Він вказав пальцем на чотирьох співрозмовників.

— Я піду та піддам вогню у грубі. А за годину я приберу вас із цього дому раз і назавжди. Второпали? Гаразд. Бачу, що второпали.

Надворі починався дощ. Холодна, густа злива заходилася поливати будинок. На обличчі Ґреппіна з’явився вираз роздратування. Гуркіт дощу був єдиним звуком, який він не міг ні спинити, ні перемогти. Від цього не порятують ні нові петлі, ні мастило, ні гачки. Можна, звісно, вкрити дах будинку довгими смугами полотна, щоби стишити звук крапель, але чи не буде це трохи занадто? Ні. Звук дощу ніяк не прибрати.

А зараз він жадав тиші. Ще ніколи в житті вона не була йому настільки потрібного. Кожен звук лякав. Тому їх всі треба було знайти, заглушити та знищити.

Дощ торохтів по даху, як торохтить по столу кісточками пальців нетерпляча людина. Ґреппін знову ковзнув у спогади.

Він пригадав решту. Решту тієї години, того дня двотижневої давності, коли він змусив їх посміхатися…

Він узяв різницький ніж і приготувався розрізати птицю, що лежала на столі. Як завжди, коли родина збиралася разом, всі натягнули на обличчя урочисті пуританські маски. Якщо діти посміхалися, то тітка Роуз розчавлювала їхні посмішки, наче гидких жуків.

Тітка Роуз заявила, що Ґреппін не під тим кутом тримає лікті, розрізаючи птицю. Вона також звернула його увагу, що ніж не достатньо гострий. О так, гострота ножа. Дійшовши у спогадах до цього моменту, він спинився, вирячив очі та розреготався. Сповнений почуття обов’язку, він нагострив ножа та знову взявся за птицю.

За кілька хвилин він розрізав більшу її частину, а тоді повільно підвів очі на їхні помпезні, зневажливі обличчя, схожі на пудинги з агатовими очима. Він якусь мить на них дивився, наче його застукали з голою жінкою, а не з випатраною куріпкою, а тоді підняв ножа та хрипко заволав:

— Заради Бога, чому ви, всі ви, ніколи не усміхаєтеся? Я змушу вас усміхатися!

Він кілька разів махнув ножем, ніби чарівною паличкою.

І за мить (ви тільки погляньте!) вони всі посміхнулися.

Ґреппін розірвав спогад навпіл, зім’яв його, скрутив у кульку та викинув геть. Різко підвівся, пройшов коридором на кухню, а звідти спустився тьмяними сходами в підвал. Там відчинив дверцята груби та впевнено і вміло перетворив вогонь на полум’я.

Піднімаючись сходами на кухню, він роззирнувся. Він найме прибиральників, які вичистять порожній будинок, і декораторів, котрі замінять старі вибляклі портьєри на нові, блискучі. Постелені на підлогу східні килими невловимо даруватимуть тишу, якої він жадав. Тишу, якої він потребуватиме наступні кілька місяців, а може, й років.

Ґреппін звів руки до обличчя. А раптом, переїхавши сюди, Еліс Джейн почне здіймати галас? Якийсь гамір, десь і чомусь!

А тоді він зареготав. Звичайний жарт. Проблему вже вирішено. Так, вирішено. Йому не потрібно боятися галасу від Еліс Джейн. Все до абсурду просто. Еліс Джейн даруватиме йому задоволення, а не клопоти та розчарування від розбитих мрій.

Для бездоганної тиші бракувало ще однієї деталі. На кутики дверей, які часто шарпав вітер, він встановить автоматичний дверний дотягувач, на кшталт почепленого на бібліотечні двері, аби ті, зачиняючись, лише м’яко шипіли.

Ґреппін пройшов у їдальню. Постаті, неначе фігури на панорамі, не ворухнулися. Їхні руки завмерли у знайомих позах, однак ця байдужість зовсім не була ознакою неґречності.

Чоловік піднявся сходами, щоби перевдягнутися і приготуватися до виселення родичів. Знімаючи запонку з елегантних манжетів, він схилив голову набік. Музика. Спершу він не звернув на неї уваги. А тоді повільно підвів обличчя до стелі, відтак барва зійшла з його щік.

На даху будинку народжувалася музика. Нота за нотою, і вона лякала його.

Кожен її звук витворювався дотиком до однієї-єдиної струни арфи. Цей тихий звук розростався в абсолютній тиші, аж доки не став співмірним із нею самою і не оскаженів від обширу безгоміння, в якому мав простягнутися.

Двері розчахнулися під тиском рук, і чоловік побіг на третій поверх. Поручень звивався під його напруженими, стиснутими долонями, наче довга, гладенька змія. Сходи рвалися вгору, довшаючи і темнішаючи. Спершу Ґреппін тільки повільно плентався, а тепер уже щодуху мчав, і навіть якщо на його шляху враз надумає постати стіна, то він все одно не спиниться, доки не побачить кров і подряпини від нігтів там, де намагатиметься пройти крізь неї.

Він почувався мишею, що мчала в ясному та величному просторі дзвона, де в найвищих сферах стугоніла струна арфи. Вона стискалася навколо нього, захоплюючи в тенета звуку, дала його страхам поживу та життя, обійняла його. Страх прив’язував його до струни, як пуповина до матері. Він намагався розірвати пуповину руками, але не міг. Здалося, ніби хтось захопив нову бентежну струну.

Ще один струнний передзвін. І ще.

— Годі, тихо! — заволав він. — У моєму домі не може бути галасу. Уже два тижні не може. Я сказав, що тут не буде більше гамору. А отже, це неможливо! Тихо!

Він полетів на горище.

Полегшення охопило його, як істерика.

Краплі дощу падали крізь дірку в даху та розбивалися з гучною луною об високу шию кришталевої шведської вази для квітів.

Швидким переможним ударом ноги він розбив вазу!

У своїй кімнаті він обрав стару сорочку та пошарпані штани, а тоді загиготів. Музика зникла, дірку залатано — тишу відновлено. Бувають різні тиші, й кожна з них має своє обличчя. Є тиша літньої ночі, яка насправді нітрохи не схожа на тишу. У ній шари комашиних співів накладаються один на одного, переплітаються з потріскуванням дугових електричних ламп, що виблискують маленькими самотніми орбітами на порожніх путівцях і випромінюють тендітні мерехтливі кільця на догоду ночі. Щоб назвати тишу літньої ночі тишею, слухачеві необхідно проявити багато нечулості та зневаги. Це ж анітрохи не тиша! Та буває й по-справжньому могильне зимове безгоміння. Воно таке стиснуте та нетривке, ладне вибухнути від першого ж дотику весни. Ця тиша породжує звуки в самій собі, кожен тріск, кожен подих чи слово, видихнуте в морозяну опівніч у діамантове повітря, обертається передзвоном. Ні, ця тиша також не була гідна свого імені. Однак є ще тиша між двома закоханими, які не потребують жодних слів. Знову щоки спалахнули, й він заплющив очі. Це була найприємніша з усіх тиш, бездоганна безмовність із Еліс Джейн. Він про це подбав. Усе було бездоганним.

Шепіт.

Він сподівався, що сусіди не почули його божевільний крик.

Тихий шепіт.

А тепер щодо безголосся. Найкращим мовчанням є те, що закладається в кожну крихту буття самої людини, де немає ані кришталевого дзенькоту, ані електрично-комашиного дзижчання. Людський мозок може дати раду кожному звукові, кожній сирені, аж доки не сягне такої тиші, коли зможе чути, як рухаються клітини всередині власної руки.

Шепіт.

Він похитав головою. Нема жодного шепоту. Його просто не може бути в його будинку. Піт стікав тілом, і його почали бити дрібні, ледь помітні корчі. Щелепа відвисла, а очі гарячково оберталися в очницях.

Шепіт. Тихий відгомін голосів.

— Кажу вам, я одружуюся, — слабко, розгублено пробелькотів він.

— Ти брешеш, — відповів шепіт.

Його голова схилилася, як у повішеного — підборіддя торкалося грудей.

— Її звати Еліс Джейн Беллард, — проказав він м’якими вологими губами ці безформні слова. Одна з його повік сіпалася вгору-вниз, ніби підморгувала якомусь невидимому гостю. — Ви не можете заборонити мені кохати її… я кохаю її…

Шепіт.

Він ступив крок наосліп.

Штани захиталися, коли він підійшов до вентиляційних ґрат на підлозі. Струмінь теплого повітря піднявся ногами. Шепіт.

Груба.

Він уже спускався вниз, коли почув, як хтось стукає в двері. Він притулився до них.

— Хто там?

— Містере Ґреппін?

Ґреппін затамував подих.

— Так?