— Якого чорта? — матюкали вони річку. — Качок стріляти, чи що?

Береги, оповиті тихою млосною водою, ще солоденько кімарили, а ніч потроху вже не відбивалася у плині зорями, ховаючи їх у кволому просвітку.

— От на спор, — шепотів Звіробій до Мічуріна, — от на спор, шо під ранок ударять?

Мічурін не хотів відповідати, бо й так через цього дурня віддав безглуздий наказ, що міг похитнути авторитет командира, а лише тоскно озирнув рюкзаки, якими обвішався розумник.

Не встиг він на нього лайнутись, як з того боку затупотіли міномети — спершу пройшлися навколо далеких бліндажів, а потім, як і передбачив Звіробій, ляснули кілька разів і по річці, саме там, де вона зручно вигиналася до очеретів.

— О-о, — радісно видихнув той. — Осьо-сьо...

Наші так звані снайпери вже давно одкалібрували тепловізори на очерет,

там з’явилися зігнуті постаті з сачками;

наші ж радісно подивувалися, що Звіробій виявився не мудак —

на протилежному березі нечутно постали обв’язані маскуванням казачки й обережненько сунули снасть у вранішню воду, і, щоб не схлюпнути, тихцем тягали підсаками глушену рибу.

Еге, її виявилося чимало в цій непоказній річечці, а вже жаб, вужів... Раків!

Вони пливли, прибиті мінами, низом води, та, власне, не вони цікавили радісних казачків.

Коропи, судаки... соми, мамо рідна!

Хто б це міг подумати, який донський казак, що тут такі чудеса водяться? Таке побачити, о Господи!

Коли вони непомалу захопилися, зі скелястого протилежного берега разом вдарили автомати, збиваючи очеретяний пух і необачних рибалок, котрі самі вловилися, втрапили на гачок, лише не на рибальський, а на спусковий, бо очерет добре маскує, але не од тепловізорів, які прозирають крізь нього, як сом крізь воду.

От по ній і попливли порожні підсаки, цеберка, порожні казачки, і сіявся вгору потривожений очеретяний дух.

Ще не вляглася стрілянина й розпачливі зойки, а вже Звіробій, підхопивши рюкзаки, кинувся вниз по течії.

— Стій, мудак, — гаркнув лейтенант, однак хутко схаменувся, що Звіробоєві вже ніхто не загрожує.

Навіть ті з казачків, хто встиг вискочити на сухе, всі повкладалися там, ще б пак — хто це посуне зранку у воду в бронежилетах?

А дарма.

Тільки снасті по них лишилися, пливучи поміж побитої риби, та кілька геть непотрібних відер.

«Ну да, був би я мудак, щоб наша риба даром пропала», — дріботів Звіробій думками й ногами, біжучи, розстібаючи рюкзаки.

Бліндажі наповнилися незвичним духом — в казані зомлівало рибне рагу, а в емальованому відрі парували голови й хвости — найкраща юшка вариться саме з них, шкода, звісно, що вона не діждеться стати холодцем, жадібні носи насилу стримували нетерплячку.

Центром уваги, звісно, був Звіробій, він зі смаком оповідав, як виникла ідея:

— Як? — нетерпеливився Вітько, сказано: волиняк.

— Бо ти погано кацапів знаєш — за піввідра риби пів Донбасу виглушать. Що переп’ються, це й коню ясно, але щоб казачки не влаштували сабантуй своєму осавулові? Не з гумконвойних консервів же його готувати, як-не-як солідному дядькові п’ятдесятка стукнула.

— Да, буде шо тепер гумконвою назад везти, — вставив Сивий.

— Не ганять же порожняк, — пхикнув Вітько.

— ...але тут я згадав, — уривав їх Звіробій і піднімав промовисто пальця, — що вже пару разів вони довбали чомусь по річці, і я тоді подумав: якого чорта тратити міни по воді? Аж доки до мене дійшло.

— Да, сказано: браконьєр, — схвально видихнув лейтенант.

— Звіробій, — виправив той і опустив свого урочистого пальця.

— Хвоста у вас не було?

Тося на це запитання довго витріщала очі, доки охоронець увімкнув міні-рацію, там щось прошаруділо у відповідь, певно знадвору, бо навіть крізь мікрофон долинули далекі снарядні удари.

— Хвоста у вас не було, — заспокоїв він її, вимикаючи рацію, і лише тоді вона доп’яла, що йдеться, певно, про хвіст стеження.

Коли її пропустили в кабінет, туди саме занесли круглого лакованого столика, й начальник милостиво одпустив прислужника, той шанобливо поставив зверху тацю й, задкуючи, вклонявся до самого порога.

Те саме зробили й охоронці, затуливши за собою важезні двері.

Тося зловила себе на думці, що неймовірно хочеться теж відкланятися і злиняти з приміщення, досконалого, куди не проникали сторонні звуки, навіть такі, як канонада.

— То чого ми стоїмо? — широко й приязно усміхнувся бос, у нього була така ж досконала посмішка, як і в тих східних статуеток на вівтарі.

Все інше було таке ж витончене, вона такого зроду не бачила, бо дуже коштовне, от, наприклад, цей овальний столик під чай, де риби чи дракони викладено з лискучих камінчиків, Тося навіть мимохіть торкнулася пальчиком.

Він, перш ніж почати розмову, почав розкладати міні-циновочки й інше загадкове приладдя.

Тося вже десь чула про китайську чайну церемонію (чи японську?), яка триває кілька годин, і з острахом чекала початку — господар бо розставляв чашечки й тузлучки — фаянсові, порцелянові, глиняні, дерев’яні та бамбукові, кожний причандал перед тим, як взяти, він огортав серветкою, побий Бог, як не з натурального шовку.

Голос в нього так само ніжний:

— Власне, про що йдеться.

Він витягнув з кишеньки такого ж лакованого нотатника, видобув з нього полисковану авторучку й намалював цифру, де кількість нулів перевершувала Тосину уяву.

— Ах, пробачте, — і він домалював туди доларовий знак.

Тосі стало зле, наче вона випила увесь оцей окріп.

— Власне, робота невелика, тобто геть не марудна.

Він навмисне робив довжезну паузу, щоби така особа усвідомила: сам бос особисто розставляє для неї церемонію, мало того, він особисто балакає до неї її рідною мовою, та вже навіть те, як він своїми руками підставляв під неї стільчика, варте було, аби провалитися крізь землю.

— Проблема лише в конфіденційності, — тут же промовисто скерував свої очі на пенал, де було зображено чи то квітку, чи то ящірку, ніжно розтулив його й видобув звідти пакетика.

Але зволікав розгорнути.

— Бачте, — лагідно лився його голос, — є такі засоби, які не лишають ніякого сліду. А, головне, що діють не одразу, а через тривалий період, бо хвороба постає завжди різна, сказати б, така, до якої генетично схильний, — тут він почав підшукувати слово, аби не сказати «пацієнт», — наш з вами піддослідний.

Тося мимоволі озирнулася.

— Ні, ні, хвоста за вами не було.

Тося добре знала «піддослідного» — свого хазяїна, він не був янголом, однак це вона списувала на те, що цілодобово вкалує то з паперами, то в поїздках.

— Про що я хотів сказати — я ж не пропоную вам вантажити мішки з цементом, — чула вона мовби крізь не свої вуха.

На підтвердження він дбайливо розгорнув пакетика — там лежали пігулки, звичайнісінькі, геть як аспірин.

Тося не повірила власним очам і підсунула пакетик ближче, пігулки заворушилися, бо пальці в дівчини помітно трусилися.

Потім вона вклякла.

Весь цей час він ходив навколо дівчини зі столиком і говорив про громадянський обов’язок, про необхідність, аби прості люди допомагали загальній державній справі, чим могли.

Коли збагнув, що Тося не виходить зі ступору, обрав інші слова:

— Ну, дивіться, чи справедливо, що ви, людина з хорошою вищою науковою освітою, а змушені працювати якоюсь кухаркою, через що змушені ще й винаймати іншу няньку для своєї дитини? Я ж не кажу про різницю в оплаті, я кажу про принцип — чи по-людському це? І відповідаю: ні, не по-людському, бо кожна матір мусить мати нормальну можливість самій доглядати власну дитину.

На цім слові він поклав перед Тосею кілька фотографій з її сином Ігорчиком, і жінка зачудувалася, бо цих ніколи не бачила:

ось він в дитячому садку,

ось у містечку розваг, ось на каруселі —

усі зроблено впритул, аж Тося почала міркувати:

коли?

Ось цю шапочку вона подарувала малому на день народження, а рукавички купила із зарплати, отже, це фото зроблено...