Двигун машини пирхнув і заглух.

Вони сповільнились і стали намертво.

Дуґ дивився, як Нева тисне то на газ, то на стартер. Але увагу його захопили слова малого, що прозвучали у новій густій тиші, що заповнила машину:

— Хтось із вас колись думав… — Хлопець набрав повітря і закінчив: —…чи буває на світі така штука, як генетичне зло?

Ці звуки пролунали посеред літа, посеред ночі.

Біля третьої години ночі Белла Вінтерс сіла на ліжку і прислухалася, а потім знову лягла. Через десять хвилин вона знову почула шум, що доносився з пітьми, від підніжжя пагорба.

Белла Вінтерс жила в квартирі на першому поверсі, яка знаходилася на Вандомському пагорбі, неподалік від Еффі-Стріт в Лос-Анджелесі, мешкала тут всього кілька днів, тому поки що все було їй невідоме: цей старий будинок, стара вуличка, старі бетонні сходи, що круто піднімалися вгору від самого підніжжя — рівно сто двадцять сходинок. І саме зараз…

— На сходах хтось є, — сказала Белла сама до себе.

— Що? — спросоння перепитав Сем, її чоловік.

— На сходах якісь люди, — відповіла Белла. — Розмовляють, кричать, ледь не доходить до бійки. Минулої ночі я теж їх чула, і позаминулої, але…

— Кого? — пробубнів Сем.

— Тихо, спи. Я сама подивлюся.

В пітьмі вона підвелася з ліжка, підійшла до вікна, — і справді побачила двох людей, які сварилися, бурчали, кректали — то голосно, то приглушено. Лунали й інші звуки: глухі удари, стукіт, скрегіт, ніби хтось тягнув угору якийсь громіздкий предмет.

— Невже в такий час хтось може переїжджати? — запитала Белла, звертаючись до темряви, до вікна і до себе.

— Сумніваюсь, — пробурчав Сем.

— А схоже…

— На що схоже? — тепер Сем прокинувся остаточно.

— Наче двоє тягнуть…

— Господи, хто і що тягне?

— Тягнуть рояль. По сходах.

— О третій годині ночі?

— Двоє людей і рояль. Прислухайся.

Закліпавши очима, чоловік сів і насторожився.

На віддалі, десь на середині схилу, пролунав протяжний звук, який видають рояльні струни від різкого поштовху.

— Почув?

— Боже милостивий, ти права. Але навіщо комусь красти…

— Вони не крадуть, вони доставляють.

— Рояль?

— Я тут ні при чому, Семе. Вийди і сам запитай. Ні, постривай, я сама.

Закутавшись у халат, вона вискочила за двері і пішла по тротуару.

— Белло, — відчайдушно прошипів Сем їй услід. — Збожеволіла?!

— Що може трапитися вночі з товстою і страшною жінкою п’ятдесяти п’яти років? — кинула вона.

На це Сем нічого не відповів.

Вона безшумно дісталася до краю схилу. Десь внизу чула, як двоє орудували громіздким вантажем. Коли-не-коли він видавав протяжний гул і змовкав. Іноді один із чоловіків щось кричав чи віддавав наказ.

— Ці голоси… — прошепотіла Белла. — Звідкись вони мені знайомі.

У непроглядній пітьмі вона ступила на сходи, які блідою смугою спускалися вниз. Голоси віддавали луною:

— Знову ти втягнув нас у халепу.

Белла завмерла. Де ж, дивувалася вона, я чула цей голос тисячу разів!

— Агов! — гукнула вона.

Відраховуючи сходинки, Белла рушила вниз, потім зупинилася.

І нікого не побачила.

Тут її пробрав холод. Незнайомцям було нікуди подітися. Схил був довгим та крутим, а вони волокли важкий, громіздкий рояль, хіба ні?

«Чому я вирішила, що це рояль? — здивувалася вона. — Я ж тільки чула звук. Однак сумнівів немає, це він. До того ж, у ящику».

Вона повільно розвернулася і пішла нагору, сходинка за сходинкою, повільно-повільно, і голоси зазвучали знову, ніби тільки й чекали, щоби вона пішла геть після того, як їх злякала.

— Що ти робиш? — обурювався один голос.

— Та я тільки… — відказав інший.

— Штовхай на мене! — закричав перший.

Другий голос, подумала Белла, він теж мені знайомий. І я навіть знаю, що вони говоритимуть далі.

— Гей, ти, — сказало нічне відлуння далеко внизу, — не стій там, поможи мені!

— Гаразд! — Белла заплющила очі, відкашлялась і ледь не впала, сідаючи на сходинку, щоби віддихатися, а в думках крутилися чорно-білі кадри. Раптом їй пригадався 1929 рік: вона, ще мале дівча, сидить у кіно, у першому ряду, а високо над головою миготять світлі і темні кадри, вона завмирає, потім сміється, потім знову завмирає і знову сміється.

Вона розплющила очі. Ті два голоси ще відлунювали серед ночі там, кволо вовтузячись із вантажем, і, зневірившись, стукалися при цьому один до одного капелюхами-котелками.

Зельда, подумала Белла Вінтерс. Я зателефоную Зельді. Вона знає все. Вона скаже мені, що тут діється. Саме так, Зельда!

Повернувшись до будинку, вона набрала 3, потім Е, потім Л, Д, А[13] і тут зрозуміла, що робить не те, і почала все спочатку. Телефон дзвонив дуже довго, поки їй не відповів сонний і сердитий голос Зельди, котра жила на півдорозі до центру Лос-Анджелеса.

— Зельдо, це Белла!

— Сем щойно помер?

— Ні, ні. Я перепрошую…

— Ти перепрошуєш?

— Зельдо, ти, напевно, гадаєш, що я божевільна, але…

— Ну, божевільна, і що далі?

— Зельдо, за давніх часів, коли в околицях Лос-Анджелеса знімали кіно, тут проходили зйомки в різних місцях, правда ж?

У Венеції,[14] в Оушен-Парку…

— Чаплій знімався, Ленґдон знімався, і Гарольд Ллойд,[15] звичайно.

— А Лорел і Гарді?[16]

— Що?

— Лорел і Гарді — у них часто були тут зйомки?

— Палме, вони частенько знімались у Палмсі, і на Мейн-стріт у Калвер-Сіті, і на Еффі-стріт.

— Еффі-стріт!

— Не кричи, Белло!

— Ти сказала — на Еффі-стріт?

— Звичайно, о Господи, і це о третій ночі!

— На самому верху Еффі-стріт?

— Так, правильно — там, де сходи. Це знане місце. Там ще Гарді втікав від музичного ящика, який врешті-решт його наздогнав і перегнав.[17]

— Звичайно, Зельдо, звичайно! Боже мій, Зельдо, якби ти могла бачити і чути те, що чую я!

Зельда нарешті зовсім прокинулася.

— Що відбувається? Ти всерйоз?

— О Господи, так! На сходах зараз, і вчора вночі, і начебто позаминулої ночі, я чула та й зараз чую — двоє чоловіків тягнуть догори… цей рояль.

— Хтось тебе розігрує.

— Ні-ні, вони там. Я виходжу — і ні душі! Проте кроки відлунюють, Зельдо! Чийсь голос каже: «Ще один прекрасний безлад».[18] Це треба було чути!

— Ти п’яна і вирішила мене подратувати, тому що я від них сходжу з розуму.

— Ні-ні! Перестань, Зельдо. Ось послухай. Як тобі?

Десь через тридцять хвилин Белла почула деренчання допотопового фордика, що пригальмував на задньому дворі. Цей тарантас Зельда купила через любов до старого кінематографу, щоби можна було возити себе по різних місцях, надихаючись для писання статей про минуле німого кіно, і лише про минуле: під’їхати туди, де перебував Сесіль Де Мілль,[19] покружляти навколо володінь Гарольда Ллойда, чи з тріском і гуркотом колувати по знімальних майданчиках «Юніверсалу»,[20] віддати шану кону із «Привиду Опери»,[21] чи посмакувати сендвічем у відкритому кафе матусі і татуся Кеттл.[22] Такою була Зельда, яка колись писала у німому світі, в німому часі для «Сільвер скрін».[23]