Довгенько вони мандрували, доки вийшли на зручне узгір’я, густо прикрите чагарями та ще й розташоване найближче до ворожої території.
Розвантажились і попадали; тільки не Жора — той заходився мостити, встромляти жердину у напрямку далеких тренувальних таборів, він і на компаса зиркав, і на ватерпас, і на карту, та й до землі припадав і серцем, і вухом.
— Оце з неї запускати будеш? — кивав на жердину Сивий.
— Твого хера прив’яжу й запущу, — звично відказував Жора, щоб хоч якось розважити колег.
Поплювавши на долоні, взявся за бура й почав гупати в землю, витягаючи за кожним ударом циліндра з глиною і, витрусивши, забивав знову. Тобто ціляв у ґрунт під певним кутом і напрямком, замахуючись паралельно до жердини, бив у землю, витрушував і знову бив, потроху довбаючи «ховрашу нору», лишень охайнішу й рівнішу.
Тут виникло дві проблеми — адже бур меншого калібру, ніж «урагани», отож доводилося трохи розширювати діаметр, а по-друге — не напоротися на камінь.
Друзі спостерігали за ним, аж доки Вітько підмінив хлопця за цією морокою.
Аж нарешті почали прикручувати дроти і ставити ракети на бойовий взвод, далі обережненько опускали у «жерла».
Контактна група була з дошки, куди Жора забив цвяхи, обмотав жилками і з’єднав із клемами.
Нарешті всі урочисто поховалися і завмерли. Першим перехрестився Сивий, яко набожний галичанин, а за ним і всі решта.
— Ну, з Богом, — видихнув Жора, — тобто получи, фашист, гранату! — І тицьнув дротину до законтаченого цвяха, накрутив машинку, а потім натиснув кнопку.
Земля деяку мить подумала, потім бевхнула, видихнувши вогнем у нічне небо, аж усі замилувались, окрім Жори, бо він, матюкаючись, тулив підпал до наступних контактів, і підгірок озивався вдячним струсом, викидаючи з себе смертельне начиння; чи не останнє з них несподівано смикнуло за собою шнур разом з клемами й машинкою і викинуло за чагарі.
Однак за далекою лісосмугою ніч почала рватися спалахами, здавалося навіть, що сяйво сягає аж сюди, ну, це в кого були біноклі.
— Жора, ну ти Жора, — ніжно підсміювалася в рацію Галя-Чупакабра, — ну ти, блін, дав.
Він завмер біля слухавки.
— Тобто, Чупо?
— Ну, влупив у світ, як у Божу копієчку, — і вона почала повчально рахувати, що надійшло з пункту спостереження, і за кожною новиною хлопцеве обличчя сіріло.
А що? Хіба в нього була можливість корегувати кут кидання? Чи бодай зробити пристрілювальний удар, щоби потім націлити інші?
— Дак снаряди ж були пом’яті, — кволо одбріхувався він.
— Але шухєру наробив, — заспокоювала його рація. — Ті ідіоти ламають голову, звідкіля в нас тут «гради» взялися, нехай тепер стережуться.
Ну, закинуть розвідників, знайдуть реактивну позицію, а там що? Дірки?
Але Жора вже журився про інше:
навіщо було віддавати інтендантам увесь бойовий запас? Ну де тепер взяти снаряди? Що, хіба знову стерегти у засідці, коли гумняний конвой їх привезе?
Може, все почнеться спочатку, однак тим часом ховрахи не стали ждати, вони швиденько захопили нірки й почали копати проміжні переходи — оце класні шахтарі.
А що? Сонячний бік, поряд чагарі, а що ще треба для справжнього щастя?
30
Дороги, ще довоєнні, були жахливі, а зараз стали вже геть, а чимдалі од Харкова, то просто жах, та ще й розбиті важкою військовою технікою, отож Тарас щосили вчепився в кермо, бо лаятися не міг через дівчат у салоні.
Щоб відпочити, він вдавався до хитрощів — зупинявся й роздивлявся зашарпану карту, звірявся з новеньким планшетом і дивувався, що мав великі розбіжності, від чого потроху приходив до пам’яті; й на біду уздрів боковий об’їзд, що обіцяв коротший шлях.
— Але ж ми й так відстали від колони, — зауважила Людмила Іванівна.
— То переженемо її, — просяяв Тарас. — І очолимо!
— О-о, — клас! — підпискували дівчатка.
Людмила Іванівна ще посперечалася з ним, вона цілу дорогу кляла себе, що вплуталася в цю сумнівну історію, виправдання було таке, що цей молодняк десь роздобув пальне, «газель», напхав пакунками з гуманітаркою, то що — відпускати їх самих?
Всі ж люто рвалися в червону зону, й не було на це ніякої ради. Ну як знала, що станеться попереду, — передчуття ніколи не обманювали досвідчену волонтерку.
Однак швидко командування узяв на себе Тарас, бо дівчатка захоплено дивилися на нього й на все, що він казав, мліли, бо він мав великі світлі кучері.
— Траса деблокована, — впевнено тицьнув у малу пальцем.
Завернули на бокову, і справді, метрів, може, з двісті був асфальт, потім трамбована галька, а далі покотилася банальна ґрунтівка, півдня вона старанно виймала кишки з волонтерів.
— Крейзі вей! — співав водій, аби дівчата не відчули його тривоги.
Довго перлися глибокою колією, аж тут вона рвучко крутнула, і Тарас щосили газонув, машина висмикнулася і тут-таки впала боком.
— Міна! — люто заволав Тарас, аби не подумали, що він не впорався з кермуванням.
Довго всі виповзали з пакунків, а надто з блоків мінералки (будь вона навіки проклята), потім з мікроавтобуса.
Усі були цілі, аж навіть спробували штовхнути авто на колеса, але...
Отож наламали гілок і замаскували як могли.
Пройшли чимало, надибали покинуту хатину, а що вона була брудна і гола, то рушили до крайньої повітки з давнім сіном, повкладалися вкупніше, вже не лаялись, бо потомилися з дороги, Людмила Іванівна прийшла з розвідки, а Євка взяла рушницю й сіла чергувати.
Вона сиділа і їй снилося, що вона не спить, бо картинка перед очима стояла та сама: чагарі, однак несподівано туди закралася якась різниця в зображеннях, дівчина густо закліпала і — прозріла:
до будиночка з бокових бур’янів заходила чимала група перевантажених зброєю людей, вони потомлено розташувалися всередині; Євка почала торсати друзів, затуляючи їм роти, і всі вони німо повиповзали з сіна й подалися аж за кущі, позираючи на хатину.
Довго дивилися одне на одного, аж доки Тарас вирішив:
— Дамо бій, — раптом зірвалося в нього.
— Ти здурів, — почала Людмила Іванівна, але з поглядів зрозуміла: усім соромно, що втекли.
— Отак і полишимо їх? — особливо соромилася Євка. — Щоб вони пішли собі вільно й наробили біди?
Вони утворили позицію, ретельно повикладавши на «бруствер» усю зброю, яка була, і її виявилося небагато. Не встигли вхопитися за неї, як за спинами почули скрип: зблискуючи вечірнім нікелем до них підкотився на велику військовий чоловік з сумкою.
— Хто такі? — українська вимова Сивого враз заспокоїла, вони почали показувати на хатину й пошепки розповідати, особливо про майбутню бойову сутичку.
— Хто такі? — знову запитав Сивий.
— Ми зв’язківці, — гордо відповіли волонтерки, вони не наважувалися вимовити свою абревіатуру «УЗАД», бо вона видавалася непристойною повигадує ж начальство дивні назви!
— Я шофер, тобто водій, — додав Тарас.
Сивий шморгнув на те носом:
— Бий мене сила Божа, — лише й спромігся і приховав у долоню виразну міміку.
Із сумом оглядав їхній арсенал, особливо дратувала двостволка й давній пістолет системи Коровіна, а ще ракетниця — все годилося, аби насмішити диверсантів, й розумів, що цього стане хіба на якусь хвилину сутички, і дивився на молодняк, як на вчорашніх, хороший вечірній настрій його швидко змінювався — він бо віз крізь теплий вечір повну сумку теплих буханок, вимінявши в селі на гуманітарний шоколад, крутив собі педалі і радісно нюхав забутий саморобний хліб, уява вкотре малювала, як привезе на блокпост і порадує хлопців; і от — на тобі, маєш.
Він сердився не так на них, як на себе, що недавно й сам був наївніший за них, і як війна все хутко поміняла.
— У мене є мисливська ліцензія, — похвалився на свою рушницю Тарас.
— Ви певні, що то були федерасти? Може, то наші укропи? — зблиснув останньою надією Сивий.
— Справді, все може бути, — підтримала рятівну думку Людмила Іванівна.