— І хто може сказати напевне, що генетичного зла не існує? — спитало це породження сонця, дивлячись просто на хлопця і не блимаючи.

— Якого-якого зла? — спитала Нева.

— Генетичного, мем. Того, що в крові. Людина народжується лихою, росте лихою, помирає лихою, нікуди не звертає з тієї стежки все життя.

— Ого! — сказав Дуґлас. — Тобто людина як почала негідником, так ним і залишається?

— Ти вловив суть, хлопче. Чому ж ні? Якщо є такі люди, про яких усі кажуть, що вони просто янголи, від першого солодкого вдиху і до останніх слів благочестивого напуття, то чого ж не має існувати такого поріддя, що злостилося б із першого січня по тридцять перше грудня включно?

— Ніколи про це не думав, — писнуло мишеня.

— То подумай, — сказав чоловік. — Подумай.

Вони думали добрих п’ять секунд.

— Гаразд, — сказав чоловік. Він скосив одне око на прохолодне озеро у п’яти милях попереду, а інше заплющив і звернув його у темряву, до насипів вуглистих думок. — Послухайте. Що як надзвичайна спека, тобто таке гаряче-гаряче горно, на яке перетворився світ цього місяця, цього тижня, у такий день, як сьогодні, виплавило із болота ту Лиху Людину? Він лежав у багні сорок сім років, як та бісова личинка, чекав свого народження, а потім ривком пробудився, озирнувся, виліз із гарячого болота на світ і сказав: «Гадаю, зараз можна з’їсти трохи літа».

— Вибачте, що ви сказали?

— З’їсти трохи літа, хлопче, трохи літа, мем. Просто поглинути його. Гляньте на ті дерева — хіба то не готова вечеря? Гляньте на пшеничне поле — хіба то не розкішний бенкет? Соняшники уздовж дороги, їй-богу, то ж сніданок. Толь на даху будинку зійде за обід. А озеро попереду, Йосафат мене забери? Ціле озеро столового вина, пий його до дна!

— Я теж відчуваю спрагу, це точно, — сказав Дуґ.

— Спрага, хлопче? Чорт, подумай, слово «спрага» і близько не передає стан людини, що пролежала в гарячому болоті тридцять років і народилася тільки для того, щоб померти наступного дня! Спрага! О боги! Ти нічогісінько не втямив.

— Ну, — сказав Дуґ.

— Ну, — сказав чоловік. — Річ не лише у спразі, але й у голоді. Голод. Поглянь довкола. Тут з’їси не тільки дерева і квіти, що майорять на узбіччі, а й захеканих собак. Одну. Ще одну! І всіх котів у околиці. Ось два, онде третій! А тоді ненажера з радістю питає себе чому, чому б і ні, він підходить до думки, зараз скажу, як вам таке, чому б не їсти людей? Людей, кажу вам! Смажених, печених, варених, шпарених. Прекрасних обпечених сонцем людей. Старих, молодих. Капелюхи бабусь, а тоді самих бабусь із-під капелюхів, шийні хусточки молодиць, а тоді самих молодиць, купальні плавки хлопчаків, Боже мій, самих хлопчаків, їхні лікті, п’яти, вуха, пальці, брови! Брови, Боже мій, чоловіків, жінок, хлопців, дівчат, собак, усе меню. Гостри зуби, облизнись — вечерю подано.

— Стривайте! — крикнув хтось.

«Не я, — подумав Дуґ. — Я мовчав».

— Зупиніться! — крикнув хтось.

То була Нева.

Дуґ побачив, як її коліно злетіло вгору, ніби інтуїтивно, і опустилося вниз із обдуманою рішучістю.

Її каблук гупнув об підлогу.

Машина загальмувала. Нева відкрила дверцята. Вона показувала пальцем і кричала, показувала і кричала, її рот широко розкрився. Однією рукою вона ухопила сорочку чоловіка, і та порвалася.

— Геть! Вилазь!

— Просто тут, мем? — його це вразило.

— Тут, тут, просто тут, геть, геть, геть!

— Але мем…

— Забирайся, або тобі кінець, гаплик! — дико горлала Нева. — У мене в багажнику стоси Біблій, за кермом револьвер зі срібними кулями. Під сидінням коробка з розп’яттями! До вісі примотаний осиковий кілок із молотком. У карбюратор залита вода, освячена сьогодні зранку в трьох церквах по дорозі: Святого Матвія, ґрінтаунській баптистській і Архиєпископальній церкві Зіону. Сам випар такої води зіб’є тебе з копит. Слідом за нами у милі позаду їде превелебний єпископ Келлі з Чикаґо, він буде тут за хвилину. А на озері на нас чекає отець Руні з Мілвокі, а Дуґ, о, наш Дуґ у цю саму мить тримає в задній кишені пагінець отрутника і два шматки кореня мандрагори. Геть, геть, геть!

— Чого ви, мем? — кричав чоловік. — Я вже вискакую!

І вискочив.

Він приземлився, упав і покотився по землі.

Нева щодуху погнала машину вперед.

Чоловік позаду звівся на ноги і загорлав:

— Ви божевільна! Ви скажена! Божевільна! Скажена!

— Це я божевільна? Я скажена? — спитала Нева і захихотіла. — Отакої!

— …божевільна… скажена… — крики слабшали.

Дуґлас озирнувся і побачив, як чоловік помахав кулаком, а тоді зірвав із себе сорочку, жбурнув її на гравій і заходився стрибати, а розпечена земля під його босими ногами злітала вгору цілими хмарами куряви.

Машина ревіла, мчала, гналася, безладно тарабанила вперед. Дуґласова тітка в запалі прилипла до гарячого керма, аж поки маленька спітніла постать балакучого чоловіка не загубилася серед залитих сонцем боліт і пекучого повітря. Нарешті Дуґлас видихнув:

— Нево, я в житті не чув, щоб ви так розмовляли.

— І більше не почуєш, Дуґу.

— А правда те, що ви сказали?

— Ані слова правди.

— Ви збрехали, ви справді збрехали?

— Так. — Нева блимнула очима. — Гадаєш, він теж брехав?

— Не знаю.

— Я знаю лиш те, що іноді треба збрехати, щоб зупинити брехуна. Принаймні так було цього разу. Не перетворюй це на звичку.

— Ні, мем. — Він засміявся. — Повторіть оте, що ви сказали про мандрагору. Скажіть, що у мене отруйник у кишені. І про револьвер зі срібними кулями, повторіть це.

Вона повторила. Обоє засміялися.

Вони голосили і кричали, їдучи у напіврозваленій машині-бляшанці, підскакуючи на купках гравію. Вона говорила, а він слухав, міцно заплющивши очі, і вони ревли, заходились і шаленіли від сміху.

Вони сміялися, аж поки не пірнули у воду в купальних костюмах, а як виринули, то посміхались до вух.

Сонце стояло прямо посеред неба, і хвилин п’ять вони хлюпалися по-собачому, а тоді почали по-справжньому плавати у ментолово-прохолодній воді.

Лиш після заходу, коли сонце раптом зникло і тіні вийшли з-під дерев, вони згадали, що тепер треба повертатися до міста тією самою пустельною дорогою, знову повз дичавину боліт.

Вони стояли біля машини і дивилися на ту довгу дорогу. Дуґ важко ковтнув.

— Нічого з нами не трапиться.

— Нічого.

— Заскакуй!

Вони попадали на сидіння, Нева копнула стартер, наче то був дохлий пес, і вони рушили вперед.

Вони їхали попід сливово-синіми деревами, серед оксамитово-блакитних пагорбів.

І нічого не трапилося.

Вони мчали широкою, розораною колесами гравійною дорогою, що теж забарвлювалася у сливовий колір, дихали тепло-прохолодним бузковим повітрям і дивилися одне на одного, чекаючи.

І нічого не трапилося.

Нева почала тихенько щось наспівувати.

На дорозі нікого не було.

А потім на ній дехто з’явився.

Нева засміялася. Дуґлас подивився вперед і теж захихотів.

На узбіччі стояв маленький хлопчик років дев’яти, у вершковому літньому костюмчику, в білих черевиках і у білій краватці, а обличчя його було рожевим і обшкрябаним. Він махнув рукою.

Нева зупинила машину.

— Ви до міста? — весело гукнув хлопець. — Я загубився. Був з родиною на пікніку, поїхали без мене. Радий, що зустрів вас. Тут якось лячно.

— Залазь!

Хлопець заліз на заднє сидіння, і вони рушили далі. Дуґ і Нева кидали погляди у дзеркало і сміялися, але згодом затихли.

Малий позаду довго мовчав, і сидів дуже рівно у своєму чистому, свіжому, новому білому костюмі.

Вони їхали порожньою дорогою під темним небом, на якому блищало лиш кілька зірочок. Вітер ставав холоднішим.

Нарешті хлопець заговорив. Дуґ не почув, що він сказав, але побачив, як Нева скам’яніла і зблідла, як морозиво, з якого малому пошили костюм.

— Що? — спитав Дуґ, озираючись.

Малий не блимав і дивився просто на нього. Його губи заворушилися так, ніби зовсім не належали його обличчю.