Покопирсавшись у рюкзаку, молодик дістав блокнот і кулькову ручку.

— Я мушу зробити це сама, — наполягала вона. — Керівник швейцарського банку знає мій почерк. Підніми мене, Ґеррі.

Коли пілот підняв Ґею і підтримав її, жінка застогнала від болю. Їй знадобилося чимало часу, аби написати лист, але зрештою вона впоралася.

— Ґеррі, любий, усе, що я маю, я заповідаю тобі. На моєму рахунку в Берні понад 100 000 доларів у цінних паперах. Поїдь і зустрінься з доктором Кірстом. Він там керує. Розкажи йому про те, що трапилося... Розкажи про все, а особливо — про музей Каленберґа. Кірст придумає, що зробити, не вплутуючи тебе. Віддай йому заповіт — і він усе для тебе зробить.

— Гаразд... Ти одужаєш, Ґеє. А зараз відпочивай, — Ґеррі поцілував її.

Три години по тому, як сонце — розпечена червона куля в небі — зникло за деревами, Ґея відійшла у засвіти. Через смертоносну подряпину, яку жінка навіть не помітила, перстень Борджіа забрав ще одну жертву.

Останні дві години Феннел рухався дуже швидко. Час від часу йому доводилося йти в обхід, щоб оминути болота, а на це марнувались і час, й енергія. Якось він по коліна зав’яз у мокрій, смердючій багнюці, коли ґрунт просів у нього під ногами. Злочинець відчайдушно боровся, щоби звільнитися, але боротьба з болотом виснажила його.

Тиша у джунглях, самотність і спека докучали йому, однак він заспокоював себе, що вихід з маєтку — недалеко, і тоді всі його проблеми залишаться позаду.

Лью уявляв собі мить слави, коли він зайде до кабінету Шаліка і скаже йому, що здобув перстень. Якщо Шалік сподівається отримати перстень за дев’ять тисяч доларів, то буде дуже здивований. Феннел уже вирішив: він не віддасть персня, якщо Шалік не заплатить йому також гонорару інших трьох... Разом — тридцять шість тисяч доларів. Якщо пощастить, за чотири чи п’ять днів Феннел повернеться до Лондона. Забере гроші й негайно вирушить до Ніцци. Після такого пограбування канікули йому не завадять. А як втомиться від Ніцци, то найме яхту, знайде собі якусь дівку й плаватиме Середземним морем, заходячи в затоки, щоб поїсти й розважитись. Ідеальні канікули, й далеко від Мороні.

Він уже викинув Ґеррі та Ґею з голови, не сумніваючись, що бачив їх востаннє. Те дурне, пихате стерво саме напросилося на проблеми. Ще жодна дівка не динамила його, згодом не пошкодувавши про це. Шкода, що Кена не було поруч. Феннел насупився, згадавши, як саме помер Кен. Із ним Лью почувався б значно спокійніше. Тепер сонце хилилося до заходу, а джунглі ставали темними й неприємними. Він вирішив, що пора зупинитися на ніч. Він поквапився вперед, вишукуючи галявину, на яку міг би зійти зі стежинки. Невдовзі чоловік надибав те, що шукав: ділянку жорсткої трави, без чагарників і з деревом, під яким можна сховатися у дощ.

Феннел зняв рюкзак і зупинився поміркувати, чи наважиться він розкласти багаття. Лью вирішив, що ризик невеликий, і заходився збирати сухогілля та хмиз. Наскладавши чималу купу, він розклав багаття і сів, притулившись спиною до дерева. Він зголоднів, а тому відкрив рюкзак та перевірив запаси. Лишалося три бляшанки з тушкованим м’ясом, дві — з бобами й одна — із м’ясним пирогом. Задоволено кивнувши, чоловік відкрив пиріг із м’ясом. Повечерявши, він запалив цигарку, підкинув у багаття ще гілляк і розслабився.

Тепер, коли він сидів тихо, то зауважив, що джунглі повняться звуками: неголосними, дражливими й бентежними. Шелестить листя, вдалині ледь чутно гарчить якась тварина: Феннел замислився, чи це не леопард. На деревах розпочалося і змовкло базікання мавп. Угорі пролітали якісь великі птахи.

Допаливши цигарку, Лью підкинув іще чотири гілляки в багаття, а тоді випростався. Вологий одяг дошкуляв, і він не знав, чи зможе заснути. Щойно заплющував очі, як звуки джунглів посилювалися й ставали ще тривожнішими. Він сів, вдивляючись у пітьму за багаттям.

А якщо зулуси помітили багаття і вже підкрадаються до нього?

«Загострений шампур забивають у товсту кишку», — казав Каленберґ.

На обличчі Феннела виступив холодний піт.

Яка це була дурниця — розкласти багаття. Гострозорі дикуни можуть помітити його ще здалеку. Чоловік схопив велику палицю й зруйнував вогнище. А тоді зірвався на ноги і взявся затоптувати жаринки, аж доки ті не згасли у вологій траві. Тоді стало ще гірше, бо темрява огорнула його, як гарячий і задушливий чорний плащ. Він схопився за дерево й сів, притулившись до нього спиною. Лью перелякано дивився вперед, але тепер неначе осліп. Він нічогісінько не бачив.

Старий злодій просидів так понад годину, прислухаючись і здригаючись від кожного звуку. Та зрештою він закуняв, відчувши себе надто виснаженим, аби перейматися через щось.

Він і сам не знав, чи довго спав, але раптово прокинувся. Серце гупало, ледь не вискакуючи з грудей: чоловік не сумнівався, що більше не один. Вроджений інстинкт передчувати небезпеку резонував у його мозку як сигналізація. Він намацав у темряві товсту палицю, якою загрібав полум’я. Схопив її і прислухався.

Близько, десь метрів за п’ять від нього, щось рухалося по листяному килиму. У Феннела був ліхтарик. Мало не задихаючись від жаху, він витягнув його, спрямував туди, звідки долинав звук, і натиснув на кнопку.

Потужний промінь освітив велику, зігнуту тварину, яку Феннел миттєво ідентифікував за лисячою головою та брудно-коричневим хутром із чорними плямами. Перед ним стояла доросла гієна.

Він устиг лише краєм ока побачити тварину, перш ніж та зникла в заростях по той бік стежини, але й цього вистачило, щоб уражений Феннел панічно звівся на ноги.

Йому пригадалось, як вони з Кеном розмовляли в «ленд-ровері» під час першого, ще легкого етапу мандрівки до Каленберґового маєтку.

— Я ладнаю з усіма місцевими тваринами, крім гієни, — сказав Кен. — Брудний звір. Мало хто знає, що в цього пожирача падла зуби й щелепи міцніші, ніж у будь-якої іншої тварини. Вона може перекусити стегно домашньої корови, як ти — горіх. Гієна — дуже небезпечна, а крім того — ница боягузка. Зазвичай вона переміщується ночами. Може кілька миль іти на запах здобичі. А ще їй притаманна безмежна терплячість: вона чекатиме, доки не заскочить здобичі зненацька.

У Феннела лізли з орбіт очі й тремтіли руки. Він продовжував світити ліхтариком у чагарники. На мить він побачив, як тварина злісно зиркнула на нього, а тоді зникла. Їй притаманна безмежна терплячість: вона чекатиме, доки не заскочить здобичі зненацька.

Лью знав, що тієї ночі більше не засне, й Доглянув на годинник. Третя ранку. Ще година до того, як почне розвиднюватися і можна буде рухатися. Не наважуючись і далі марнувати батарею, він вимкнув ліхтарик. Сів, притулився до дерева та слухав.

Із пітьми долинали жахні звуки, що нагадували маніакальний сміх, від якого холола в жилах кров і ставало дибки волосся. Той бридкий, невимовно страшний звук повторився... Виття голодної гієни.

Феннел сумував за Кеновим товариством. Він сумував навіть за товариством Ґеррі. Він сидів у повній темряві й усвідомлював: смердючий звір, з потужних щелеп якого стікає слина, може просто зараз підповзати до нього на брудному пузі. Напружений і зосереджений, чоловік не рухався, прислухаючись до найменшого шуму. Його тіло боліло від невисипання, а мозок гарячково панікував від перспектив наступної години.

Варто було йому закуняти, як виття гієни негайно будило його. Лаючись, він міркував про те, що було б добре мати «Спрінґфілд» чи асегай, але не мав для самозахисту нічого, крім товстої палиці, яка — він був певен — не допоможе, якщо звір стрибне на нього.

Коли нарешті настав світанок, Феннел почувався жахливо. Ноги затерпли, м’язи боліли. Тіло благало про відпочинок. Чоловік звівся на ноги, взяв рюкзак і, впевнившись у тому, що гієни поблизу нема, знову вийшов на стежину, що вела на південь. Як би він себе не підганяв, а швидкість його руху знизилась, і йому вже не вдавалося здолати таку саму відстань, як минулого дня. Якби ж він тільки знав, чи далеко ще до виходу з маєтку! Джунглі були такими ж щільними, як і напередодні, і жодних галявин не видно. Пройшовши дві години, він вирішив перепочити і поїсти. Вмостившись на поваленому дереві, він відкрив бляшанку з бобами і повільно з’їв їх. Потім ковтнув трішки води з пляшки й викурив цигарку. Рухатися не хотілось, але він знав: втрачати час небезпечно. Ледве звівшись на ноги, він рушив далі. Пройшовши кілометрів з п’ять, він звірився із компасом — і розчаровано збагнув, що рухається на південний захід, а не прямо на південь. Стежина ледь повернула, повівши його вбік від обраного напрямку, а Лью і не помітив цього.