Відтоді вони ненавиділи одне одного, проте працювали разом, старанно прислуговуючи Шаліку.

— Ти вже закінчила? — пихато запитав Шерборн. — Якщо так, то забирайся. Я тут залишаюсь.

— Піду за кілька хвилин, — відказала вона, навіть не глянувши на нього.

Шерборн кивнув, зневажливо зиркнув на неї і рушив до Шалікового кабінету.

Наталі довго прислухалася. А коли почула, як Шерборн набирає номер, витягла із шухляди великий пластиковий пакет. З іншої шухлядки дістала крихітний магнітофончик і три бобіни магнітофонної стрічки. Жінка квапливо поклала це все у пластиковий пакет і закрила його. Вона чула, як Шерборн базікає по телефону, тому навшпиньки підійшла до дверей, аби попідслуховувати.

— Я роздобув собі місцинку, крихітко, — мугикав Шерборн. — Так... цілі вихідні. Заскочиш до мене? Ми могли б непогано розважитися.

Наталі відразливо скривилась і відійшла назад. Тоді одягнула пальто, пов’язала навколо голови чорний шарф і, забравши пакет, підійшла до ліфта, де хутко натиснула на кнопку виклику.

Доки вона чекала, у дверях постав Шерборн.

— Ідеш?

Вона похмуро зиркнула на нього й помітила, що старигань зацікавлено витріщається на пакет.

— Забираєш із собою усі секрети?

— Так.

Двері ліфта прочинились — і Наталі зайшла всередину. Коли двері зачинялися, вона побачила глузливу усмішку Шерборна.

Наталі взяла таксі, щоб доїхати до своєї двокімнатної квартири на Черч-стрит у Кенсінґтоні. Минулої ночі вона спала дуже мало, постійно сіпалася й крутилася, намагаючись вирішити: зраджувати Шаліка чи ні. Навіть тепер, коли Наталі відчинила парадні двері й зайшла до маленької, але затишної вітальні, яку вона старанно умебльовувала, жінка не прийняла рішення.

Вона поставила на підлогу пакет, зняла шарф і пальто, а тоді майже впала у крісло. Посиділа так кілька хвилин, знаючи, що таки зважиться на зраду, — і люто себе ненавиділа за це. Вона поглянула на годинник. Зараз 11:10. Залишався шанс, що цього суботнього ранку Бернетта не буде в банку. Якщо його не буде, вона сприйме це як знак не робити того, що надумала. На мить Наталі завагалась, а тоді підійшла до телефону й набрала номер.

Жінка вмостилася на бильці крісла й із хвилю слухала довгі гудки.

Нарешті байдужий голос промовив:

— Вас вітає Національний банку Наталю.

— Чи могла б я поговорити з містером Чарльзом Бернеттом?

— А хто телефонує?

— Міс Норман... Містер Бернетт знає мене.

— Хвилинку.

Після недовгої затримки почувся розкішний, соковитий баритон.

— Міс Норман? Радий вас чути... Як ваші справи?

Вона затремтіла, вагаючись, а тоді змусила себе сказати:

— Я б хотіла побачитися з вами, містере Бернетт... Це терміново.

— Звісно. Ви б могли зайти сюди... За годину я відлітаю до Наталю.

— Ні! — жінку охопила абсолютна, істерична ненависть до себе. — За півгодини... тут... у моїй квартирі! Черч-стрит, 35а, четвертий поверх. Кажу ж, це терміново!

Запала тиша, після якої трохи шокований розкішний баритон промовив:

— Боюся, мені так незручно, міс Норман.

— Тут! За півгодини! — закричала Наталі. До миті, коли вона кинула слухавку, її голос обернувся на пронизливе виття.

Вона сповзла в крісло й поклала голову на подушку. Її тіло трусилося від істеричних ридань. На кілька хвилин вона дозволила собі нечувану розкіш — поплакати. Гарячі сльози більше не текли. Тремтячи, вона зайшла до ванної і вмилась, ще кілька хвилин їй знадобилося на відновлення макіяжу.

Повернувшись до вітальні, вона відчинила буфет і витягнула пляшку віскі, яку зберігала для Сліпа. Налила собі склянку нерозбавленого напою, випила його до краплі й здригнулася.

Відтак сіла і почала чекати.

За тридцять п’ять хвилин у парадні двері подзвонили. Від цього звуку кров прилила до обличчя Наталі. За мить воно зблідло, наче полотно. Кілька секунд жінка нерухомо сиділа, а тоді, коли дзвінок пролунав ще раз, змусила себе підвестися й відчинити двері.

Чарльз Бернетт, голова Національного банку Наталю, увійшов до кімнати, наче корабель на всіх вітрилах. То був великий, кремезний чоловік із багряним обличчям, уважними безжалісними очима і лисуватою головою, що рожево просвічувала крізь тонке й блискуче сиве волосся. Вбраний у бездоганний сірий костюм із Севіл-роу, [8] з криваво-червоною гвоздикою в петлиці, він скидався на кіноверсію багатого і впливового банкіра.

— Моя люба міс Норман, — почав Бернетт, — звідки вся ця терміновість?

Чоловік поглянув на схвильовану Наталі й миттєво відчув відразу, але був надто розумним і досвідченим, аби це показати. «Оце так страховисько! — міркував він. — Непогана фігура, гарні ноги, але це ніяке блідаве обличчя, ці похмурі чорні очі й посіріла шкіра...»

Тепер Наталі опанувала себе. Віскі додало їй фальшивої впевненості.

— Прошу, сідайте, містере Бернетт. Я не марнуватиму вашого часу. У мене є інформація стосовно містера Каленберґа. Ви б хотіли її почути?

Бернетт усією своєю масою гепнувся в крісло. Його обличчя виражало посередній інтерес, однак проникливий мозок міркував: «Отже, все окупилося. Сієш зерна там і сям, а вони таки часом проростають».

Як голова Національного банку Наталю, що належав Максу Каленберґу, Бернетт виконував розпорядження шефа збирати в Лондоні кожну дрібку інформації, яка могла вплинути на правління Каленберґа в Наталі.

Дванадцять днів тому Каленберґ надіслав йому коротку каблограму[8]:

Потрібна інформація щодо діяльності Армо Шаліка. К.

Бернетт знав про Армо Шаліка все, але про його справи — нічого. Каблограма спантеличила його. Роздобути інформацію про Шаліка... ще й таку, яка б зацікавила Каленберґа... це не легше, ніж випитувати щось у Сфінкса. Однак Бернетт знав, що мусить щось робити із шефовим завданням. Якщо Каленберґ потребував якоїсь інформації, він сподівався, що її роздобудуть, і байдуже, чого це вартуватиме. [9]

Так трапилося, що два дні потому Шалік організував у своєму номері вечірку з коктейлями, куди було запрошено й Бернетта. Саме там він і познайомився з Наталі Норман.

Бернетт вважав, що з підлеглими потрібно бути люб’язним. Чи ж не казав колись Джордж Бернард Шоу: «Можеш копнути стариганя: ти знаєш, ким він є. Але ніколи не копай юнака: ти гадки не маєш, ким він стане»?

Коли Бернетт побачив, як Наталі розносить напої, не привертаючи уваги балакучих гостей, він відірвався од набридливої дружини й зосередився на секретарці. Мав шарм і хист підтримувати бесіду, тож швидко дізнався, що ця блідолиця й непримітна жінка — особиста асистентка Шаліка. Він швидко підмітив, що їй бракує сексу.

Банкір легко завоював її довіру, пробазікавши лише кілька хвилин. У цей час його мозок гарячково працював. Вона може стати дуже важливою для нього, але довго теревенити не варто, бо Шалік, припіднявши брови, вже зиркав у їхній бік.

— Міс Норман, — спокійно сказав він. — Я маю повноваження допомагати таким людям, як ви, якщо вони потребують допомоги. Прошу, запам’ятайте моє ім’я: Чарльз Бернетт, Національний банк Наталю. Якщо вас коли-небудь розчарує ця робота і вам захочеться заробити більше, зв’яжіться зі мною.

Коли на її обличчі відбилося збентеження, банкір усміхнувся й пішов геть.

Повернувшись додому, Чарльз вмостився у своєму кабінеті та обмірковував наступний хід. Він сподівався, що діяв не надто квапливо з цією блідолицьою жінкою. Вона б могла стати потрібним йому шпигуном. Очевидно, що ця дама потребувала фізичного контакту із сексуальним чоловіком. Бернетт бачив усі ознаки: худорлявість, темні кола під очима, пригнічений вираз обличчя. Їй точно бракувало хтивого коханця. Тож банкір вирішив, що таким буде його перший крок із вербування Наталі.

Бернетт мав багато потрібних знайомих, серед яких — колишній інспектор Управління карного розшуку Том Перкінс. Саме йому банкір і зателефонував.