— Ви знаєте, що це, сер?

Шалік насупився, розглядаючи товсту канцелярську скріпку. Такими послуговуються, щоб з’єднувати важкі та об’ємні юридичні документи.

— Вочевидь, це канцелярська скріпка, — лаконічно відказав він. — Сержанте, сподіваюся, ви маєте серйозні підстави ставити такі запитання. Ви ж віднімаєте у мене час.

— Звісно, я маю підстави, — Шалікова уїдливість не порушила спокою Ґуд’ярда. — Здогадуюся, містере Шалік, що ви маєте справу з багатьма операціями, якими можуть цікавитися ваші конкуренти.

Шалікове обличчя закам’яніло.

— А хіба це має вас цікавити?

— Ні, сер, але могло б пояснити появу цього предмета тут, — Ґуд’ярд торкнувся до скріпки.

— Що ви маєте на увазі?

— Те, що на перший погляд скидається на скріпку, насправді є високочутливим мікрофоном. Володіти таким заборонено, й використовують його лише спеціальні служби. Інакше кажучи, сер, цей пристрій застосовують винятково для шпигунства.

Витріщаючись на скріпку, Шалік відчув, як кров холоне у його жилах.

— Не розумію... — протягнув, хвилюючись, він.

— Цю канцелярську скріпку знайшли у квартирі міс Норман, — пояснив Ґуд’ярд. — На щастя, детектив, який розслідує її смерть, виявився достатньо кмітливим, аби розпізнати призначення речі. Тому справу передали до Спеціальної служби. От я і тут.

Шалік облизав сухі губи.

— Я нічого не знаю про це.

— Ви бачили мікрофон раніше?

— Гадаю, ні... Та як я можу взагалі знати? — опанувавши напад паніки, Шалік махнув головою, показуючи на гору документів на столі, з’єднаних великими канцелярськими скріпками. Щоправда, жодна з них не була такою великою, як та, що лежала на блокноті. — Можливо... Не знаю.

— Для успішного використання мікрофона, — вів далі Ґуд’ярд, ховаючи пристрій у кишеню, — необхідний спеціальний магнітофон. Чи можу я оглянути стіл міс Норман?

— Звісно, — Шалік звівся на ноги й провів сержанта до кабінету Наталі. — Ось її стіл.

Ґуд’ярд швидко й ретельно все оглянув. Він також подивився в ящиках для зберігання документів та у шафі, де Наталі вішала пальто.

— Нічого... — він повернувся до Шаліка. — Чи є у вас причини вважати, що міс Норман могла шпигувати за вами?

— Жодних.

— Чи знаєте ви щось про її особисте життя? Як я розумію, з нею жив якийсь молодик. Люди з будинку бачили, як він заходив до квартири міс Норман. Ви знаєте, хто він?

На обличчі Шаліка відбилося щире здивування.

— Я заледве можу в це повірити... Але так і було, раз ви кажете. Ні, я нічогісінько не знаю про неї.

— Розслідування ще триватиме, сер. Я хотів би потім знову побачитися з вами.

— Ви завжди можете знайти мене тут.

Ґуд’ярд рушив до дверей, а тоді зупинився.

— Не знаю, чи ви в курсі, та ваш працівник Джордж Шерборн відсидів шість років за шахрайство.

На обличчі Шаліка не проявилося жодної емоції.

— Так, я знаю про це. Але Шерборн змінився. Його роботою я дуже задоволений.

Суворі очі Ґуд’ярда втупились у єгиптянина.

— Хіба такі взагалі змінюються? — запитав він і пішов.

Шалік вмостився за стіл. Розмірковуючи, він витягнув хустинку й витер вологі руки.

Чи був той мікрофон у нього на столі?

А якщо і був? Невже та блідолиця сучка записала його трансакційні операції? Він подумав про небезпечні валютні угоди. Була ще інформація, яку надав йому особистий помічник міністра фінансів: вона збагатила чотирьох клієнтів Шаліка. Також дані про злиття компаній, які продала жадібна до грошей друкарка. Перелік нескінченний. Якщо Наталі поклала мікрофон йому на стіл, то скільки угод було записано? І була ж іще справа Каленберґа. Чи записала вона її? Шалік розгнівано зібгав хустинку в кульку. Де був магнітофон? Можливо, подумав він, хтось натиснув на Наталі, але зміг переконати її лише наполовину. Можливо, мікрофон вона взяла, а ось магнітофон брати не наважилася. Боялася забруднитись. Наталі така неврастенічна. Або ж вона вирішила убити себе, аби не зраджувати шефа. Але якщо секретарка таки записала його розмову з четвіркою щодо персня Борджіа? І записи вже прямують до Каленберґа?

Шалік відкинувся на стільці, витріщаючись на протилежну стіну, доки його мозок жваво працював.

Чи потрібно попередити найманців?

Єгиптянин почав зважувати ризики. Трьох чоловіків не було шкода. А ось втратити Ґею Десмонд — прикро. Він доклав чимало зусиль, аби знайти її, але, нарешті мовив він сам до себе, Ґея — не єдина жінка у світі. Якщо він попередить їх, що операцію, можливо, розкрито, чи ж не відступляться вони? Його гонорар за отримання персня становить 500 000 доларів плюс витрати. Товстун скривився. Сума надто велика, щоб відмовлятися від неї заради чотирьох людей. У такій ситуації він мусить зберігати спокій і ставити на те, що це мертве стерво не записало їхніх розмов.

Помізкувавши ще трохи, Шалік вирішив нічого не казати й просто зачекати.

Він потягнувся до листів і вже за кілька хвилин викинув із голови візит Ґуд’ярда та думку про те, що Каленберґ може бути в курсі, що скоро втратить перстень Борджіа.

Чарльз Бернетт велично увійшов до свого кабінету. Він чудово пообідав копченим лососем і качкою в апельсиновому соусі, тож тепер почувався ситим і задоволеним собою.

Секретарка вручила йому зашифровану каблограму й повідомила, що та прибула лише кілька хвилин тому.

— Дякую, міс Морріс, — сказав банкір, стримавши відрижку. — Я займуся нею сам.

Він умостився за столом та відімкнув шухлядку, звідки витягнув нотатник із Каленберґовим шифром. За кілька хвилин банкір прочитав:

Я задоволений. На відвідувачів чекає надзвичайно теплий прийом. На ваш швейцарський рахунок переведено 20 000 акцій компанії «Ганівелл». К.

Бернетт попросив міс Морріс повідомити йому поточний курс «Ганівелла». Секретарка сказала, що ціна акцій піднялася на три пункти.

Бернетт почувався надзвичайно задоволеним, аж раптом зателефонував колишній інспектор Перкінс.

— Гадаю, вам варто знати, сер, що секретарку містера Шаліка, Наталі Норман, знайшли сьогодні зранку мертвою в її квартирі. Самогубство.

На кілька секунд Бернетт втратив дар мови.

— Ви мене слухаєте, сер?

Банкір нарешті опанував себе. Отже, Бернетт мав слушність: вона збожеволіла. Тепер він вже не сумнівався в цьому.

— Перкінсе, чому ви гадаєте, що мене це має цікавити? — запитав він, намагаючись приховати тремтіння голосу.

— Сер, у неї часто бачили молодого пройдисвіта, Сліпа Джексона. Я подумав, що вам, можливо, варто сказати про це, але якщо помилився, то прошу вибачення.

Бернетт глибоко й повільно вдихнув.

— Отже, Джексон навідувався до неї. Дуже дивно... Його притягатимуть до відповідальності?

— Навряд чи. Суботньої ночі Джексон виїхав до Дубліна. Хоча поліція і має його опис, але Дублін — назагал непогане місце для сховку.

— Так. Добре, дякую, Перкінсе. Це цікаво, — Бернетт подумки бачив лисяче обличчя Перкінса і надію в його очах. — На ваш рахунок буде переведено додаткову суму, — й банкір поклав слухавку.

Він сидів, міркуючи. Пригадав дорогий мікрофон, якого залишив у квартирі Наталі. Кілька секунд похвилювався через нього, а тоді переконав себе, що ніхто й ніколи не здогадається, що це, і мікрофон викинуть з іншим її мотлохом.

Однак дзвінок Перкінса зіпсував Бернетту пообіддя.

У вестибюлі готелю «Ренд Інтернешнл» товклися опасисті й галасливі американські туристи, які щойно повиходили з автобуса, витягнувши звідти свій розмаїтий багаж.

Одягнені в прозорі дощовики, вони метушилися навколо й репетували одне на одного, зовсім не зважаючи на галас, що самі ж і створювали. Вестибюль потопав у вересках на кшталт: «Джої, ти бачив мою сумку?», «Щоб він скис, цей дощ... Де сонце?», «Заради бога, Марто, не накручуй себе. Ще не весь багаж витягнули», «Гей, матусю, цей тип хоче наші паспорти!» тощо. Здавалося, що Америка окупувала «Ренд Інтернешнл», тож білі й темношкірі працівники готелю намагалися дати раду оглушливому вторгненню.