Тарас. Це виходить, грифони забули пароль?

Варвара. Ні, це були вже інші грифони, які пароля ніколи не чули. Нагадую, що ті двоє, яких видресирував багатій, були самцем і самицею, тому без відриву від охорони вони стали плодитися. Старі грифони навчили молодих вартувати печерку, але не навчили пароля, оскільки були звичайні, не мовлячі. Старші грифони від старості подохли; грифони ж живуть не так довго, як люди; а молоді продовжили вартувати печерку, але вже без усякого пароля. От тому... Коротше кажучи, власник скарбів із цієї причини втратив доступ до свого майна й залишився, як говориться, біля розбитого корита.

Тарас. Ну й сам винуватий, тому що зробив нерозумно. Теж мені охорона. Зловмисники могли тих грифонів просто вбити з рушниці, або там з арбалета; мисливці ж убивають; а постійне чергування грифонів біля печерки могло б навпаки підказати зловмисникам, де саме заховані скарби. Зарити в землю й то було б надійніше, без усякої охорони.

Улян. А потім щоразу копай заради декількох монеток. Ні, закопувати теж незручно.

Тарас. І все-таки він зробив нелогічно, можна було придумати що-небудь більш розумне.

Варвара. Це ж легенда, а суть легенди не в логічності, а в моралі, у повчальності.

Тарас. Ну і яка отут мораль? Громадяни, зберігайте гроші в банку, а не в печерці із грифонами! Так, чи що?

Варвара. Ну, може, у тому, що, мовляв, погано бути занадто багатим і жадібним.

Вільгельм. А що це вже ніхто нічого не їсть?

Варвара. Наїлися вже. На ніч переїдати шкідливо.

Улян. Ну так я наливаю чай. Вода вже кипить.

Варвара. Наливайте.

(Булькіт, плескіт, дзюркіт...)

Наум. Коли в нас пішли розповіді про грифонів, я теж розповім. Один знайомий старий повідав мені якось історію про те, як його обдурили за допомогою грифона.

Цей старий, а кличуть його Альмасоричем, вірніше, коли це трапилося, він був не старим, а хлопцем... отож цей Альмасорич обожнював тварин і постійно тримав у домі й собак, і кішок, і карликових єдинорогів, і рибок в акваріумі, і змій, ящірок, саламандр у тераріумах, і ще хрін зна кого. Одним словом, був колекціонером живих істот, причому віддавав перевагу найбільш рідкісним видам і породам.

Роман. От і ми з Варварою такі. Мало того що самі працюємо в зоопарку, так ще й дома в нас повно і звіряток, і пташок, і рибок, і... От поїхали сюди у відрядження, а самі хвилюємося: як вони там без нас. Втім, колеги доглянуть, нагодують, почистять...

Наум. І от одного разу Альмасорич побачив на пташиному ринку в Жабенятинську, де він жив, дивного грифона, точніше, грифонятка, що приблизно з місяць, як вилупилося з яйця. Його продавав якийсь циган. Це було грифоня небаченого розцвічення: голова в нього була червона, шия жовтогаряча, одне крило жовте, інше зелене, передні лапи блакитні, задні лапи сині, хвіст фіолетовий, а тулуб білий у чорне яблуко. Альмасорич як побачив таке чудо, відразу загорівся бажанням будь-що-будь отримати грифона такої рідкої породи. Запитав у цигана, скільки той хоче за свій товар, а той відповідає, мовляв, ви самі бачите, шановний громадянине, що це не звичайний грифон, а дуже рідкісна порода, тільки що відкрита в Окраїнних Землях, тому він коштує в п'ять разів дорожче за звичайного грифона. Отут до них підкочується ще один покупець і говорить: я беру. Альмасорич злякався, що упустить таку рідкість, і кричить: я беру! Той, другий: мовляв, я перший сказав. А Альмасорич: а я... а я... а я заплачу не в п'ять, а в шість разів більше! Той, другий: а я, мовляв, заплачу в сім разів більше. Альмасорич: а я – у вісім разів... Так цей аукціон тривав доти, поки Альмасорич не запропонував заплатити за грифона у двадцять разів більше, чим за звичайного. Другий покупець відступив, а Альмасорич із циганом ударили по руках. Але в Альмасорича не було стільки грошей, і він, віддавши циганові в заклад ту суму, що в нього була, швидко оббіг рідних і знайомих і назаймав у них грошей. Повернувся до цигана й, вручивши йому досить значну суму, забрав цей райдужний живий раритет.

Він деякий час не міг нарадуватися своїй покупці, поки грифоня не полиняло. Грифони ж періодично линяють, як птахи й деякі звірі: скидають старе пір'я й старе волосся, а замість покриваються новими. Той грифон, полинявши, виявився звичайним грифоном жовтувато-сірувато-коричневого розцвічення!

Тарас. Ясно: грифон був фарбований; я відразу догадався.

Наум. Так, з'ясувалося, що циган просто пофарбував звичайне грифоня різнобарвними фарбами, щоб продати його втридорога.

Едуард. А той другий покупець, що набив ціну, напевно був спільником цигана. Альмасорич став жертвою парочки аферистів.

Наум. Мало того що він переплатив двадцятикратно, так ще й вліз у борги, які віддавав потім пару років.

Тарас. Фарбований грифон – це ще що; а от я бачив у Харкові фарбованих риб!

Ростислав. Ну-бо ну-бо, цікаво.

Тарас. Так, риб, покритих фарбою. Я захоплююся аквариумістикою, у мене в лицарському гуртожитку є три акваріуми з декоративними тропічними рибками... Шкода, невеликий габарит гуртожитського приміщення не дозволяє мені як слід розвернутися. Якщо в мене буде власний замок, я в ньому заведу набагато більше акваріумів, набагато більших розмірів... Отож я іноді навідуюся у Великий Світ, а конкретніше – у Харків, а ще конкретніше – на харківський пташиний ринок, щоб придбати іхтіологічні новинки – акваріумних рибок, яких ще не розводять у Терентопії. І одного разу, будучи там, дивлюся – якийсь мужик продає рибок з дуже яскравими смужками: червоними, жовтогарячими, зеленими, блакитними, бузковими... Дуже ефектно! Смужки так і горять, начебто електрична реклама! Важко пройти повз. Аж гаманець свербить скоріше придбати таких яскравих тварин! Я придивився й здивувався: та це ж риби виду ктенобрікон спілюрус, або, простіше виражаючись, так звані рибки-монетки; мені вони добре знайомі, тримав в акваріумі. Але звичайні рибки-монетки суцільно сріблисті, за що й одержали таку назву, без усяких барвистих смуг; а в цих – барвисті смуги уздовж спини й живота, причому різного кольору. Придивившись ще пильніше, я зрозумів: яскраві смуги не природні, а фарба! Дуже яскрава, що б'є в очі фарба, яку використовують для оформлення шкільних плакатів і стінгазет, змішана, очевидно, з лаком, котрий моментально сохне. Технологія цієї афери, очевидно, наступна: перед тим, як відвезти цих рибок на базар, торговець виловлює рибку з акваріума, насухо протирає ганчірочкою й швидко наносить на луску фарбу, яка в лічені секунди висихає, після чого пускає рибку назад в акваріум. І це робиться так швидко, що рибка не встигає задихнутися без води. Розфарбувавши рибок, торговець доставляє їх на пташиний ринок і продає за цінами більш високим, чим коштують звичайні рибки цього виду. Ну, знавці на кшталт мене, звичайно, відразу розкусять обман і не попадуться на цю вудку. Але на пташиному ринку завжди повно простаків, що не мають досвіду, на яких цей обман і розрахований...

Що ж до грифонів, то я теж знаю одну історію. Років сто або більш тому один алхімік на імення Сидір Гольденхрін, що жив чи то в Замийську-на-Замийці, чи то в іншому місті, вирішив створити еліксир, що є універсальною протиотрутою, тобто засіб, що анулює дію будь-яких отрут. Із прадавніх книг він довідався, що отрути втрачають свої отруйні властивості, будучи налитими в кубок, виготовлений з пазура грифона. Алхімік із цього зробив висновок, що в пазурі грифона присутні особливі речовини, що вступають у хімічну реакцію з будь-якими отрутами, у результаті чого отрути перестають бути отрутами. Правда Сидір засумнівався в тому, що з пазура грифона можна виготовити кубок, як з рога бика: пазурі в грифона занадто малі для цього, з них хіба тільки наперстки можна виточувати. А може, у книгах йшлося не про звичайних грифонів, а про якихось особливих гігантських, яких у Терентопії немає. Причому в книгах говорилося, що такий кубок повинен бути з пазура, який грифон віддав добровільно, а не добутого за допомогою насильства. Коротше кажучи, алхімік Сидір Гольденхрін зав'язав дружбу з мовлячим грифоном Гризунофаговим. Грифон Гризунофагов, звичайно, не захотів би, щоб йому виривали або відрізали пазур, та цього, на думку алхіміка, і не було потрібно, а погодився, щоб Гольденхрін трішки обробив його пазурі напилком і забрав кістяну тирсу. Цієї тирси, на думку алхіміка, було цілком достатньо для виготовлення еліксиру.