Богдан Жолдак

Укри. Бойова проза.

Ще в автобусі лейтенант ловив на собі стримані погляди публіки, неначе в нього була розстібнута матня, він навіть її перевірив, затулившись рюкзаком;

друга несподіванка — на пропускній військової частини не було нікого, творилося чортзна-шо, такого лейтенант не міг пригадати за все життя:

кружляли по кутках кульки, файлики, папери, деякі попалені, а деякі — ні.

У казармі знайшов лиш одного днювального, той сидів біля порожнього казана, шкрябав у ньому ложкою і на подив лейтенанта не прореагував.

Отак воно їздити відпочивати в рідні місця, а тоді вертатися до рідної частини й бачити, що світ перекинувся.

— Чому розхристаний? — єдине, що він запитав.

Салага повівся наче дембель — одмахнувся неуважним жестом ложки.

— Де полковник?

— Це я вас хотів би спитать, — шморгнув і знову схилився до казана.

— Перепилась офіцерня, чи що? — ворухнулася слабка надія.

— З чого б це? Зарплату ж не давали.

Лейтенант кволо втупився в безлюдний плац, за яким бовванів старезний радіолокатор.

Вони вдвох попленталися в апаратну й стали як укопані — прилади були розкидані й побиті.

— А локатор цілий, — тицьнув салага туди ложкою, — можна ворон збивать.

— Що?..

— Ну, отако направиш на пернатих, даси напряженія — вони й беркиць! Не видержують частоти, — засяяв усмішкою салага. — Ворони, дак їх той, їсти можна.

— Ворон? — тетерів далі лейтенант.

— Да, ворон, лише патрать довго, ну, виварить, тоді обжарить — вони годяться.

— А ти чого остався? Ворон патрати?

— А куди їхать? Я дітдомовський.

Лейтенант теж відчув себе сиротою; не можна сказати, що любив службу, однак відсутність її приголомшила.

Поморочившись з розбитим розподільником, повставлявши роз’єми, вдалося пустити струм до локатора, блоки радісно засвітилися контрольними вогниками.

— Ти диви, не доламали, — по-дитячому радів салата.

— Хто?

— Хто, хто... приказ був, хто.

— Шо? — недочув лейтенант.

— Когті нада рвать, що, тіко куди?

Справді, когті, бо лейтенант спершу недочув, як туркоче мотор, — з моря обережненько сунув чималий катер без аніяких розпізнавальних знаків.

— Може, це учебна проверка? — надією зблиснув днювальний. — Ну, провіряють боеготовность, ці голубі берети. Чи малинові.

Звідси не розбереш — на катері всі були в зеленій уніформі.

— Збігай на пірс, запитай, чого їм треба.

Молодий неохоче сунув ложку за халяву й неквапом подався униз сходами, не добіг, як на катері розвернули кулемет й дали чергу — хлопець змахнув руками, наче каскадер, і покотився східцями.

— Що це за ученія, твою мать? — ще не вірив очам лейтенант.

У відповідь вікно бризнуло скалками, наступна черга прошила раму, лейтенант одскочив до приладів і ввімкнув їх на всю катушку — вони потроху заурчали, повільно набираючи потужність.

— Ну, ну, суки, — пробурчав крізь зуби.

Гості чинно висаджувалися на берег, кожен ніс пласку валізку — що це за вояки такі?

Але не було коли думати — лейтенант трапом вискочив на майданчик і заховався за локатор, краєм ока визираючи.

А іржавий шкворінь посеред «тарілки» ожив, зашкварчав розрядами, лейтенант щосили штовхнув її — іржавий звук вмить привернув увагу кулеметника, і той почав розвертатися, однак помалу став ватяним, руки обвисли й він тихо посунувся на палубу.

На стежині, зачувши скрип, вмить стали, потяглися до автоматів, лиця їхні нашорошені враз розгладилися, полагіднішали й, німо втупившись в іржаву «тарілку», яка сипала іскри, вони повипускали валізи, бо деяку мить шукали опори, й кволо посідали.

На палубу катера вискочило двоє, на великий подив — у цивільному, чорні костюми були такі недоречні отут, на морі, однак зневага, якою вони окинули кулеметника, що завис на турелі, показала, що вони тут головні; особливо другий з них, бо відчув раніше, аніж локатор зі скреготом почав навертатися на катера, і встиг затулитися долонею од неоковирної «тарілки», яка на кліп ока видалася йому сліпучим сонцем, щоб миттю й згаснути в очах.

Лейтенант знесилено зійшов до апаратної.

Вирубав струм.

Начепив рюкзак, а виходячи з апаратної, змусив себе не глянути під скелю, звідкіля ніхто не ворушився.

То чого туди й дивитися?

Неквапом рушив до прохідної, женучи з очей картинку, як невідомі гості сповзають додолу, безладні, наче які ворони.

Розкішне «альфа ромео» пливло трасою, тікаючи від далекого гуркоту, коли раптом і само покинуло муркотіти, пихнуло кілька разів і стало.

— Какого хєра? — округлив і без того круглі очі лисуватий.

— Бєнзін кончився, — глянув на прилади блондин.

— Задовбав, — огризнувся кучерявий, — ти шо, вже про бєнзін подумать не міг? Ми ж опоздаем.

— Дак мой воділа сбєжал, сука, я нє проконтролірував.

Вони повагом вийшли.

Було на що глянути:

діорівські костюми, черевики з крокодила, краватки у камінцях на заколках. Всі люто озирнулися на трасу.

...Пєца отримував насолоду, не зважаючи на далеку канонаду, бо «копійка» бігла прудко, аякже:

— Манжети поміняв, отработочку залив, вйо! Вйо, моя родімая!

Йому було соромно перед нею, бо підрихтував, готуючи на продаж, навіть номери оновив, і ось тепер виявляється — вона ще ого-го; аж тут він угледів край дороги незвичайних голосувальників з важкими дипломатами, таких і не в кожному серіалі побачиш.

Навіщо він тоді загальмував? Було б газонути, й потім нічого б того всього не сталося.

— До аеропорта, — почув, хотів заперечити, що не по дорозі, однак зелененька купюра, засунута йому за комір, змусила усміхнутись, аякже, коли все життя отработочку в мотор заливаєш.

Машина просіла на ресорах доки ті вмостилися, не встиг рушити, як почув:

— Нє можна лі бистреє? Да нє боїсь, нє на кладбіщє ж, — реготнув блондин, пригладжуючи свою начальницьку стрижку.

Пєца розігнав потроху, обережненько перемкнув передачу — і «копієчка» побігла, як молода.

— Вот нікогда й подумать нє мог, што прідьотся вот так, как ворьйо какое, тьху! — виплюнув у вікно, а потім повільно зітхнув старший. — Вот так всьо взять і побросать...

Ті сумно закивали.

«Може, не зачеплять, — намагався радіти Пєца, — на бандюхів не схожі, а на якусь вищу касту», — тішився думкою, що польоти літаків давно відмінили, але не для таких, як оці.

На шляху поза побитим бетонним стовпом стовбичила фігура в комбезі, тримаючи коробку на збирання коштів, начальник здалеку упізнав, радіючи:

— Во, ребята, узнайотє? Етот, худой, как єво, ну, актівіст іхній...

— Да нє может бить, во, нарісовался, я думал — нє випливєт.

— Стой! — крикнув у саме вухо. — Прітормозі, — наказав начальник.

Пєца почав повільно гальмувати.

— Да нафіг нада, опоздаем. Нікто ждать нє будет, полетят без нас, — буркнув блондин.

— Да нєт, ето мігом. Нада ж напоследок хорошоє дєло здєлать.

Ті двоє перезирнулися, однак виходити не стали, а, посміхаючись, скосили туди очі.

Він тяжко виліз і, жестикулюючи, посунув до худого. Той теж упізнав і відповів такою ж артикуляцією.

Пєца слів не чув, бо про всяк випадок вирішив не слухати; однак лисий, підійшовши, вихопив пістолет і вистрілив.

Коли він ще тягся по зброю, коли перемикав запобіжника, супротивник вже зготувався, тому тіпнувся убік, куля вирвала лише клапті комбезу, однак цього вистачило, аби худий перехопив пістолета й почав його вивертати, притулившись до здорованя. Глухо гримнув постріл, здорованя відкинуло.

Ті, в авто, лише охнули,

вихопили й свої мавзери й почали садити в худого, зброя танцювала в руках, бо той, спритно скачучи навколо стовпа, гатив у відповідь, а цим двом у кабіні скакати було нікуди.