Загадковий геній Тарас доручив волонтеркам з’ясувати найкращі маршрути для бази керування польотом, адже не можна довго стояти на місці — запеленгують і накриють «градами». Як уже не раз бувало, на жаль.

Побачити рідне місто!

Рідний проспект імені 50-річчя!

Бодай крізь об’єктив! Тут головне — погожа тепла днина з потужними висхідними потоками повітря, аби добряче набрати висоту й зекономити пальне.

Ася запустила «Бджілку» в одному місці, а всі поїхали керувати нею в інший пункт, аби потім приземлити в третьому — конспірація, бо феесбе не спить, феесбе має потужніше обладнання, та це не означає, що воно переможе.

— В них — апаратура, а в нас — креатура! — повторювала Євка, свято вірячи в свої слова.

З-під хмар поставало далеке рідне місто; та от біда — вітер.

Він швидко з’їдав паливний ресурс, і тому Ася вирішила змінити маршрут, плануючи з підвітряного курсу.

І «Бджілку» понесло від околиць.

«Боже! Я ніколи не побачу рідний проспект! — жахнулася Ася. — Навіть крізь об’єктив, о Господи!» — мало не плакала.

Місто швидко віддалялося, літачок несло понад хутором Леніна, туди, де був колись єдиний в районі пляж — так званий Стахановський ставок, дивовижний витвір совкової показухи. Бо наповнювався із «гівнянки» — струмка, що витікав із м’ясокомбінату, туди скидали всі нутрощі. А комбінат був колись найбільший у Європі.

І що? Захворів хтось із курортників? Чорта лисого, шахтарі — то такі люди, що їх земля не бере, то що вже там якісь бацили!

Звісно, ставок тепер спустили, як і все інше в області. Однак його дно, щедро угноєне метаболізмами, нечувано проросло верболозом.

А по той бік греблі ще в сталінські часи було посаджено показовий вишневий сад із рекордних сортів. Навколишні хуторяни розікрали саджанці, але коріння густо проросло (рекордне ж!) і утворилися фруктові джунглі, які давали цілющий дух, — отак із лайна постала своєрідна рекреаційна зона.

Посеред греблі розташувалася гучна компанія, підозру викликало, що всі у камуфляжі, а охорона — з обох боків дамби. Серед автомобілів вирізнявся найдорожчий, дивної марки «Land Lover».

Ясноокий чоловік глянув на свого натовського годинника й кивнув — обслуговували дві козачки в білих фартушках, принесли шашлики, а третя, миршавенька, розливала коньяк; за тим ніхто не добачив, як пінопластовий літачок під хмариною, склавши пропелера, тихо линув над колишнім ставочком, відверто милуючись ним.

Ася враз побачила обличчя — те саме! Високий лоб, ясні очі — дівчинка смикнула джойстик, скерувавши «Бджілку» в піке, —

вона ще не впізнала його, однак війна загострила інстинкти навіть у дітей, і пальці випередили думку, направляючи літачка, —

лице стрімко наближалося,

так, це воно:

коли під містом розташувалася важка федеральна артилерія, містян зібрали на мітинг біля кінотеатру «Мир», щоправда, колишнього; однак промовець проголошував речі, цікавіші за будь-які фільми. Сипав новими обіцянками, бо старі давно вже постаріли, лаяв «нєпонятних жидов»...

— Хіба бувають «понятні»? — пошепки здивувався тато.

А той обіцяв, обіцяв, а донські казакі обабіч мітингу вітали його на кожній фразі від імені новоствореного стахановського казачества, —

літачок націлився своїм п’єзо-елементом межи очі, —

і в них, занадто світлих, од невеликого вибуху зблиснули-промерехтіли усі зображення з попереднього життя, а наприкінці — з Жорою у тамбурі вагону, — адже воно, його життя, враз добігло свого кінця.

Він лише на мить одірвав світлий свій погляд від шашлика, аби понести з собою у небуття оте печене м’ясо в стоп-кадрі.

— Де ти це взяв?!

Ще ніколи Сивий не бачив столичного Влада таким переляканим, навіть з бойових ситуацій не міг пригадати чогось подібного, і тому відверто насолоджувався моментом, тобто тягнув його.

— Дак той, виміняв у бабусь на шоколад.

Так, наче це був буханець хліба.

А насправді цього планшета йому подарував Тарас, сопливий волонтер:

— Пане Сивий, ви колись врятували найдорожче, що в мене є, — життя, то прийміть від мене, що в мене є найдорожче, — оцього планшета.

Влад отетеріло вчепився в нього, тримав обережненько і вже майже не чув Сивого:

— Дак я теж думаю, цінна штука, шо воно таке? Буде зручно на ньому цибульку різати.

— Що?! — тетерів далі той.

— Або моркву.

Влад-Столиця, він же Хантер, хутко пробігся пальцями й застогнав, як від оргазму; Сивий зазирнув через плече, сподіваючись побачити там принаймні порнуху.

— А дівчата голі в ньому є?

— Та тут не тільки дівчата, — спритно клацав Влад, набираючи назву міста Стаханов, — о Боже, — застогнав, наче побачив там Бога.

Хоч уздрів щось набагато цікавіше — карту, але не географічну, а натуральну, зображену із супутника, — це проста програма «Земля».

— А є ще кращі, — шепотів, — професійні. Однак і тут можна розпізнати, наприклад, легкову автівку.

Сивий вкотре подивувався, як багато знає столичний фацет, а особливо, як ловко він уміє бігати пальцями:

— Ну ти поглянь, усі це бачать, тільки не ОБСЄ? — Сивий вдивлявся в планшет, де із супутників добре було видно околиці.

— А шо, Єврокомісія цього не бачить?! Таз їхніх супутників можна мандавошок на кацапах порахувать. Справжня техніка, а не те, що це гівно.

«Гівно? — отетеріло втупився в екран старий. — Оце так гівно».

— А вони можуть бачити ворожі «гради»?

— Як на долоні, — з великою насолодою Хантер удавав байдужого, аби Сивий показував свою наївність, — зустріти натуральну людину було справжнім щастям для інтелектуала. — Не лише «гради», а й пістолети Макарова, кожен їх постріл можуть бачити, гади.

Сказати правду, Влад ніколи не зізнавався, як він став переконаним патріотом і чому подався в АТО. А все теж почалося з комп’ютера, він через інтернет мав велику кількість друзів і численну переписку з Росією, то були інтелігентні ерудити, де ж ти ще таких знайдеш, як не в Фейсбуці?

А коли в нас почався Майдан, хлопця вразило, як хутко вся та публіка стала сліпою, а вся їхня витонченість поступилася примітивній путінській ідеології — на рівні простих гасел, і хоч як він намагався достукатися до їхнього здорового глузду, все було марно.

І тут він почав потроху прозрівати, збагнув їхню одностайність, яка чудово замінює аргументацію. І теж вирішив її замінити: тобто опинився тут, у фронтовій зоні. Коли пригадував ті наївні часи, то лише кривився:

«Фейсбук — ФееСБук».

— Послухай, а в наших штабах таке є? — пошепки спитав Сивий, кивнувши на планшет.

— Як грязі.

— І вони все можуть бачить?

— Звісно, не виходячи з кабінетів.

Світ перекинувся у Сивого в голові, йому треба було трохи часу, аби світ перекинувся назад.

— То чому ж вони нам... чому ми тут, як сліпі кошенята?..

— Тому! — була жорстка відповідь.

Старий відкинувся в куток бункера, уперше з ненавистю оглянувши його.

— Забери його! Вимкни! — заволав.

— Стоп-стоп... — припав до планшета Хантер. — Аж ось він де...

Старий погрозливо підводився:

— Вирубай, я сказав!

— Ось де ти, гад, — не зважав Влад, бо не чув Сивого, адже нарешті побачив танк, закиданий гілками маскування.

Очевидно, це був новітній кацапський Т-90 із поліпшеною системою вихлопу, що давала змогу тихцем пересуватися й псувати життя нашим підрозділам у переносному і прямому сенсі.

Влад підморгнув розлюченому колезі й увіткнув пальця в екран, наче міг виколупати звідти броньованого монстра.

Старий уже готовий був бігти на розправу, однак Хантер зволікав зі спостереженнями, видивлявся і щось нотував на паперовій карті.

— Якого біса ти длубаєшся? Давай лупонемо його!

— Чим?

— Сповістимо артилерії.

— Еге, з її настильною траєкторією, еге, чорта лисого. А з міномета чи «града» його не проб’єш, навіть з «урагана». Міцний, гад, так просто його не накриєш.