Вражений містер Бенедікт лише стояв і повторював:

— Вони не можуть мені нічого зробити. Вони не можуть. Кажу ж, що вони не можуть.

— Підійміться зі своїх могил! — прохрипів старий. — Допоможіть мені! Сьогодні, або завтра, або незабаром, але вистрибніть нагору і розправтеся з ним, із цим покидьком! — І після цього він ревно заплакав.

— Які дурниці! — оніміло сказав містер Бенедікт. — Ви помираєте і верзете дурниці. — Містер Бенедікт не міг поворухнути тубами. Його очі були широко розплющені. — Давайте зараз же помирайте, і то швидко.

— Всі нагору! — кричав старий. — Усі виходьте! Допоможіть!

— Будь ласка, не говоріть більше, — сказав містер Бенедікт. — Я справді не бажаю більше це слухати.

У кімнаті раптом потемніло. Сутінки густішали. Година була вже пізня. Старий втрачав останні сили. Врешті-решт, посміхнувшись, він сказав:

— Вони багато натерпілися від тебе, потворо! Сьогодні вночі вони тобі все згадають!

Старий помер.

Потім люди розповідали, що тієї ночі на цвинтарі стався вибух. Чи радше низка вибухів, а потім вчувся якийсь дивний запах, і метушня, і крик про допомогу, і якась примарна крутанина. І була тьма світла і блискавиць, і якась подоба дощу, і шалене калатання розгойданих церковних дзвонів на дзвіниці, і падіння надмогильних плит, і щось клялося і проклинало, і щось літало в повітрі, і вчувалась погоня, і вереск; у трупарці метлялися тіні, і сліпуче мерехтіли вогні, і якісь предмети, шаркаючи, швидкими ривками смикались то назовні, то всередину, шибки у вікнах повибивало, двері вирвало з петель, з дерев позривало все листя, вигрюкувала кута залізом брама, а насамкінець з’явився містер Бенедікт, котрий кудись мчав, а тоді зник, вогні погасли, і пролунав несамовитий крик, який міг належати лише містеру Бенедікту.

Після цього — нічого. Тиша.

Мешканці міста увійшли у морг наступного ранку. Вони обшукали і це приміщення, і церкву, а потім подалися на кладовище.

І не знайшли нічого, крім крові, достобіса крові, розбризканої, розлитої, розмащеної повсюди, куди не глянь, так наче з небес цілу ніч періщив кривавий дощ.

І жодного тобі сліду містера Бенедікта.

— Де він може бути? — запитували.

— Звідки ж нам знати? — збентежено відповідали.

Але відповідь знайшлася.

Йдучи кладовищем, вони зупинилися у густому затінку дерев, де ряди надмогильних плит від старості похилилися, а час постирав на них написи. Співоче птаство обминало тутешні дерева. Сонячне світло, якому нарешті вдалося пробитися крізь густе листя, було схоже на світло від електричної лампочки — слабке, тлінне, жалюгідне, театральне, ледве жевріюче.

Вони зупинилися біля одного із надгробків.

— Погляньте-но, — вигукнули вони.

Решта зупинилися і схилилися над посірілим, вкритим плямами каменем і не повірили власним очам.

Свіжий напис — наче хтось поспіхом, у нестямі, вивів зсудомленими пальцями (власне, видряпав нігтями — настільки свіжим був напис):

«МІСТЕР БЕНЕДІКТ».

— Погляньте сюди! — вигукнув іще хтось.

Усі повернулися.

— Он тут, і он тут, он там, і он тут також! — кричав якийсь селянин, показуючи на п’ять інших надгробків.

Усі розбрелися навколо, дивилися і сахалися.

На кожній плиті був один і той самий, видряпаний нігтями напис:

«МІСТЕР БЕНЕДІКТ».

Місцеві жителі були приголомшені.

— Але ж це неможливо, — заперечив ледь чутно один із них. — Він не може бути похований під усіма цими могильними плитами!

Вони стояли там одну довгу мить. Інстинктивно дивилися один на одного у знервованому мовчанні посеред тиші і темрявого затінку дерев. Вони всі чекали, поки хтось щось промовить у відповідь. Нарешті один із них неслухняними, онімілими губами просто запитав:

— Справді не може?

Пізно вночі він почув плач на галявині перед будинком. Жіночий плач. Неважко було здогадатися, що схлипує не маленька дівчинка і не зріла жінка, а юначка, років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти. Плач ще довго не стихав, часом змовкав, потім починався заново, літній вітерець переносив ці ридання то в один бік, то в інший.

Лежачи в ліжку, він прислухався до тих пір, поки на очі не підступили сльози. Тоді він повернувся на другий бік, заплющив очі, дав волю сльозам, але так і не позбувся настирливого звуку. І чого б це якась незнайомка серед ночі приходила сюди поплакати?

Щойно він сів на ліжку, як схлипування припинилося.

Підійшовши до вікна, він глянув вниз. На галявині нікого не було, лише трава блищала від роси. Хтось залишив сліди, які лягли ланцюжком від краю і до середини галявини, а інший, такий самий ланцюжок вів у сад, що знаходився позаду будинку.

Місяць зупинився посеред неба і освітлював галявину, проте жодної іншої печалі там не було, крім хіба що отих слідів.

Він відійшов від вікна, бо несподівано змерз, і спустився вниз — зігрітися та випити гарячого шоколаду.

До наступного вечора він викинув з думок цей плач, та й тоді подумав, що це мала би бути якась жінка із сусіднього будинку, невдоволена життям, а можливо, не могла потрапити додому і зупинилася вилити свою печаль.

Та все ж?..

Повертаючись у густих сутінках додому, він із подивом спіймав себе на тому, що прискорив ходу від автобусної зупинки. Чого б це?

Ідіот, подумав він про себе. Якась невидима жінка вчора поплакала під твоїм вікном, а сьогодні лише посутеніло, і ти вже ладен бігти стрімголов.

Так, подумав він, але голос!

Чи був він приємний?

Ні. Радше знайомий.

Де ж він чув цей голос раніше, безмовний і плачливий?

Та й у кого запитати, якщо живеш в порожньому будинку, з якого його батьки зникли давним-давно.

Він повернув до себе на галявину і завмер, пильно вглядаючись.

Чого він ждав? Невже вона чекатиме його на тому ж місці? Невже йому так самотньо, що якийсь голос, почутий опівночі, розворушив усі почуття?

Ні. Просто йому кортіло з’ясувати, хто така ця незнайомка.

І не було жодного сумніву, що сьогодні вона повернеться, щойно він засне.

Він ліг спати об одинадцятій, а прокинувшись о третій ранку, запанікував, що проспав диво. А якщо блискавка спалила чи землетрус перетворив півсвіту у пил — а він проспав?!

От дурень, подумав він і, відкинувши простирадла, метнувся до вікна, аби побачити, що насправді він проспав.

Бо на галявині були зграбні сліди.

А він навіть не чув плачу!

Він би вже пішов туди, щоби заколінкувати у траві, але цієї миті по вулиці проїхала поліцейська патрульна машина, яка вартувала темінь і порожнечу.

Як він мав підкрастися до галявини, щось вивідати, понишпорити у траві, якщо поліцейська машина проїхала знову? Що він би їм сказав? Що збирає квіт конюшини? Просапує кульбабки? Що, що?

Його кістки аж потріскували від бездіяльності. Йти вниз чи залишитися?

Пам’ять про цей страшний плач зникала тим швидше, чим сильніше він силкувався його запам’ятати. Якщо він упустить її ще й наступної ночі, то щезнуть навіть спогади.

Позаду нього, в спальні, задзвонив будильник.

Дідько, подумав він. На коли ж я його навів?

Він виключив дзвінок, присів на ліжко і почав розгойдуватися із заплющеними очима, чекаючи і прислухаючись.

Вітер змінився. Дерево за вікном гойднулося і зашепотіло. Він розплющив очі і нахилився вперед. Спочатку здалеку, потім ближче, потім знизу долинув тихий жіночий плач.

Вона повернулася на свою галявину, отже, цього разу так просто не зникне. Будь тихо, наказав він собі.

Через відчинене вікно, де колихалися штори, вітер доніс її ридання до нього в спальню.

Обережно. Обережно, але швидко.

Він підкрався до вікна і подивився вниз.

Вона стояла посеред галявини і плакала; її темне, довге волосся лежало на плечах, обличчя блищало від сліз.

І було щось таке у тремтінні її опущених рук, у тому, як вітер беззвучно ворушив її волосся, що він, приголомшений побаченим, заледве не впав.