Довгенько вони мандрували, доки вийшли на зручне узгір’я, густо прикрите чагарями та ще й розташоване найближче до ворожої території.

Розвантажились і попадали; тільки не Жора — той заходився мостити, встромляти жердину у напрямку далеких тренувальних таборів, він і на компаса зиркав, і на ватерпас, і на карту, та й до землі припадав і серцем, і вухом.

— Оце з неї запускати будеш? — кивав на жердину Сивий.

— Твого хера прив’яжу й запущу, — звично відказував Жора, щоб хоч якось розважити колег.

Поплювавши на долоні, взявся за бура й почав гупати в землю, витягаючи за кожним ударом циліндра з глиною і, витрусивши, забивав знову. Тобто ціляв у ґрунт під певним кутом і напрямком, замахуючись паралельно до жердини, бив у землю, витрушував і знову бив, потроху довбаючи «ховрашу нору», лишень охайнішу й рівнішу.

Тут виникло дві проблеми — адже бур меншого калібру, ніж «урагани», отож доводилося трохи розширювати діаметр, а по-друге — не напоротися на камінь.

Друзі спостерігали за ним, аж доки Вітько підмінив хлопця за цією морокою.

Аж нарешті почали прикручувати дроти і ставити ракети на бойовий взвод, далі обережненько опускали у «жерла».

Контактна група була з дошки, куди Жора забив цвяхи, обмотав жилками і з’єднав із клемами.

Нарешті всі урочисто поховалися і завмерли. Першим перехрестився Сивий, яко набожний галичанин, а за ним і всі решта.

— Ну, з Богом, — видихнув Жора, — тобто получи, фашист, гранату! — І тицьнув дротину до законтаченого цвяха, накрутив машинку, а потім натиснув кнопку.

Земля деяку мить подумала, потім бевхнула, видихнувши вогнем у нічне небо, аж усі замилувались, окрім Жори, бо він, матюкаючись, тулив підпал до наступних контактів, і підгірок озивався вдячним струсом, викидаючи з себе смертельне начиння; чи не останнє з них несподівано смикнуло за собою шнур разом з клемами й машинкою і викинуло за чагарі.

Однак за далекою лісосмугою ніч почала рватися спалахами, здавалося навіть, що сяйво сягає аж сюди, ну, це в кого були біноклі.

— Жора, ну ти Жора, — ніжно підсміювалася в рацію Галя-Чупакабра, — ну ти, блін, дав.

Він завмер біля слухавки.

— Тобто, Чупо?

— Ну, влупив у світ, як у Божу копієчку, — і вона почала повчально рахувати, що надійшло з пункту спостереження, і за кожною новиною хлопцеве обличчя сіріло.

А що? Хіба в нього була можливість корегувати кут кидання? Чи бодай зробити пристрілювальний удар, щоби потім націлити інші?

— Дак снаряди ж були пом’яті, — кволо одбріхувався він.

— Але шухєру наробив, — заспокоювала його рація. — Ті ідіоти ламають голову, звідкіля в нас тут «гради» взялися, нехай тепер стережуться.

Ну, закинуть розвідників, знайдуть реактивну позицію, а там що? Дірки?

Але Жора вже журився про інше:

навіщо було віддавати інтендантам увесь бойовий запас? Ну де тепер взяти снаряди? Що, хіба знову стерегти у засідці, коли гумняний конвой їх привезе?

Може, все почнеться спочатку, однак тим часом ховрахи не стали ждати, вони швиденько захопили нірки й почали копати проміжні переходи — оце класні шахтарі.

А що? Сонячний бік, поряд чагарі, а що ще треба для справжнього щастя?

Дороги, ще довоєнні, були жахливі, а зараз стали вже геть, а чимдалі од Харкова, то просто жах, та ще й розбиті важкою військовою технікою, отож Тарас щосили вчепився в кермо, бо лаятися не міг через дівчат у салоні.

Щоб відпочити, він вдавався до хитрощів — зупинявся й роздивлявся зашарпану карту, звірявся з новеньким планшетом і дивувався, що мав великі розбіжності, від чого потроху приходив до пам’яті; й на біду уздрів боковий об’їзд, що обіцяв коротший шлях.

— Але ж ми й так відстали від колони, — зауважила Людмила Іванівна.

— То переженемо її, — просяяв Тарас. — І очолимо!

— О-о, — клас! — підпискували дівчатка.

Людмила Іванівна ще посперечалася з ним, вона цілу дорогу кляла себе, що вплуталася в цю сумнівну історію, виправдання було таке, що цей молодняк десь роздобув пальне, «газель», напхав пакунками з гуманітаркою, то що — відпускати їх самих?

Всі ж люто рвалися в червону зону, й не було на це ніякої ради. Ну як знала, що станеться попереду, — передчуття ніколи не обманювали досвідчену волонтерку.

Однак швидко командування узяв на себе Тарас, бо дівчатка захоплено дивилися на нього й на все, що він казав, мліли, бо він мав великі світлі кучері.

— Траса деблокована, — впевнено тицьнув у малу пальцем.

Завернули на бокову, і справді, метрів, може, з двісті був асфальт, потім трамбована галька, а далі покотилася банальна ґрунтівка, півдня вона старанно виймала кишки з волонтерів.

— Крейзі вей! — співав водій, аби дівчата не відчули його тривоги.

Довго перлися глибокою колією, аж тут вона рвучко крутнула, і Тарас щосили газонув, машина висмикнулася і тут-таки впала боком.

— Міна! — люто заволав Тарас, аби не подумали, що він не впорався з кермуванням.

Довго всі виповзали з пакунків, а надто з блоків мінералки (будь вона навіки проклята), потім з мікроавтобуса.

Усі були цілі, аж навіть спробували штовхнути авто на колеса, але...

Отож наламали гілок і замаскували як могли.

Пройшли чимало, надибали покинуту хатину, а що вона була брудна і гола, то рушили до крайньої повітки з давнім сіном, повкладалися вкупніше, вже не лаялись, бо потомилися з дороги, Людмила Іванівна прийшла з розвідки, а Євка взяла рушницю й сіла чергувати.

Вона сиділа і їй снилося, що вона не спить, бо картинка перед очима стояла та сама: чагарі, однак несподівано туди закралася якась різниця в зображеннях, дівчина густо закліпала і — прозріла:

до будиночка з бокових бур’янів заходила чимала група перевантажених зброєю людей, вони потомлено розташувалися всередині; Євка почала торсати друзів, затуляючи їм роти, і всі вони німо повиповзали з сіна й подалися аж за кущі, позираючи на хатину.

Довго дивилися одне на одного, аж доки Тарас вирішив:

— Дамо бій, — раптом зірвалося в нього.

— Ти здурів, — почала Людмила Іванівна, але з поглядів зрозуміла: усім соромно, що втекли.

— Отак і полишимо їх? — особливо соромилася Євка. — Щоб вони пішли собі вільно й наробили біди?

Вони утворили позицію, ретельно повикладавши на «бруствер» усю зброю, яка була, і її виявилося небагато. Не встигли вхопитися за неї, як за спинами почули скрип: зблискуючи вечірнім нікелем до них підкотився на велику військовий чоловік з сумкою.

— Хто такі? — українська вимова Сивого враз заспокоїла, вони почали показувати на хатину й пошепки розповідати, особливо про майбутню бойову сутичку.

— Хто такі? — знову запитав Сивий.

— Ми зв’язківці, — гордо відповіли волонтерки, вони не наважувалися вимовити свою абревіатуру «УЗАД», бо вона видавалася непристойною повигадує ж начальство дивні назви!

— Я шофер, тобто водій, — додав Тарас.

Сивий шморгнув на те носом:

— Бий мене сила Божа, — лише й спромігся і приховав у долоню виразну міміку.

Із сумом оглядав їхній арсенал, особливо дратувала двостволка й давній пістолет системи Коровіна, а ще ракетниця — все годилося, аби насмішити диверсантів, й розумів, що цього стане хіба на якусь хвилину сутички, і дивився на молодняк, як на вчорашніх, хороший вечірній настрій його швидко змінювався — він бо віз крізь теплий вечір повну сумку теплих буханок, вимінявши в селі на гуманітарний шоколад, крутив собі педалі і радісно нюхав забутий саморобний хліб, уява вкотре малювала, як привезе на блокпост і порадує хлопців; і от — на тобі, маєш.

Він сердився не так на них, як на себе, що недавно й сам був наївніший за них, і як війна все хутко поміняла.

— У мене є мисливська ліцензія, — похвалився на свою рушницю Тарас.

— Ви певні, що то були федерасти? Може, то наші укропи? — зблиснув останньою надією Сивий.

— Справді, все може бути, — підтримала рятівну думку Людмила Іванівна.