з дитячого садочка линув тоненький спів про веселих лісових звіряток, які хотіли дружити зі свійськими тваринками, хор був хиткий, бо нечисельний, однак ситуацію рятувала вихователька, вона підспівувала підказки й ляскала в бубон.

Отож, незважаючи на деякі хиби, вояки заслухалися, відчули, що саме за дитячими голосочками скучили найдужче:

Обвішані втомою, вояки не вірили власним вухам:

Аж бійці забули й про дискусію, сперлися на дитячу гірку й мліли, тобто полинули в давні почуття.

Цієї миті почули й інші звуки — десь за видноколом загупало, зашаруділо небо, й це означало лиш одне — важкі міномети сто двадцятого калібру, перші удари влучили у ферму, інші пішли віялом — по зупинці, майдану й хутко рухалися сюди;

бійці миттю кинулися в дитсадок, швидко похапавши малечу, оберемками попереносили їх в глуху підсобку, а потім, впавши на них, затулили, і вчасно —

рвонуло так, що здалося, мовби увесь дитячий садок здійнявся в небо і вільно плив, бо від струсу всі втрапили в невагомість.

Потім була суцільна тиша, якій досвідчені солдати не дуже вірили, бо то могло просто позакладати у вухах, але туди долинув дитячий плач, отож вони потроху поставили на ноги виховательку, а та хутко підняла маленьких артистів, і вони, одягнуті звірятами, побігли крізь ще недавню вітальню, де повилітали вікна і все було закидано битим склом, — скалки повтиналися навіть у протилежну стіну.

Двір теж важко було впізнати — дитячий майданчик щез, замість нього зловтішно курілася велика вирва, півдаху зникло, закидавши навколо битою черепицею, лише тоді Влад помітив, що тримає на руках хлопчика з довгими вушками, бо той грав у виставі Зайчика; він дивився на бійця спокійно, бо був такий приголомшений, що не встиг навіть злякатися.

На подвір’я з сільським лементом бігли мами, до Влада підскочила заплакана бабуся й почала брати на руки малого, але той ніяк не пускав солдата, вдивляючись йому в очі.

Нарешті одчепив одну ручку, поліз нею в кишеньку, пошарудів, вийняв щось і повільно поклав Владові в долоню, дотик цей тривав ще й тоді, коли стара вже підтюпцем несла малюка вулицею.

Боєць ще якусь мить бачив за парканом довгі зайчикові вушка, й вони із Сивим хутко залишилися самотніми на розбомбленому подвір’ї, тому вирішили обтрусити з себе скляний пил.

І лише тоді Влад розтулив свою зашкарублу жменю й завмер — у ній лежала справжня, сказати б, довоєнна, цукерка.

Сімейне життя — то взагалі жах, а надто в АТО, лейтенант-Мічурін і Галя-Чупакабра могли напам’ять перерахувати усі притулки кохання —

штабні авто,

підсобні помешкання,

лісосмуги,

а особливо пересувну лазню, яку приперли волонтери аж із Рівного, подружня пара окупувала її категорично, і якось мали ілюзію домашнього кубельця, доки туди не посунули натовпи неохайних вояків, щоб також на мить відчути себе вільними від окопного бруду.

Зараз молодята отаборилися в складі — маскувальні сітки перетворилися на гамак, одначе як ти не обминай, а балакати доводилося про службові проблеми, а їх було ой як багацько.

— Тут нарисувався один генерал Хомченко, — ніжно шепотіла Галя, аби безболісно повернути чоловіка на грішну землю, — він запроваджує нову концепцію.

— Та ну його к бісу, — ще лагідніше одізвався їй на вушко чоловік.

— Воно б еге, якби це не стосувалося тебе, любий.

Мічурін розплющився — навколо поставали полиці з різною бойовою амуніцією, так само поволі в голові виникав якийсь генерал.

— Хто такий?

— Кар’єру почав дуже активно в Афганістані, потім, звісно, став видатним штабістом, а тепер вирисувався біля нас.

— Ну і що там у нього?

— Його фішка: треба зібрати з різних частин найкращих бійців і зробити таке мобільне потужне з’єднання для виконання дуже складних завдань.

— Еге, щоб заробити собі ще пару медальок.

— Так, чоловік вгору рветься.

Лейтенант виразно засумував, ще б пак, знову переформування, люди тільки притерлися одне до одного, і от — знову смиканина.

— А я ж тут до чого?

Галя одпустила зубками його вушко й пошепотіла туди якомога толерантніше:

— А до того, любий, що й ти втрапив у той список.

Лейтенант підскочив, і виматюкався б, але в ньому ще й досі світилося те, що в нормальних умовах називалося сімейним затишком.

— Я? Я?!! — не вірив він.

— Ну, ти ж у нас дуже здібний. Тебе помітили, — вдавала вона іронію, хоча їй було не до жартів, вона як ніхто розуміла, чим усі ці перестановки можуть обернутися. — Правда, тут є одна неув’язочка, я уважно вивчила списки усіх претендентів, і мене трохи занепокоїло, що тут діє принцип відбору не за професійними якостями, а за, сказати б, патріотичними.

Мічурін намагався збагнути, в чому відмінність, бо ці дві речі завжди були для нього однакові.

За такими шепотами стіни армійського складу поволі ставали прозорими, й коханці побачили себе посеред понівечених околиць.

— От кого б ти відібрав до такого спецзагону, — почала одягатися Галя, помалу перетворюючись на Чупакабру, — кого: Влада чи Хантера?

— Що за питання, звісно, Хантера, йому взагалі ніхто в підметки не годиться.

«В тому числі і я», — мало не вбовкнув.

— Ну от, а за списками — навпаки, проходить Влад. А чому? Мало того, що переконаний українець, так до того ж надто грамотний. От, наприклад, закінчиться війна, повернеться такий солдат додому, і що? Це ж буде тобі не якийсь хлопчик, а ціла політична сила.

Лейтенант здогадувався, куди хилить Галя, але за звичкою вдавав, що не розуміє.

— То й що в цьому поганого?

— Для нас нічого, а от для хомченків — це пряма загроза. Ви собі воюєте й мрієте, аби війна швидше закінчилась. А такі, як Хомченко, насамперед про своє майбутнє думають, от і хочуть конкурентів у саме пекло запхати.

Лейтенант не завжди вмів зрозуміти, коли Галя жартує, а коли ні, однак зараз поклявся б, що вона серйозна, як ніколи.

Вийшли за двері, замкнули, начепили пломби й розійшлися у різні боки.

Лейтенант Мічурін ніколи не почувався якоюсь винятковою фігурою, однак за допомогою експериментів виявив цікаву закономірність:

навіть коротка телефонна розмова викликала несподіваний результат: сказав щось у «трубу», й хутко тікай — бо за кілька хвилин у це місце почнуть лупасити «гради».

Що вже й бійці іноді просили, наприклад, якщо треба нарубати дрівець, то вони їхали в лісосмугу, Мічурін вмикав свого телефона, щось базікав, тікав, і тоді ворожа артилерія трощила там достатню кількість деревини.

Чи треба було прокопати проїзд крізь пагорб, і ворожі «гради» дуже допомогли, розпушивши ґрунт.

Таку ворожу пильність він пояснював собі тим, що є командиром і може навести вогонь на свою бойову частину. Але він же не Дудаев, котрого запеленгували з мобільника й знищили ракетним ударом.

Ще здалеку Мічурін побачив незвичну картинку: його бійці пороздягалися до плавок і порозлягалися на сонечку, а дехто неквапом натирав мочалкою піну — річ незвична в бойових умовах, однак означало це лиш одне: за півгодини приїде штабна перевірка, а отже, ворожого обстрілу не буде.

— Що таке? Перевірка з генштабу? — перепитав він.

— З гей-штабу! — дружно відповіли ті.

І справді, скоро почулося приємне фуркотіння й прикотився броньований джип із колоною охоронців.

Солдати хутко вдяглися і виструнчилися, коли до них виступив генеральський чин; усі на фізіях зобразили повагу.

Привітавшись, той почав з подяк од Батьківщини і командування, потім перейшов до тяжких часів, а коли почав про переформатування військових підрозділів, лейтенант почув, як до нього крізь вуса тихо шепоче Сивий: