. А Майк Йогансен і є, мовляв, одним із нащадків тієї україно-іспанської пари. І була та іспанка Анна, мовляв, сестрою самого Сервантеса!
У підзаголовку Йогансенівської «Автобіографії» написано (так, навіть не надруковано, а написано від руки, бо перша сторінка цього тексту у «Літературному Ярмарку» є не друкованими рядками, а репродукцією рукопису), що цю «Автобіографію» написав, мовляв, Іван Сенченко (відповідальний секретар альманаху). Але ця «інформація» щодо авторства, звісно, теж є не чим іншим, як лише жартом Йогансена.
Що ж до назви «Літературний Ярмарок», то таке наймення альманаху запропонував не хто інший, як все той же Майк Йогансен. В ті часи Літературним Ярмарком харків'яни нарікали частину головної харківської вулиці Сумської поміж Садом Шевченка і Театром Шевченка (який тоді взивався театром «Березіль»), оскільки на цій території було чимало книжкових, журнальних, газетних та інших редакцій. Втім, Сумська вулиця в той період тимчасово прозивалася вулицею Карла Лібкнехта.
І якщо Автор Терентопських хронік у зв'язку з містифікаціями згадав Мігеля де Сервантеса, то додасть, що і Сервантес свого «Дон Кіхота» починає з розкішної містифікації, поміщаючи на початку роману добірку віршів, присвячених Дон Кіхоту, Санчо Пансі і Дульсінеї. Що ті вірші нібито написані легендарними лицарями і іншими персонажами середньовічних лицарських романів, які мав у своїй бібліотеці і читав Дон Кіхот, які надихнули його стати мандрівним лицарем. Це все одно, якби Автор Терентопських хронік на початку своїх писань помістив вірші, написані персонажами Рабле, Шекспіра і того ж Сервантеса, вірші, що прославляють, скажімо, терентопського Лицаря Пивної Кружки. До речі, що до бібліотеки Дон Кіхота, то в ній, крім інших книжок, був і роман «Галатея» самого Мігеля де Сервантеса. Це все одно, якби в бібліотеці, наприклад, дракона Інокентія Карловича була б якась книжка, написана Автором Терентопських хронік, тобто твоїм, безцінний читачу, покірним слугою.
І от тепер, висловивши все що хотів, Автор Терентопських хронік цей розділ закінч...
– Ти щось забув, громадянине Авторе, – перебиває Права півкуля авторського мозку, перешкодивши закінчити розділ і речення.
– Що саме? – здригається Автор.
– У всіх розділах про мандри лицарів Напівкруглого Столу ти описував, як виглядають щити і, відповідно, герби оних лицарів, як виглядають їхні коні, і, нарешті, як виглядають і самі лицарі. А тут ти ні слова про це не сказав. Порушуєш вже сформовану традицію.
– І дійсно! Як же це я... – схоплюється Автор і навіть ляскає себе долонею по лобі від досади. – Дякую, мозку, що нагадав... Повідомляю: на гербі та щиті графа Якова зображена чорно-біла сорока в зеленому полі, а на гербі і щиті лицаря Хоми – світло-зелений банан у полі чорному. Кінь Оттокар був винної масті, тобто мав домішки білого волосся до червоно-гнідої масті. Кінь Монтесума був булано-рябої масті, тобто мав білі плями по буланій масті. Граф Яків був кремезним чоловіком сорока трьох років, з каштановою шевелюрою, голений. А лицар Хома – двадцятичотирилітнім довготелесим рудим хлопцем з борідкою і веснянкуватою фізіономією. Тепер усе?
– Та ніби як усе, – погоджується Права.
– Ні, не все! – заперечує Ліва. – Хочу зробити викриття Автора!
– Ой! – лякається Автор. – А що я такого зробив?
– Ти проявив невігластво і неосвіченість у питаннях ентомології!
– Тобто?
– У тебе пурхаюча міль харчується текстилем. Цього не буває! Раз міль пурхає, значить, у неї є крильця. А якщо у неї є крильця, значить, вона є дорослою особиною, а не личинкою. Так от, тканини жеруть тільки безкрилі личинки молі, маленькі білі гусені, а літаючі дорослі на це не здатні, у них навіть немає такого рота, яким вони можуть що-небудь їсти. Мета існування дорослої молі в тому, щоби створити потомство, а не в тому, щоби щось їсти. Так що, Авторе, якби ти здавав іспит із біології та тобі попався б білет із питанням про фізіологію молі, то ти з тріском провалився б, отримавши найгіршу оцінку. Мало того, що сам в цьому питанні неосвічений, так ще й читача збиваєш з пантелику.
– Все що ти сказала, Ліва, є правильним тільки щодо звичайної молі, але аж ніяк не молі-мутанта, що завдяки магічним обставинам придбала здатність мислити і говорити по-людськи. Така незвичайна міль живе, будучи дорослою особиною, так само довго, як і людина. А жити стільки часу, не харчуючись, неможливо. Тому вищеназвані магічні обставини, крім іншого, дали такій молі можливість харчуватися, зберігши їй той же рот і ту ж систему травлення, яку вона мала в стані личинки. Втім, все це можна враховувати, якщо визнати, що мешканець особняка дійсно був міллю. Але не виключено, що він все ж був людиною, котра полюбляє розіграші. І в цьому випадку твої педантичні причіпки, Ліва, взагалі зайві. Ну що, тепер вже все?
– Та ніби як все, – знову погоджується Права півкуля.
– Ні, – заперечує настирлива Ліва. – Є ще одне питання. У цьому щосі у тебе, Авторе, фігурує терентопська громадянка на ім'я Герміона і терентопський громадянин на ім'я Флорізель. Персонажі з такими ж іменами діють, як ти сам зауважив, і в п'єсі Вільяма Шекспіра «Зимова казка». От мені й цікаво, для чого ти двом персонажам одного щося свого так званого епосу дав імена двох героїв однієї п'єси Шекспіра? Який в цьому прихований сенс? На що ти натякаєш?
– Упс! – вигукує Автор. – Клянуся тобі, це вийшло абсолютно випадково, ненавмисно, машинально! Я це тільки зараз помітив, коли ти, Ліва, звернула увагу. Ніякого натяку і ніякого прихованого сенсу. Але оскільки і читача це може ввести в оману, навіявши підозри на прихований сенс і натяк, то, може, мені цим персонажам варто поміняти імена? Ну, хоча б одному з них? Як гадаєте, півкулі?
Півкулі переглядаються, задумливо чухаючи свої звивини іншими своїми звивинами, і одночасно приходять до рішення, яке озвучує Права:
– Та хай уже залишаються ці імена. Може, навіть за такий короткий термін існування на сторінках цього щося жива гастролерка Бісквітова вже встигла звикнути називатися Герміоною, а покійний чарівник Герасимович на прізвище Манюня вже встиг звикнути називатися Флорізелем, і перейменування їм буде неприємне.
– Гаразд, нехай так і буде, – киває Автор.
Із приводу всього вищесказаного великий Вільям Шекспір виразився б так: «Жжжжжжж»; якби йому, Шекспірові, випало народитися не людиною, а простою мухою. Адже з будь-якого приводу і без жодного приводу нормальні мухи виражаються саме так. Тим більше що засобом звукового вираження у них служить не мовлення ротом, а дзижчання крильцями, так що виразитися інакше вони, на жаль, не здатні. Втім, якби великий Вільям Шекспір був пересічною мухою, то його не називали б ні те що великим, ні те що драматургом і поетом, але навіть і просто Вільямом, просто Шекспіром. У цьому випадку він не становив би інтересу ані для простих читачів, ані для навіть шекспірознавців, оскільки і такої спеціальності не існувало б. Так, якби великому Шекспірові випало народитися в іпостасі ординарної мухи, то, скоріше всього, навіть для дослідників комах, вчених-ентомологів він не був би цікавий, бо банальні мухи ними давно вивчені. Тому, дорогі мої півкулі і безцінний мій читачу, перечитуючи його безсмертні творіння, або думаючи про них, або дивлячись спектаклі та фільми за його п'єсами, подякуємо життю за те, що воно не породило Вільяма Шекспіра звичайною комахою, не здатною написати ні те що всесвітньо шанованих шедеврів, але і навіть елементарного Терентопського, м'яко кажучи, епосу.
