— Хто такий пан Говард, Біллі?
— Я гадаю, це робітник, що прокладав доріжку.
— А що означає «земля пухом»?
— Хтозна? Ти отруєний! Ти наступив!
— Давайте, давайте, діти, не крутіться у матері під ногами! Вперед, хутчіш!
Ляда на горище
Проживши у цьому старому домі вже добрячий десяток літ, Клара Пек раптом зробила дивовижне відкриття: на півдорозі нагору на другий поверх, на сходовому майданчику, у стелі вздріла…
Ляду.
— О, Господи!
Вона завмерла, стоячи між сходовими маршами, і пильно дивилася на сюрприз, не вірячи, що це правда.
— Не може цього бути! Як я могла бути настільки сліпою? Оце так, виявляється, у моєму будинку є горище!
Вона піднімалася вгору і спускалася вниз тисячу разів за тисячу днів і ніколи його не бачила.
— От клята стара дурепа!
І вона майже збігла вниз, геть забувши, для чого піднімалася вгору.
Перед обідом вона, схожа на знервованого дівчура — довгов’язого, щуплявого, із тьмавим волоссям і блідими щоками, знову прийшла постояти під цією лядою; її гарячкові очі металися, пильно у щось вдивлялися, щось помічали.
— Тепер, коли я знайшла цю чортівню, що мені з нею робити? Закладаюся, що там угорі якась комірчина. Що ж…
І вона пішла геть у безпричинній тривозі, передчуваючи майбутнє запаморочення.
— До дідька все це, Кларо Пек! — сказала вона, чистячи порохотягом вітальню. — Тобі всього лише п’ятдесят сім. Дякувати Богу, ще не втратила здорового глузду!
Та все ж, чому вона не зауважувала цього раніше?
А все через надзвичайну тишу, ось через що. Її дах ніколи не протікав, тож зі стелі ніколи не крапала вода, високі балки ніколи не скрипіли від вітру, і миші не водилися. От якби зашепотів дощ, або застогнали балки, або миші затанцювали на її горищі, вона б неодмінно поглянула вгору і побачила цю ляду.
Але будинок беріг свою таємницю, а вона залишалася у невіданні.
— Що за маячня! — вигукнула вона за вечерею.
Вона помила посуд, почитала до десятої і рано вклалася спати.
Саме тієї ночі вона почула слабкі постукування, схожі спершу на азбуку Морзе, а відтак на видряпування якихось графіті — там, угорі, за байдужою, мертвотно-блідою стелею.
Напівсонна, вона прошепотіла самими лише губами: «Миша?»
А потім настав світанок.
Спускаючись униз, щоби приготувати сніданок, вона зосередила свій пильний погляд маленької дівчинки на ляді і відчула, що її худі пальці посмикуються від бажання піти принести драбину.
— До дідька! — пробурмотіла вона. — Для чого завдавати собі стільки клопоту, аби поглянути на порожнє горище? Можливо, наступного тижня.
Десь через три дні після цього ляда зникла.
Тобто, вона забула про неї. Так ніби її ніколи не було.
Але на третю ніч близько опівночі вона почула над стелею у спальні мишачу — чи чию там ще — шамотню, так наче насінини шовчини[3] приземлялися на невидимій поверхні Місяця.
Після такої дивної асоціації на думку спали ще й засохле галуззя, пух кульбаби і звичайнісінький пил, що може струситися з підвіконня на горищі.
Вона подумала про те, як би заснути, але думка так і залишилася думкою.
Лежачи горілиць на ліжку, вона так пильно дивилася на стелю, що їй здавалося: її погляд, наче рентгенівське проміння, може просвітити будь-яке стрибуче створіння.
Тарганячі перегони? Плем’я мишей-циган, що перекочувало із сусіднього будинку? Нещодавно бригада для боротьби зі шкідниками декілька з цих будинків накривала брезентом, від чого вони ставали схожими на похмурі шапіто, а відтак кидала всередину отруйні бомбочки і відбігала, прирікаючи незримих мешканців на смерть.
А ті, ймовірно, встигли спакувати свій хутряний багаж і втекти. Горище Клари Пек, де вони знайшли собі прихисток і безкоштовне харчування, став тепер їхнім другим домом.
І все ж…
Вона продовжувала пильно вдивлятися, і тоді знову почула звуки. Вони скородили широке чоло стелі вибагливими ритмами; довгі шкряботливі кігті блукали від одного до іншого кута у цій потаємній камері нагорі.
Клара Пек затамувала подих.
Ритми посилилися. Вони зграйкою почали тихо пробиратися до місцини, що знаходилася над дверима її спальні. Здавалося, що крихітні створіння — ким би вони не були — у пошуках виходу винюхують ще одну потаємну ляду, вгорі.
Клара Пек повільно сіла у ліжку, а тоді так само повільно опустила вагу свого тіла на підлогу, докладаючи зусиль, аби та не заскрипіла. Потім помаленьку привідчинила двері спальні. Визирнула у коридор, залитий холодним сяйвом місяця уповні, яке лилося крізь сходове віконце, аби показати їй…
Ляду.
Тепер, наче притягнуті теплом її тіла, крихітні примарні створіння, судячи зі звуків їхніх лапок, нетерпляче з’юрмилися біля облямівки ляди.
«Святий Боже! — подумала Клара Пек. — Вони мене чують. Хочуть, аби я…»
Ляда м’яко затремтіла від натиску крихітних колихливих пелехів чого б там не було.
І все більше і більше невидимих чи то павучих лапок, чи то лапок гризунів, чи то звіюваних вітром закрутнів давніх пожовклих газет шаруділи по дерев’яній лиштві.
Все голосніше і голосніше.
Вона ледь не закричала: «Геть! Забирайтеся звідси!»
Задзвонив телефон.
— Ох! — зітхнула Клара Пек.
Вона відчула, як чи не тонна крові ринула вниз уздовж її кістяка, наче розчавлюючи ноги, аж до пальців.
— Ox!
Вона побігла і що було сили схопила слухавку.
— Хто це? — вигукнула вона.
— Кларо! Це Емма Кровлі! Що трапилося?
— Святий Боже! — закричала Клара! — Ти налякала мене до смерті! Еммо, чому ти телефонуєш о такій пізній порі?
Запанувало тривале мовчання, поки жінка на іншому кінці міста не віддихалася.
— Це безглуздя, але я не могла заснути.
У мене було таке передчуття…
— Еммо…
— Ні, дозволь мені закінчити. Я ні з сього ні з того подумала: Клара хвора, чи поранилася, чи…
Клара Пек опустилася на край ліжка, притиснута ваготою Емминого голосу. Заплющивши очі, вона кивнула.
— Кларо, — прозвучав голос Емми, такий далекий, наче вона перебувала за тисячу миль, — з тобою все гаразд?
— Все добре, — врешті-решт сказала Клара.
— Ти не захворіла? Будинок не горить?
— Ні-ні. Ні.
— Дяка Богові. Яка ж я дурна! Пробачаєш?
— Уже пробачила.
— Що ж, тоді на добраніч.
І Емма Кровлі повісила слухавку.
З хвилину Клара Пек сиділа, дивлячись на слухавку, і слухала гудки, які стверджували, що співрозмовника не стало, а тоді нарешті машинально поклала слухавку на важіль.
Потім вона пішла ще раз поглянути на ляду.
Тепер тут було тихо. Тільки на вікні листвяні візерунки, що обліпили вікно, тінню мерехтіли і тремтіли на її дерев’яній рамі.
Клара підморгнула.
— Гадаєш, що ти найрозумніша, правда ж? — сказала вона.
Цієї ночі більше не було жодних шарудінь, хороводів, шелестінь і мишачих паван.[4]
Звуки повернулися через три ночі, і вони були ще гучнішими.
— Не миші, — сказала Клара Пек. — Величезні щурі. Правда ж?
У відповідь стеля угорі виконала складне і химерне балетне па без музики. Цей своєрідний танець на пальчиках не затихав доти, допоки місяць не потонув у світанку. Та щойно його світло погасло, будинок затих і лише дихання ледь живої Клари Пек порушувало тишу.
До кінця тижня ритми стали ще чіткішими. Звуки відлунювали в усіх кімнатах нагорі: кімнаті для шиття, старій спальні та бібліотеці, де попередні мешканці гортали сторінки і дивилися на море каштанів за вікном.
На десяту ніч, о третій годині, помарніла з лиця Клара Пек, почувши звуки барабанного бою і потойбічних синкоп,[5] спітнілою рукою схопила телефон і набрала номер Емми Кровлі.
