– Якщо «Задфільм» зніматиме такий кіносеріал, то, може, буде й серія про нашу з графом Василем мандрівку? – припустив Юрій Тигровий.

– Не виключено, – знизав плечима Тюхтій.

– Цікаво, хто б у такому фільмі зіграв мене, – задумався Юрій Тигровий.

– А чому б вам не зіграти самого себе, – запропонував асистент Хрязєв.

– Ой, ні, я не актор, у мене немає такого таланту, щоб самого себе зіграти настільки переконливо, аби глядачі повірили, що це дійсно я, – відмахнувся Тигровий. – Хочу, щоб це був професійний талановитий актор. Скажімо, ви, шановний Несторе Драконюк. Як ми переконалися, за допомогою гриму ви можете стати схожим на будь-кого, отже – і на мене.

– Але у фільмі про нашу мандрівку може бути і сцена, як ми, що кажу, потрапили на кінозйомку за участю Нестора Драконюка, – заперечував граф Василь. – Якщо Нестор Драконюк, що кажу, гратиме тебе, то хто гратиме роль самого Нестора Драконюка?

– Якийсь інший актор, загримований під Нестора Драконюка, – відповів Юрій Тигровий.

– Не обов'язково, – втрутився в розмову маг Онік. – Я за допомогою спеціальної магічної технології можу одного актора, який грає дві різні ролі, об'єднати в одному кадрі так, ніби їх двоє чи навіть більше. Так що Драконюк чи хтось ще може зіграти кількох персонажів, які зможуть фігурувати навіть в одному кадрі. Отже в даному випадку він міг би зіграти і вас, лицарю, і самого себе.

– А може, спробувати на роль лицаря Юрія Тигрового говорячого грифона Арістейчука? – запропонував асистент Хрязєв. – Він давно напрошується зіграти роль людини.

– Хіба я схожий на грифона? – здивувався Юрій.

– Ні, звичайно, – погодився Хрязєв, – але фантастичні таланти гримерки Аріадни Шпільман та майстра спецефектів Оніка могли б створити таке диво, що на екрані Арістейчук виглядав би точно як ви.

– Про це говорити надто передчасно, – обірвав дискусію режисер Тюхтій. – Дай нам Бог зняти нинішній фільм, а помріяти про лицарський серіал можна буде в майбутньому...

☼ ☼ ☼

Після трапези з кіношниками й недовгого пообіднього відпочинку у своєму номері готелю «Позолочена Хохуля», лицарі Василь і Юрій Тигровий знову пішли в стайню й, окульбачивши там Ядвігу з Мамаєм, поїхали опитувати жителів Цегляних Галушок.

Усіх жителів у цей день опитати не встигнули, тому, переночувавши в тім же готелі, продовжили опитування наступним ранком. Опитування показало, що інформованих про те, що лицарів цікавило, у Цегляних Галушках немає.

Тому, закінчивши, вони покинули Галушки й вирушилися до наступного населеного пункту...

Як читач розуміє, на цьому щось п'ятдесят друге і добігло кінця.

І наприкінці Автор додає наступне:

Як сказав один нікому не відомий монгольський мудрець, ім'я якого не збереглося, котрий чи то жив, чи то не жив у невідомо які часи: «Хамар загатнавал чихээ маажих нь утгагүй».

Або як сказав один нікому не відомий татарський мудрець, ім'я якого не збереглося, котрий чи то жив, чи то не жив у невідомо які часи: «Борын кычкырса, колакны тырнауның мәгънәсе юк».

Інтуїція підказує Авторові, що ти, читачу, з виреченнями таємничих монгольського та татарського мудреців згодний.

Отож цими виреченнями монгольського та татарського мудреців Автор закінчив розділ і переходить разом із читачем до наступного.

– Я певен, – говорить Ліва півкуля авторського мозку, не даючи Авторові із читачем саме в цю секунду переміститися, – у тому, що читач особистість досить розумна й досить ерудована. Але все-таки я не певен на всі сто відсотків, що навіть він володіє монгольською і татарською мовами, що він зміг зрозуміти наведені виречення. А переклад на зрозумілу читачеві мову ти, Авторе, забув надати.

– А я певен на дев'яносто дев'ять відсотків (один відсоток я завжди залишаю на сумнів), що читач користується комп'ютером і Інтернетом, за допомогою яких легко перекладе це висловлення на зрозумілу йому мову. Певен, оскільки я сам провів такий експеримент. І якщо навіть мені, який уважає себе профаном на поприщі комп'ютера й Інтернету, вдалося добути переклад за лічені секунди, то читачеві, який володіє цими технологіями напевно набагато краще за мене, розгадати таку головоломку не складніше, чим почухати ніс. Якщо ж читач не захоче розгадати, виходить, йому це й не потрібно.

Втім, Автор чесно повідомляє тобі, безцінний читачу, що він сам не розуміє, який стосунок виречення таємничих монгольського й татарського мудреців мають до сюжету даного розділу, та й взагалі Терентопських хронік. Либонь, не мають жодного стосунку. А виходить, якщо читач їх і не второпав, то однаково нічого не втратив. І, нічого не втративши, може продовжити читання, перейшовши до наступного розділу.

24 вересня 1995 року.

Як читач, можливо, пам'ятає, міліцейський полковник Варлаам Оникійович Папірусюк зателефонував драконові Інокентію Карловичу та попросив його намалювати по пам'яті портрет організатора викрадення драконячого яйця, так званого Траляляліні. І стався цей дзвінок, коли дракон читав один зі своїх творів театральним людям, які прийшли до нього в Гірчичну печеру. Закінчивши телефонну розмову, хвостатий екскурсовод продовжив розпочате.

Незабаром дракон Інокентій Карлович завершив читання абсурдної п'єси «Самогон для принцеси», закрив папку та підняв погляд на слухачів.

Такими були: директор Жорикбурзького Театру Абсурду імені зжертої ковбаси Бенедикт Полупроводніков, головний режисер Наум Інгредієнтський та провідні актори: Остап Перукарюк, Сергій Гармидер, Олеся Гай та Микола Бананов.

– Непогано, непогано, – сказав Інгредієнтський. – Ця п'єса досить абсурдна, щоби ставити її в нашому театрі.

– І краще, ніж «Довга непорушність коричневої в помаранчеву смужку машини», – додав Полупроводніков.

– Я ще не ставив п'єс, у яких глядачі стають акторами, а актори – глядачами. Дуже оригінально, – похвалив режисер.

– Я тільки не второпав: це що, глядачам треба заздалегідь роздати тексти, щоб вони їх вивчили напам'ять? Чи під виглядом глядачів посадити у залі справжніх акторів? – запитав директор.

– Ну, це деталі, які ми вирішимо у театрі. Головне, що є новий, свіжий абсурдний твір цілком у дусі нашого балагану, – відповів Наум.

– Ні, що стосується інформацій, які викладає третій з глядачів, то це не абсурд, а факти історії нашої держави, які я почерпнув із книг у бібліотеці, – пояснював дракон, – а абсурд полягає лише в тому, що грають здебільшого глядачі, а актори переважно дивляться; і в тому, що спектакль триває після відходу глядачів, і в тому...

– Та зрозуміло, зрозуміло, – перебив Інгредієнтський.

– А на роль невидимого привиду Гаврюші можна запросити самого привиду Гаврюшу, який досі мешкає у Шмокиконському замку. Я був там на екскурсії і точно знаю, – подав голос Сергій Гармидер. – Ця роль без слів і без жодної дії, сиди невидимий на сцені і все. Таку роль і вчити не треба.

– А тебе, Сергійко, – звернувся до нього режисер, – я бачу в ролі блазня Зосими.

– Я згоден, – схвалив актор.

– Отже, якщо ви не проти, Інокентію Карловичу, то ми купуємо у вас право на постановку вашої п'єси в нашому театрі. За дві тисячі шурхотиків. Звичайно, сума невелика, але ж і п'єса експериментальна, специфічна, тому навряд чи матиме величезний комерційний успіх. Якщо вас ця сума влаштовує, підпишіть контракт та отримайте гроші, – сказав Бенедикт Полупроводніков і розстебнув свого портфеля.

Інокентій Карлович був приємно вражений. Він не припускав, що його драматургічний нонсенс – «Самогон для принцеси» – буде колись поставлений на сцені і, тим більше, принесе автору будь-які гроші. А тут аж дві тисячі! Зарплата екскурсовода більш як за півроку!