— Дозвольте нам, будь ласка, увійти.

— Гаразд, хто там?

— Поліція, — пролунав знадвору чоловічий голос.

— Чого вам треба? Я саме збираюся вечеряти!

— Просто поговорити з вами. Телефонували сусіди. Казали, що вже два тижні не бачать ваших дядька з тіткою. І нещодавно чули галас…

— Запевняю вас, що все гаразд, — він видавив із себе сміх.

— Ну тоді, — вів далі голос знадвору, — якщо ви відчините двері, ми можемо ґречно поговорити.

— Даруйте, — відказав на те Ґреппін. — Я втомлений і голодний, приходьте завтра. Я поговорю з вами, якщо захочете.

— Я змушений наполягати, містере Ґреппін.

Вони почали бити чимось об двері.

Ґреппін автоматично повернувся і сухо, не промовивши ані слова, пройшов коридором повз старий годинник і опинився в їдальні. Він вмостився, не дивлячись ні на кого конкретно, а тоді заговорив: спершу повільно, а тоді — все швидше.

— Біля дверей якісь паразити. Ви ж поговорите з ними, тітко Роуз? Ви ж скажете їм, щоби забиралися геть, бо ми вечеряємо? Всі решта матимуть задоволений вигляд і їстимуть, тому вони підуть собі, якщо таки наважаться увійти. Тітко Роуз, ви ж поговорите з ними, правда? Якщо таке коїться, я маю дещо сказати вам. — Кілька гарячих сльозинок впали без причини. Він дивився, як вони зволожують білу скатертину, розповзаються нею, а тоді зникають. — Я не знаю нікого на ймення Еліс Джейн Беллард. І ніколи не знав нікого на ймення Еліс Джейн Беллард. Це все було… було… не знаю. Я сказав, що кохаю її і хочу одружитися, щоби якось змусити вас усміхнутися. Так, я сказав це, бо хотів, щоби ви усміхнулися, і це єдина причина. Я ніколи не збирався заводити дружину, і всі ці роки знав, що у мене її не буде. Чи не будете ви ласкаві передати картоплю, тітко Роуз?

Вхідні двері затріщали та впали. Важкий приглушений поспіх виповнив коридор. Чоловіки увірвалися в їдальню.

Вагання.

Поліційний інспектор поспіхом зняв капелюха.

— О, дуже перепрошую, — вибачився він. — Я зовсім не мав наміру переривати вашу вечерю, я…

Офіцери раптово спинилися — їхні кроки зворушили кімнату. Від них тіла тітки Роуз та дядька Діміті впали прямо на килим і лишилися там лежати. Їхні горла було розрізано півмісяцем від вуха до вуха, тому здавалося, що вони, як і діти за столом, сяяли жахливою подобою усмішки нижче підборідь: страшної, рваної усмішки, яка радо привітала новоприбулих і про все їм розповіла…

Старенький форд тарабанив запилюженою дорогою і здіймав такі султани жовтої куряви, що вона ще годину не влягалася назад, у ту особливу дрімоту, що вражає цілий світ у середині липня. Попереду чекало озеро, холодно-блакитний сапфір, оточений ще одним, розтоплено-зеленим озером трави, але до нього було ще далеко, тож Нева і Дуґ гнали вперед свою повну розжарених гвинтів стару колимагу. На задньому сидінні у термосі хлюпав лимонад, а в Дуґа на колінах починали бродити сендвічі з шинкою. Обидвоє, хлопець і його тітка, вдихали гаряче повітря, а видихали ще гарячіше.

— Вогнежер, — сказав Дуґлас. — Я дихаю вогнем. Чорт, не знаю, як я витримаю до того озера!

Раптом на дорозі попереду з’явився чоловік.

Очі його горіли блакитним полум’ям у гніздах замружених від сонця очей, розстібнута сорочка відкривала бронзове тіло до пояса, а волосся липень випалив до пшеничного кольору. Чоловік махав рукою, помираючи від спеки.

Нева з розмаху ввігнала гальма в підлоту салону. Хмари колючого пороху здійнялися над дорогою, і чоловік зник у них. Коли золотавий пил осів, жовті очі подорожнього лиховісно блиснули, як у кота, кидаючи виклик спеці і палючому вітру.

Він витріщився на Дуґласа.

Дуґлас нервово відвів погляд.

Він побачив слід у високій жовтій траві, посушеній і спаленій за вісім тижнів без дощу. Та стежка показувала, де пройшов чоловік, прокладаючи собі шлях до дороги. Скільки бачили очі, вона тяглася до сухих боліт і спорожнілого русла ріки, в якому не залишилось нічого, крім розпеченого каміння, грудок гарячої землі й оплавленого піску.

— Чорти мене заберіть, ви зупинились! — сердито закричав чоловік.

— Чорти мене заберіть, так і є, — гукнула Нева у відповідь. — Вам куди?

— Придумаю. — Він заскочив усередину, немов кіт, і розвернувся до них на відкидному сидінні. — Рушайте. Воно женеться за нами! Звісно, я маю на увазі сонце! — він вказав прямо вгору. — Вперед! Інакше ми тут усі сказимося!

Нева натисла на газ. Машина з’їхала з гравію і покотилася чистим, до білого розпеченим пилом, що тільки зараз осів, зрідка нахиляючись у яму чи підскакуючи на камені. Торохтіння розпорювало поле надвоє. Чоловік ззаду закричав:

— Розженіть її до сімдесяти, вісімдесяти, чорт, та чого б і не до дев’яноста?

Нева метнула швидкий докірливий погляд у того лева, того незваного гостя позаду, щоб подивитися, чи зможе цей погляд стулити його щелепи. Вони стулилися.

Звісно, Дуґлас теж бачив того звіра саме так. Не незнайомець, не попутник, а саме непроханий гість. На голові в нього росли джунглі, пахло від нього джунглями, і вже за дві хвилини по тому, як він скочив у розжарену машину, він примудрився налаштувати проти себе погоду, машину, Дуґа і його поважну спітнілу тітоньку. Зараз вона нахилилася до керма, проводячи машину між бурями спеки й рифами гравію.

Тим часом створіння із пишною лев’ячою гривою і м’ятними жовтими очима облизало губи і подивилося прямо на Дугласа у дзеркало заднього огляду. І підмигнуло. Дуґлас намагався підмигнути у відповідь, але повіка чогось не захотіла опускатися.

— Ви колись намагалися втямити… — викрикував чоловік.

— Га? — крикнула Нева.

— Ви колись намагалися втямити, — гукав чоловік, нахилившись між ними. — Чи це погода зводить вас із розуму, чи ви й до того були не при пам’яті?

Несподіване питання раптом овіяло їх холодом посеред пекельних вихорів.

— Я не дуже розумію… — сказала Нева.

— Ніхто не розуміє! — Від нього тхнуло. Як із вольєра з левами. Тонкі руки звисали між Дуґласом і його тіткою, нервово зав’язуючи й розплутуючи невидимі вузли. Він крутився, наче у нього волосся попід пахвами горіло.

— У такі дні пекло вривається у голову. Певно, Люцифер народився у такий день, у такій дичавині, — сказав він, — коли навколо тільки вогонь, полум’я і дим, і все таке гаряче, що торкнутися не можна, і люди не хочуть, щоб їх торкались.

Він штовхнув хлопчика і його тітку ліктями.

Вони підскочили до стелі.

— Бачите? — посміхнувся він. — У таку днину багато чого лізе в голову. — Він продовжував усміхатися. — Хіба не цього літа має повернутися сімнадцятирічна сарана, щоб знищити все живе? Ті бестії малі, але їх сила-силенна.

— Не знаю! — Нева їхала швидко і дивилася вперед.

— Цього літа, саме цього. Погибель уже за поворотом. Думки пруть так швидко, що очі болять і голова тріщить. Я точно спалахну, як сніп, якщо хоч одна з них поверне не туди. Чому, чому, чому…

Нева важко ковтнула. Дуґ затамував подих.

Раптом їх охопив жах. Чоловік просто теревенив, дивлячись на тріпотливі зелені смолоскипи дерев, які горіли з обох боків дороги, і вдихав густий гарячий пил, що здіймався з-під коліс. Його голос не піднімався і не опускався, а монотонно і спокійно описував його життя.

— Так, сер, люди бачать лиш вузеньку смужку цього світу. Якщо буває сімнадцятирічна сарана, то чого не може бути сімнадцятирічних людей? Думали колись про таке?

— Ніколи, — сказав хтось.

«Мабуть, я», — подумав Дуґ, бо його губи зіщулились, як мишеня в кутку.

— Або двадцятичотирирічні люди, або п’ятдесятисемирічні? Усі звикли, що люди ростуть, одружуються, заводять дітей. Ніхто не думає про те, що, може, люди з’являються на світ якось по-іншому, може, як сарана, раз на скількись там років, хтозна, одного спекотного дня посеред літа!

— Хтозна? — знову подала голос та мишка. Губи Дуґа тремтіли.