– Якщо не хочете мене називати міллю Валькіруською, то кличте як-небудь інакше. Ну, наприклад... еее... ну, Олексієм Флорізельовичем. Підходить?

– Ну що ж, Олексію Флорізельовичу, хоч ми і не повірили в те, що ви міль, але сама історія нам сподобалась, правда, Хомо? Спритно ви все це вигадали.

– Ага. Я навіть в якийсь момент, м'яко кажучи але грубо виражаючись, засумнівався.

– А я відразу второпав, що це розіграш, – похвалився Яків.

– Я теж люблю слухати історії, панове лицарі, особливо про лицарські мандри, тому із задоволенням послухаю вашу розповідь про ті місця, де вам довелося побувати, про тих людей і тварин, яких ви зустрічали на шляху, і таке інше, – попросив господар. – Якщо ви хочете мені розповісти, звісно.

– Хочемо, – кивнув Хома. – Чому ж, м'яко кажучи але грубо виражаючись, не розповісти.

І години дві гості лопотіли про свої пригоди.

Потім їх стало хилити на сон.

Провівши лицарів до затишної спальні, де були два ліжки, вже застелені чистими простирадлами, веселий чоловік у перуці і жустокорі сказав їм «на добраніч» і попередив, що завтра у нього на світанку намічені термінові справи в іншому місці, тому спозаранку він з ними не зможе поспілкуватися. Гості відповіли, що йому нема чого турбуватися, що вони, мовляв, і без його допомоги вранці зможуть поснідати, зібратися і вирушити в подальшу дорогу. І раз завтра вони з ним вже не побачаться, то тут же, перед сном вони з господарем і розпрощалися, подякувавши за нічліг.

Роздягнувшись, Яків і Хома впали на чисті простирадла і швидко заснули.

☼ ☼ ☼

Прокинувшись вранці двадцять шостого жовтня, два мандрівники вмилися, почистили зуби, одяглися, поснідали, вийшли з особняка, прикрашеного скульптурками драконів, грифонів і єдинорогів, сіли на Монтесуму з Оттакаром і продовжили шлях.

Автор вважає, мовляв, не треба читачеві пояснювати, що представлений на початку цього щося фрагмент пророцтва Гектора Манюні належав тепер мешканцеві цього особняка, що той мешканець був чи то говорячою міллю-мутантом, що володіє чарами, чи то людиною-містифікатором, нащадком Гектора Манюні. Але лицарі цього фрагмента так і не побачили, на відміну від тебе, безцінний читачу.

Незважаючи на свою клептоманію, граф Яків у цій оселі нічого не вкрав. Як і в житлі голови Нижніх Драконопасів, і інших господах, де гостинні люди надавали йому нічліг. Бо в цих випадках з його клептоманією боролася його совість, і завжди перемагала. Навіть найжадібніший злодюга не стане обкрадати того, хто його гостинно прихистив, якщо в душі злодюги залишилася хоч малесенька крапелька совісті.

Менш ніж за півгодини вони дісталися села Тютьзячків.

Опитавши мешканців і не дізнавшись нічого нового про яйце і яєчного шахрая, лицарі вирушили далі.

До вечора дорога привела їх до річки Замийки, на березі якої вони і заночували, напнувши намет і впакувавшись у спальні мішки.

Коли почало світати, тобто настав ранок двадцять сьомого жовтня, граф Яків, прокинувшись, захотів скупатися в річці.

Стояла вже друга половина осені, через що вода була досить холодною. Але лицаря-клептомана це не зупиняло: він був людиною загартованою, навіть взимку купався в ополонці.

Перш ніж роздягнутися і шубовснути в студену воду, граф вирішив приготувати чисту білизну, щоб відразу після купання в неї переодягнутися.

Коли він узяв із рюкзака білі кальсони і почав їх розгортати, з підштаників раптом випали два папірці.

Здивувавшись, Яків їх підняв.

Перший папірець був грошовою купюрою номіналом у сто шурхотиків з незмінним портретиком Мирополка Романтика в правій частині.

Другий папірець виявився запискою, написаною простим олівцем на половинці сторінки зі шкільного зошита в клітинку. Де друкованими та дещо кривуватим буквами, ніби писання давалося писаці важко, було виведено:

«Я приношу свої щирі вибачення за те, що трошки зіпсувала вашу річ. Я постійно їм домоткане полотно, яке купив для мене Флорізель Герасимович задовго до своєї кончини. Полотна багато, мені на все життя вистачить. Але його смак мені приївся, і так хочеться чогось іншого. А ваші кальсони виглядали так апетитно! (Вибачте, що я залізла в ваш рюкзак: це сталося інстинктивно, адже міль полюбляє бувати там, де багато матерчатих речей). Соромно зізнатися, але я в нападі апетиту втратила голову на якийсь час і, не тямлячи що роблю, на жаль, з'їла шматочок цих ласощів. Ще раз прошу вибачення! А щоби матеріально компенсувати збиток, вкладаю сто шурхотиків, за які ви зможете купити собі нові кальсони, коштовніші.

Не тримайте на мене зла, якщо зможете! Це сталося не зі злого наміру, а від браку у мене сили волі.

Міль Валькіруська».

Розгорнувши підштаники повністю і оглянувши, граф Яків виявив у задній частині, в районі правої сідниці, дірку розміром з лоб Мирополка Романтика (того, що надрукований на грошовій купюрі, зрозуміло, а не того, що був у реальності).

Граф дав напарникові Хомі прочитати записку і продемонстрував отвір.

– Отже, ми в особняку Манюнь дійсно спілкувалися з мовлячою міллю Валькіруською, яка володіє магією, в тому числі і, м'яко кажучи але грубо виражаючись, гіпнозом! – вигукнув Хома.

– Ні, я в це не вірю. Я власними очима бачив, на власні вуха чув і власними пальцями мацав людину, а не міль, а я звик довіряти своїм почуттям, – заперечив Яків. – Я думаю, що ми спілкувалися з сином чарівника Флорізеля Герасимовича Манюні, Олексієм Флорізельовичем, як дві краплі пива схожим на свого предка Гектора Манюню. Цей чоловік любить морочити гостям голову небилицями, от він і придумав міль Валькіруську, і розігрує таким чином заїжджих мандрівників. Від цього розіграшу і пішли чутки про перевертня-текстилежера, що дійшли аж до Нижніх Драконопасів.

– А дірка в кальсонах? А ця записка? А сто шурхотиків? Хіба це, м'яко кажучи але грубо виражаючись, не докази?!

– Дірку він прорізав ножицями, чи ще чимось.

– Але навіщо?!

– Щоби довести свій розіграш до логічного кінця. Для цього навіть не пошкодував сотні шурхотиків. Це, так би мовити, почерк жартівника-віртуоза, досвідченого майстра розіграшів.

– Ну, не знаю... Я схиляюся до думки, що, м'яко кажучи але грубо виражаючись, то дійсно була чарівна міль, яка, завдяки впливу на нас гіпнозом, здавалася нам двійником Гектора Манюні.

– Ти маєш право на свою точку зору, а я на свою. Можеш вважать його міллю, а я продовжу вважать його людиною.

Оскільки магазину, де граф міг би купити нові кальсони, поблизу не було, Якову довелося залатати діряві. Голку і нитки йому в рюкзак поклала дружина провсяк випадок, а от підходящої під кальсони білої матерії, на жаль, не було. Довелося залатати чорною, відрізавши малесенький клаптик із нижнього краю вороної майки, що той край все одно затикається в труси, так що цей недолік не буде видно. Чорна латка на білих кальсонах виглядала зухвало, але граф не збирався дефілювати в одних кальсонах перед публікою.

Скупавшись у холодній Замийці, він переодягнувся.

Потім лицарі на багатті з прибережного сухого очерету спекли картоплю, що їм дали в Тютьзячках.

Потім поснідали безневинно покараними таким аутодафе бульбами з салом і цибулею.

(Якщо читачеві доводилося пекти картоплю на лоні природи, а потім ласувати нею, посипаючи сіллю, та ще в період золотої осені, та ще в компанії з хорошим другом, то читачеві не треба пояснювати, яка це божественна насолода. Якщо ж читачеві настільки не пощастило в житті, що він цього не робив, то пояснення не допоможуть. Це треба самому пережити, особисто.)

Осідлали Монтесуму з Оттокаром і рушили далі вздовж річки Замийки...

От, власне, і все, що Автор хотів розповісти про дірку в кальсонах.

Але оскільки, по-перше, на думку графа Якова, в цій історії присутній розіграш, містифікація, а по-друге, даний Терентопський так званий епос пов'язаний з Харковом, то в кінці розділу Автор хотів би дещо додати щодо розіграшів і містифікацій у Харкові.