Він обійшов легковушку:

— Скажи, Галко, а чому ти вибрала на акцію мене? нарешті бовкнув не тими словами, тобто не хотів так швидко розлучатися, тобто що — чекати якогось наступного рейду?

Вона могла пояснити: «бо ти найспритніший», і ще багато чого могла б сказати, однак знову повільно підняла до нього очі й вимовила:

— Тому.

Тут надсадно ревнув пускач дизелю й, розсовуючи маскувальні гілки, з капоніра виповз несподіваний трофейний бетеер, де спереду шрифтом в оточенні квіточок яскравіла свіжонаписана назва: «Чупакабра».

— Сюрприз! — разом вигукнули вояки.

Задоволені ефектом, вони чекали на реакцію.

— Що це? — щиро подивувався Мічурін.

— Весільний дарунок, — гиготнула компанія.

— Що?!

— Що-що, по вас не видно, що, — наважився Джура. — Да, довгенько ви назад добиралися, — намагався виправдати свою несподівану нечемність, — от.

— Аж дві з половиною доби, — не проминув зблиснути інтелектом Влад-Столиця.

Усі скромно закивали головами, щоб теж розділити провину перед командиром.

Особливо Хантер:

— Да чого там, доки ви там, ну, словом, а в нас уже й дитинка для вас знайшлася.

Наперед висунувся чисто вимитий Кирилко. Він мав доволі урочистий вигляд ще й тому, що військова одежа, хоч як він її підперізував, була завелика, зате попереду в кобуру не влазила велетенська рогатка.

Обоє хотіли щось до нього сказати, однак він перший підвів очі, і всі навколо притихли, і слава Богу, бо ще б почали кричати якісь вітання молодятам чи ще якісь недоречні дурниці, бо перед сиротою в них не було таких слів.

— Як тебе звати? — запитав найлагідніше бойовий офіцер.

— Партизан мене звати, — була тиха відповідь.

Що тут скажеш?

Тому лейтенант обійшов бронемашину, дивуючись, що вона геть новенька, а ще новіший напис був ззаду:

«Було б НАТО не було б АТО», й фарбою обкидано навколо віночком.

— Ну от, — лейтенант пошукав, що казати, й нарешті знайшов. — А хто це так гарно малює, у нас же, здається, художників не було?

— Знайшовся, — пхикнув Хантер.

— Хто?

— Цей, як його, тю, забув, ну, воділа-муділа, та його вже есбеушники забрали.

І знову все вмовкло.

Так і стояли.

— Гірко! — нарешті здогадався вигукнути Джура.

Усі підхопили.

Тому Галя не стрималася, і перед тим, як поцілувати Мічуріна, видобула заповітне дзеркальце, причепурилася, зиркнула туди й побачила себе якою?

У весільній фаті.

«Гірко, гірко, гірко...», — відлунилося потрощеними околицями.

Ну хто б це міг подумати, що найгірші дороги в нас можуть стати ще гіршими? Ясно, що держава розкрадала весь автомобільний податок, але ж ніхто й передбачити не міг, що ще більші кошти, вкладені в міни, снаряди тощо, перевершать шляховий ідіотизм?

Приблизно такі думки тривожили генерала Хомченка, бо він з чистою совістю не відносив себе до урядових бюрократів, адже армія — то зовсім інша сфера.

Іноді він дивувався, чому це броньований джип, приватно зроблений, набагато зручніший, скажімо, за армійського взірця, адже на створення цього витрачено значно більше, аніж на імпортовану техніку? І куди поділося, скажімо, оте сальдо?

Він здогадувався, куди, то ж його цікавили конкретні особи з конкретними фінансовими рахунками.

Слава Богу, було про що думати, бо й не знав, як убити час нескінченними шосейками, де проста ґрунтівка здавалася комфортніша за асфальтівку, рясно постріляну, отож, петляючи вирвами й міркуваннями, ескорт долав населений пункт Сироваху, який вже давно був ненаселеним.

Спершу Хомченку здалося, що хтось увімкнув у салоні музику, й він невдоволено оглянув офіцерів, однак несподівано збагнув, що звуки проникають сюди крізь броню з вулиці.

Усі разом подивувалися: кому це спало на думку отак галасувати?

Розтрощений пейзаж недоречно вінчався пошарпаною кафейкою «Марина», названою на честь якоїсь місцевої дами, звідтіля лунала музика й пахощі, щоправда, не кафейні, а іншої кулінарії — тобто густий дух армійських консервів, засмажених на цибулі.

І не дивно, що на жердині біля розбитого трансформатора терпляче примостився рядочок ворон, чекаючи нюхом на якусь поживу. З’ява штабного ескорту трохи схвилювала їх: чи не доведеться ділитися огризками?

Музика лунала українська — «Рідна мати моя», отож ескорт, подумавши, зупинився, звісна річ, які б це сепари таке слухали; і справді, за кафейкою притулився пошарпаний військовий бусик з українською символікою, крізь розчинені дверцята звідтіля лунала фонограма.

На превеликий подив генерала, ніхто на нього не відреагував, йому навіть здалося, що гучності навпаки додалося.

Спершу на майданчик ступила охорона, а потім уже й начальник, звісна річ, чоловік приїхав сюди інспектувати, а тут — на тобі, нештатна ситуація, тобто посеред війни діючий алкогольний заклад?

Додати, що ніякої охорони не виставлено — іди й бери їх голими руками.

— Хто старший? — командним голосом запитав усередину Хомченко. — До мене!

Але ніякої реакції не відбулося, бо грубі чоловічі голоси дружно, хоч і не чисто, підтягували:

— І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю...

Неймовірно, але генералові довелося чекати, доки там усередині доспівають пісню до кінця.

— Я ще раз питаю: хто старший? — виразно пролунало в паузі.

У відповідь із динаміка пролунала нова пісня: «Сумно, сумно аж за край...», отож начальник кивнув охоронцеві, той підбіг до поколупаної автівки і вимкнув звук.

Всередині кафейки на це виник невдоволений гамір, і на порозі постав Жора Тороповський, хитко тримаючись рукою за автомат калашнікова. Побачивши прибулих, він ніяк не зреагував, а, підійшовши до бусика, всунув туди довгу руку й знову увімкнув пісню.

— Ви що собі дозволяєте? — прошипів до нього штабний майор, бо сам був подивований таким нахабством щодо військової субординації.

У відповідь наштовхнувся на доволі каламутний погляд. Хлопець навіть не напружився, не зробив ніякого зусилля, аби прореагувати на начальство, отож усі чекали, потроху наповнюючись люттю.

— Я вас питаю, — напосідав Хомченко, — що це все значить?!

Боєць з досадою оглядав їх усіх, це ж як довго треба пояснювати столичному штабістові, що вони вийшли з рейду по тилах, чого була варта акція, які результати, а найголовніше — яких непоправних втрат вони зазнали. Власне, саме з цього приводу й повсідалися, щоб хоч якось прийти до нормального стану, адже інших засобів розслабитися у фронтовій зоні не існувало.

— Доповідати по формі! — пролунав наказ генерала.

На що у відповідь солдат неокреслено ворухнув стволом. Однак і цього було досить, аби охорона взяла його на приціл.

— Ну! — не на жарт почав лютувати Хомченко.

Жора підняв до нього стомлені затуманені очі, які потроху починали ізсередини наповнюватися змістом, але таким, який не сподобався б нікому.

— Стукну, — коротко відказав він.

Штабісти напружились.

Бо що означало таке слово? Що боєць комусь «настукає», тобто позауставно доповість?

— Що? — недочув генерал.

Жора, хитнувшись на колінах, повернув свій довгий тулуб, виглядаючи чогось вартого уваги, погляд його наштовхнувся на рядочок ворон, які з жердини пильно роздивлялися ситуацію. Несподівано скинувши до них автомат, хлопець дав коротку чергу, —

ті, збризнувши чорним пір’ям, таким же рядочком одлетіли на асфальт, тріпочучи крильми.

Охорона подивувалася.

Не з нахабності хлопця, а з небаченого стрілецького фокуса, ніхто з них подібного не бачив навіть, скажімо, в популярному бойовику.

Генерал і собі збентежився побаченим.

Жора повернувся до нього:

— Стукнуть? — хитнув опущеним автоматом.

Все навколо зніяковіло, лише над зруйнованою Сировахою лунав голос Софії Ротару:

— Одна калина за вікном, одна стежина за селом!

Генерал, озирнувшись, заспокійливо хитнув долонькою до своїх:

— Люди потомилися, — сказав він.