З одягненими рукавицями Вільям Ектон повернувся до кімнати і присів на підлогу, щоби стомлено почати роботу з чищення кожного її дюйма. Він витирав її дюйм за дюймом, дюйм за дюймом, аж доки майже не почав бачити у ній власне зосереджене і спітніле обличчя. Потім перейшов до столу і витер його ніжку, від низу через виступи до верхівки. Він дійшов до чаші з восковими ягодами, відчистив срібло, взяв кілька ягід і витер їх, але ягоду на дні залишив.

— Я певен, що не торкався її, — сказав він.

Після столу він підійшов до картини, що висіла над ним.

— Переконаний, що не торкався її, — сказав він.

І продовжив стояти і дивитися на неї.

Потім глянув на всі кімнатні двері. Якими дверима він користувався? Він не пам’ятав. Отже, треба відчистити усі. Він почав з ручок, витер їх усі, а потім самі двері, згори і донизу, аби не лишити жодного шансу. Потім він перейшов до всіх меблів у кімнаті, протер бильця крісла.

— Крісло, на якому ти сидиш, Ектоне, часів Луї XIV. Відчуй цей матеріал, — сказав Гакслі.

— Я прийшов говорити не про меблі, Гакслі! Я прийшов через Лілі.

— Та перестань, не переймайся так сильно. Ти ж знаєш, вона не любить тебе.

Вона сказала мені, що поїде зі мною у Мехіко завтра.

— З тобою, твоїми грошима і твоїми клятими меблями!

— Це хороші меблі, Ектоне. Будь гарним гостем, поглянь на них.

Відбитки можуть знайти і на тканині.

— Гакслі! — Вільям Ектон подивився на тіло. — Ти здогадувався, що я збираюся тебе вбити? Чи твоя підсвідомість про це здогадувалася на кшталт моєї? І чи це твоя підсвідомість сказала тобі змусити мене бігати будинком, торкаючись усього: книг, посуду, дверей, крісел? Невже ти настільки розумний?

Він ретельно витер крісла зіжмаканим носовичком. Потім згадав про тіло — його він ще не витирав. Він перейшов до нього і заходився витирати його з усіх боків, кожну частину поверхні. Він навіть почистив взуття, щоби нічого не лишилося.

Після взуття на його обличчі з’явився неспокій, і за мить він підвівся та підійшов до столу.

Він дістав і обтер воскову ягоду із дна чаші.

— Так краще, — прошепотів він і повернувся до тіла.

Проте коли він присів над тілом, його очі сіпнулися, а на губах прочитувалося вагання. Він знову підвівся і ще раз підійшов до столу.

І протер раму картини.

Під час протирання рами він звернув увагу на…

На стіну.

— Але це, — сказав він, — по-дурному.

— Ой! — зойкнув Гакслі, відбиваючись від нього.

Він штовхнув Ектона, і вони почали боротися. Ектон упав, звівся, торкнувся стіни і знову побіг до Гакслі. Він задушив Гакслі. Гакслі помер.

Ектон змусив себе відвернутися від стіни, йому потрібно було все зважити. Образливі слова і дії зникли з його свідомості, він змусив їх до цього. Потім поглянув на всі чотири стіни.

— Сміхота! — сказав він.

Краєм ока помітив дещо на стіні.

— Не звертатиму уваги, — сказав він, аби відволіктися. — Тепер наступна кімната! Треба бути послідовним. Ми були разом у передпокої, у бібліотеці, у цій кімнаті, в обідній кімнаті і на кухні.

Позаду нього на стіні була пляма.

Чи не була?

Він сердито обернувся.

— Гаразд, гаразд, просто щоби переконатися, — він підійшов і не знайшов жодної плями.

Хоча, одна маленька була, ось тут. Він витер її. У будь-якому разі, там не було відбитків. Коли він покінчив з нею, то торкнувся рукою стіни, оглянув її і так, і сяк, а потім м’яко сказав:

— Ні.

Він поглянув ще раз — угору, і вниз, і вправо, і вліво, і тихо вимовив:

— Це забагато.

Яка там площа?

«Без поняття».

Та попри сумніви його рука почала автоматично чистити стіну.

Він пильно поглянув на свою руку і на шпалери. Глянув через плече в іншу кімнату.

— Треба піти туди і витерти дійсно важливе, — сказав він собі, але рука лишилася на місці, так ніби підтримувала стіну або його самого. Його обличчя зробилося злим.

Він узявся мовчки скребти стіну — вниз і вгору, вперед і назад, униз і вгору. Так високо, наскільки міг дотягнутися, і так низько, наскільки міг нахилитися.

— Це ж смішно, о Боже, як же смішно!

Однак ти маєш бути певен, говорили йому власні думки.

— Так, я повинен бути певен, — відповів він.

Він закінчив одну стіну, а потім…

Почав іншу стіну.

— Котра година?

Він поглянув на годинник над каміном. Година минула. П’ять хвилин на другу ночі.

Задзвонили у двері.

Ектон завмер, витріщився на двері, на годинник, на двері, на годинник.

Хтось гучно грюкнув у двері.

Минула довга хвилина. Ектон не дихав. Без свіжого повітря в легенях він почав відчувати слабкість і пітніти. Тиша в його голові сповнилася гучними холодними хвилями, які билися об важкі скелі.

— Гей, там! — вигукнув п’яний голос. — Я знаю, що ти там, Гакслі! Відчиняй! Це Біллі-бой, п’яний, як чіп! Гакслі, старий друзяко, відчиняй-но.

— Забирайся, — прошепотів беззвучно Ектон.

— Гакслі, ти ж там, я чую, як ти дихаєш! — кричав далі п’яний голос.

— Так, я тут, — прошепотів Ектон, який почувався млявим і незграбним на підлозі, незграбним, похололим і німим. — Так.

— Чорт! — мовив голос і розчинився у тумані. Кроки почовгали далі. — Чорт…

Ектон довго стояв із заплющеними очима, відчуваючи аж у голові калатання серця. Коли він, зрештою, розплющив очі, то поглянув на нову стіну перед ним і зважився заговорити.

— Дурниця, — сказав він. — Ця стіна бездоганна. Я не торкався її. Треба поспішати. Поспішати. Час, час. Лише кілька годин до того, як припруться його дурні друзі!

Він обернувся.

Краєм ока зауважив дрібне павутиння. Коли він повернувся спиною, то павучки виповзли і почали займатися своєю делікатною роботою. Не на стіні зліва, яку він витер, а на тих трьох, які ще не чіпав. Щоразу, коли він дивився на павуків, вони ховалися, і виповзали тільки тоді, коли він відвертався.

— З цими стінами все нормально, — наполягав він. — Я не торкався їх!

Ектон підійшов до письмового столу, за яким раніше сидів Гакслі. Він висунув шухляду і дістав те, що шукав. Невелике збільшувальне скло, яке Гакслі іноді використовував для читання. Від узяв лупу і стривожено підійшов до стіни.

Відбитки пальців.

— Та це ж не мої! — нервово засміявся він. — Я не лишав їх тут! Я певен, що не лишав! Це слуга, дворецький чи, може, покоївка!

На стіні їх було повно.

— Ось цей, наприклад, — сказав він. — Довгий і загострений. Можу закластися, що жіночий.

— Точно?

— Точно!

— Певен?

— Так!

— Без сумнівів?

— О, так.

— Абсолютно?

— Так, чорт, так!

— Та все одно витри, про всяк випадок.

— О, Боже!

— Оцю пляму, га, Ектоне?

— І ось цю, що тут, — поглузував Ектон. — Це відбиток чоловічий.

— Ти певен?

— Не починай це знову! — огризнувся він і витер.

Ектон зняв рукавичку і підняв тремтячу руку до світла.

— Поглянь на це, ідіоте! Бачиш, який тут малюнок? Бачиш?

— Це нічого не доводить!

— Що ж, гаразд! — Ектон із люттю взявся витирати стіну — вгору і вниз, уперед і назад у рукавичках, пітніючи, буркочучи, нахиляючись і підводячись, і щоразу все більше буряковіючи на лиці.

Він зняв свій плащ і поклав його на стілець.

— Друга ночі, — сказав він, коли завершив стіну і подивився на годинник.

Ектон підійшов до чаші і взявся за воскові ягоди, протер ту, що була на дні, а потім поклав назад і витер раму картини.

Він подивився на люстру.

Його пальці сіпнулися.

Ектон облизав губи і поглянув на люстру, потім убік, потім знову на неї, потім на тіло Гакслі, а потім знову на кришталеву люстру із довгими підвісками з різнокольорового скла.

Він узяв крісло і поставив його під люстрою, потім став на нього одною ногою і піднявся, а тоді зліз і відкинув його вбік, люто і зі сміхом. Відтак Ектон вибіг із кімнати, залишивши одну стіну невитертою.