«Через твоїх підсадних», — здогадався Мічурін.

— Ну, для кацапів заградотряди — звична справа, а от для кадировців ці фокуси огидні. Кумекаєте?

«Хай би тебе чорти кумекали».

— Так от: нерідко частоти радіохвиль їхніх перетинаються, лугандонів з федерастами, федерастів з кадировцями, й тут немає нічого дивного, усі вже до цього звикли. То чому б не скористатися?

Він би охоче посперечався з красунею про військову честь і недопустимість підлих заходів, але пригадав, як часто федерасти переодягаються в наші мундири і провокують мирне населення; однак тут вона кивком підкликала хлопчину й тицьнула аркуш із текстом, де згори написано «Буян», а Мічурінові вручила папірця з позначкою «Карабас».

Чесно кажучи, його й раніше мучила ідея проповзти у ворожий тил, переодягтися на кадировця, зробити показовий наскок на лугандонів, підкинути якийсь речовий доказ, наприклад, чалму, а тоді змотатися та дивитися, як ті мстяться мусульманам за свою місцеву покривджену честь.

А чого? Була б непогана бойова провокація. Зробив же таку непогану Жора Хантер.

...Півдня пішло на репетиції, тут головне зімітувати не схожість голосу, а правдивість інтонації. Найбільше його подивувало, що матюки вдавалися з першого разу.

Нарешті було ввімкнено рації і в ефір полетіло:

Карабас:

— Шо там случілось, какого хєра?

Буян:

— Да тут коє-какіє ізмєнєнія, впредь нужно імєть в віду.

Карабас:

— Какіє-такіє?

Буян:

— Да вот решено утвердіть загрядотряди, панімаете.

Карабас:

— Во хєрня, а нахєр оні нам?

Буян:

— Да вот такое дело, что не нам, а, собственно, нашім друзьям кадировцам.

Карабас:

— Во, бля. А чєво ім?

Буян:

— Ну, ви же уведомлены, что оні в прошлый раз отказалісь атаковать укропов, дескать, не получілі прєдидущіх выплат по труду.

Карабас:

— Хєрня. Ім всю дурь до грамулічкі било отвешено на хер.

Буян:

— Да не о том, а, собственно, о деньгах, оні отказалісь брать отєчєствєнниє, а настаівают, как било договорено, в інвалютє.

Карабас:

— Вот дєлов, б...., х..і єріпєняцца. Да я тут прі чом, б....? Не крутіте яйца, товаріщ.

Буян:

— Да, собственно, прі том, что когда оні сегодня пойдут в лобовую на укропов, то сзаді іх активно, так сказать, поддержат загрядотряд. Ну, панімаєте, ето актівно скажется на сніжєнії колічєства получателей зароботной плати.

Карабас:

— Вот тебе, б...., і економія. Да х.. с німі, чєбурєкамі, а мне то какое дело?

Буян:

— Да такое, что ви, так сказать, на іхніх плечах потом ворвьотєсь на позіциї укропов і легко імі авладеете.

Карабас:

— Ето дело.

Буян:

— Ну і, соответственно, пойдут награди і наградниє, панімаєте?

Карабас:

— Дурак бил би, єслі б не понял.

Буян:

— Так ви поддєржіваєтє подобную ініціативу?

Карабас:

— Да хєр би не поддержал, мудак я, что ль...

Тут радіозв’язок «урвався» переходом на іншу частоту і водномить оператори зафіксували глибоку мовчанку на всіх кадировських хвилях.

Потім там здійнявся ґвалт чеченською мовою,

потім люта гризня з федерастами, лугандонами та деенератами,

сипалися вимоги та матюки —

вся апаратна в Чупакабри не встигала фіксувати, а потім все втихло, як це буває перед боєм.

Якщо хто розуміється на пострілах, то знає, що коли звук летить від тебе, то це не так гучно, а от коли летить у твій бік, то, буває, аж коліна здригаються.

Так от — того вечора постріли посипалися на наших рясно, але потім вони обернулися в геть протилежний бік!

Аж усі подивувалися.

Всі, окрім Мічуріна, бо він єдиний знав, чому кадировці почали бити по своїх союзниках.

Диркнула рація, і Мічурін почув ніжний голосок:

— Привіт, друже Мічуріне. Як там у вас?

— Все йде за планом, Галю, — вперше назвав її по імені. — І навіть більше того — молотять так, шо мамо рідна. Кого це вони?

— Молотять в загрядотряди з казачків і федерастів, — тішилася Чупа.

— То, виходить, заградотряди — то не вигадки?

— На жаль, ні. Або — на щастя. Ну й чудово, потерпіть ще хвилин з десять і контратакуйте їх там усіх к бісовій матері.

— Ти думаєш? — вагався він.

— Як там було сказано: на чужих плечах вривайтеся на чужі позиції.

Вона ще щось була додала, але Мічурін не добрав:

— Що? Що ти сказала, Галю?

— Аллах акбар!

До такого ревіння неможливо звикнути — воно гірше за канонаду, бо село лежало в низині і вертольоти заходили бриючим польотом на крутий віраж, розкидаючи своїми вихорами рештки згарищ, не кажучи вже про пріле листя.

Але кожного разу Кирилко зривався з ліжка й біг зі своєї руїни до колодязя, хапав рогатку й жбурляв нею у ворога камінчик, обмотаний мотузкою.

Пілотяги вже знали його:

— Хуйнуть, што ль? — сміялися, трясучи амуніцією.

— Да он патрона нє стоїт-то, дажь холостого.

— Во гадьониш.

— Да чьо там, іграєтца пацан.

Одгуркотіло, а Кирилко здивовано дивився навздогін, потім знесилено оглядав свою рогатку й обережно клав на цямрину.

Серед поруйнованих садиб колодязь видавався монументом — ще дуже давно, коли був живий батько, то змурував, а корбу надбав із нержавійки десь із Західної, ланцюга морського аж із Криму, словом, було на що глянуть, чим похвалитися перед людьми.

Навіть перед тими, хто надлітав на бриючому польоті.

— Ану, сматрі-ка: вискочіт хахльонок ілі нєт?

— Наспор? — скривився пілот пещеним лицем.

— Да нєтушкі, тут запросто проіграєш, — кричали вони поміж себе в лінгафони, завертаючи свої «Чорні акули» вздовж розбомбленого азимуту, — і справді, хлопець щоразу вибігав, стріляв з рогатки і ще довго погрожував небу кулачком.

— Гади прокляті, — кричав, — всю рибу розігнали!

Він не розумів, чому його зброя така безсила, тому лазив руїнами не лише в пошуках поживи — де під уламками крупа завалялася, де зерно, — ай виглядав потужніше знаряддя, аж поки побачив уламок чавунних дверцят із досконало гострими рубцями.

Приніс до хати (тобто до того, що од неї лишилося, слава Богу, один закуток) і почав переробляти рогатку, тобто взяв більшу розвилку, причепив потужнішу гуму з автокамери, щоби двома руками розтягувати, а вже потім прив’язав до мотузки чавунець, заклав до шкуратика рогатки й дбайливо встромив усе це на цямрині.

Думати про свою долю йому було ніколи, бо життя складалося з пошуків, а потім з обміну на путяще, адже гуманітарка сюди вже не доходила.

Хіба що виклянчиш у проїжджих; вони ж не знали, що він сирота, в якого нова війна все розтрощила й забрала.

— Вон, бля, пацан гребеться, — визирали зі своїх підвалів односельці.

— Да, нелегко ему, підсобити б, дак самим нема чим підсобиться, — скрушно хитали головами колишні пенсіонери, знаючи: доки хлопчина совається, значить, є в нього якийсь запас.

Коли воно нічиє, то кому за нього болить?

Особливо, як вгледіли, що він примудрився рибу ловити, закидаючи наживку з рогатки, — отже, не пропаде.

Власне, оця довга волосінь і запалила його, направила на рятівну думку, що не лише рибу можна ловити на гачок.

— Що найкраща закидушка не з вудки, а з рогатки, — коментували здалеку таку риболовлю погорільці, коли селом тонко линув дух печеної риби.

— Ге, — гомоніли, — цей не пропаде.

...Цього разу він вискочив під низькі кручені хмари одягнутий, бо рішуче приготувався, а коли небесна машина підлетіла, глушачи все риком, розтягнув щосили свою гумову пращу й пустив чавунець далеко попереду гвинта.

І цього разу розрахував точно — метал виявився прудкішим за колишні камінчики:

влучив під лопать, вмить його з льоскою затягло на вал, закрутило, тонкий моток на землі вмить розвився й злетів у повітря, тягнучи далі за собою ланцюг з відром, потім шалено розкрутивши корбу, —

ланцюг змією злетів догори й обвився під гвинтом,