Литмир - Электронная Библиотека

Вона незграбно пройшла через парадові двері: над неосяжним тулубом, що підтримували ноги, немов колони, виліплені самим Берніні для собору Святого Петра в Римі,[24] — обличчя на подобу місяця вповні.

На даний час на цьому круглому обличчі були однаково розпайовані підозра, сарказм і скептицизм. Але помітивши бліде обличчя і відчужений погляд Белли, вона вигукнула:

— Белло!

— Ти бачиш, я не брешу! — сказала Белла.

— Я бачу!

— Не кричи, Зельдо. Мені й без того страшно і цікаво, страшно і радісно. Ходімо.

І обидві жінки попрямували доріжкою туди, де старий схил спускався старими сходинками вниз, у старий Голівуд, і раптом відчули, як навколо них час зробив півколо — і ось уже зовсім інший рік, тому що поруч нічого не змінилося, всі будівлі були такими, якими вони були у 1928 році, і пагорби — якими вони були у 1926 році, і сходи — саме такими, якими їх вилили із цементу у 1921 році.

— Прислухайся, Зельдо. Там!

Зельда прислухалася, але спочатку розчула у темряві тільки скрип коліс, схожий на тріщання цвіркуна, потім стогін деревини та гул фортепіанних струн, а відтак один голос почав бідкатися з приводу тієї біди, а інший твердив, що він тут узагалі ні при чому, потім по сходах з глухим стуком упали два капелюхи-котелки, і роздратований голос заявив: «Ще один прекрасний безлад».

Приголомшена Зельда ледве не зірвалася вниз. Вхопившись за лікоть Белли, вона схлипнула.

— Це розіграш. Хтось встановив магнітофон або…

— Ні, я перевіряла. Тут тільки сходинки, Зельдо, тільки сходинки!

Сльози котилися по пухкеньких щічках Зельди.

— О Боже, це ж його голос! Я експерт, я божевільна фанатичка, Белло. Це Оллі. Інший голос — Стен. А ти, як не дивно, при своєму розумі!

Голоси внизу звучали то голосніше, то тихіше, і нарешті один із них вигукнув:

— Гей, чому б тобі не допомогти?!

— Боже мій, яке диво! — застогнала Зельда.

— Що це означає? — запитала Белла. — Чому вони тут? Це справді привиди? Чого б це привидам щоночі пертися вгору, штовхати перед собою цей ящик, кожнісінької ночі? Поясни мені, Зельдо, чому?

Зельда глянула на стрімкий схил і на мить заплющила очі, щоби подумати.

— А з якого дива привиди взагалі кудись лізуть? Покара? Помста? Ні, не ті двоє. Можливо, тут причина у любові, в утраченій любові чи щось подібне. Так?

Перш ніж Белла відповіла, її серце кілька разів калатьнуло:

— Може, їм ніхто не сказав.

— Про що ти?

— А може, чули багато разів, та не вірили, тому що колись у них щось сталося, якась напасть або нездужали, а коли хворієш, усе інше забувається.

— Що забувається?

— Як ми їх любили.

— Вони це знали.

— Невже? Ми, звичайно, казали одна одній, але так і не надумалися їм написати, або помахати рукою, коли вони проїжджали мимо, або хоча б крикнути: «Ми любимо вас!» Як гадаєш?

— До дідька, Белло, вони ж щовечора на телеекранах!

— Ну, це зовсім інше. Тепер, коли їх більше немає, хоча би хтось підійшов до цих сходів, щоб сказати? А якщо ці голоси чи, правильніше, примари чи хто вони там є, тут щовечора впродовж багатьох років штовхають цей ящик із роялем, і нікому не спадає на думку пошепки, а то й на повний голос закричати, як ми їх любили всі ці роки. Чому?

— Справді, чому? — Зельда втупилася у безкрайню імлу, де, певно, маячіли тіні, і між ними начебто хитнувся якось недоладно рояль. — Ти права!

— Якщо я права, — обізвалася Белла, — і якщо ти зі мною згодна, нам залишається тільки одне…

— Нам з тобою?

— А кому ж іще? Тихіше. Ходімо.

Вони зійшли на сходинку нижче. Тієї ж миті тут і там у вікнах почало спалахувати світло. Десь розсунулись сітчасті двері і голос обурено закричав у ніч:

— Гей, що відбувається?

— Що за шум?

— Ви знаєте, котра година?

— Господи, — зашепотіла Белла, — тепер їх почули всі!

— Ні, ні! — Зельда почала перелякано озиратися. — Вони все зіпсують!

— Я викликаю поліцію! — І вікно із грюкотом зачинилося.

— Господи, — видихнула Белла, — якщо нагряне поліція…

— То що?

— Все піде нанівець. Якщо хтось і повинен їм сказати, щоби вони перепочили і не шуміли, то це ми з тобою. Ми їх не образимо, чи не так?

— Гадаю, ні, але…

— Ніяких «але». Тримайся за мене. Йдемо.

Внизу перемовлялися два голоси, рояль заходився в гикавці, коли вони обережно спускалися сходинка за сходинкою, у них пересохло в роті, серце калатало, мов навіжене, а непроглядна темрява пропускала лише слабке світло ліхтаря біля підніжжя сходів — єдине освітлення вулиці, але він був так далеко, що сумував на самоті, чекаючи, поки зарухаються тіні.

Вікна гриміли одне за одним, скреготали сітчасті двері. У будь-яку мить зверху могла обрушитися лавина протесту, галасливих криків, а то й пострілів, і все це зникне назавжди.

З цією думкою жінки міцно обнялися, так що, здавалося, кожна вирішила витрусити з іншої потрібні слова, щоби виступити проти гніву.

— Зельдо, скажи їм хоч щось, не мовчи.

— Що?

— Та що завгодно! Вони образяться, якщо ми не…

— Вони?

— Ти знаєш, про кого я. Треба їх підтримати.

— Гаразд. Ісусе! — Зельда завмерла, заплющила міцно очі, щоби віднайти потрібні слова, а тоді розплющила їх і промовила: — Привіт.

— Голосніше.

— Привіт, — гукнула вона, спочатку тихенько, потім трохи голосніше.

У темряві внизу зашелестіли тіні. Один голос зробився рішучішим, інший стих, а невидимий рояль награвав щось своє потаємне.

— Не бійтеся, — продовжувала Зельда.

— Добре. Давай далі.

— Не бійтеся, — осмілівши, повторила Зельда. — Не зважайте на тих крикунів. Ми вас не скривдимо. Це ж ми! Я — Зельда, навряд чи ви мене пам’ятаєте, а це Белла, ми знаємо вас віддавна, змалку, і завжди вас любили. Час минув, але ми вирішили вам про це сказати. Ми любили вас і тоді, коли ви перебували у пустелі, чи на кораблі з привидами, чи коли намагалися продати різдвяні ялинки, ходячи від дверей до дверей, чи коли застрягли в автомобільному заторі і відривали у машин фари[25] — і ми продовжуємо вас любити, чи не так, Белло?

Морок вичікував, причаївшись внизу.

Зельда тицьнула Беллу в плече.

— Так! — вигукнула Белла. — Це правда! Ми вас любимо.

— Не знаємо, що ще сказати.

— Але ж і цього достатньо, чи не так? — Белла схвильовано подалася вперед. — Правда достатньо?

Нічний вітерець шелестів у траві і листі довкола сходів і нижче, де завмерлі тіні із ящиком поміж ними задивилися вгору на двох жінок, котрі чомусь розплакалися. Перші сльози ковзнули по щоках Белли, і коли Зельда це відчула, то теж схлипнула.

— Отож тепер, — сказала Зельда, дивуючись, що вона ще може підбирати слова, принаймні їй вдалося сказати: —… ми хочемо, щоби ви знали: вам не потрібно сюди повертатися. Не потрібно пхатися догори й чекати. Ось що ми хочемо сказати, розумієте? Ви ж хотіли почути такі слова на цьому пагорбі, на сходах, тому й приходили сюди ночами і тягли вгору рояль, у тім то й річ, правильно? Врешті ми з вами зустрілися: тепер все сказано. Тому відпочивайте, любі друзі.

— О ти, Оллі, — додала Белла сумним-пресумним шепотом. — О Стен, Стенлі.

Рояль, що ховався у темряві, неголосно забринів струнами, скрипнув старою деревиною.

А потім сталося найнеймовірніше. У темряві здійнялись чиїсь крики і пролунав страшенний грюкіт, коли дерев’яний ящик затуркотів вниз по схилу, східцями, відповідаючи акордом на кожен удар; він перекидався і набирав швидкість, а попереду стрімголов мчали два силуети, тікаючи від оскаженілого музичного звіра, голосили, спотикалися, репетували, проклинали долю, волали до небесних сил, нижче і нижче, залишаючи позаду четвертий, шостий, восьмий, десятий десяток сходинок.

Посередині сходів, прислухаючись, ловлячи кожен порух, скрикуючи, голосячи і регочучи, підтримували одна одну дві жінки, у яких перехоплювало подих, коли вони намагалися розгледіти — і майже вірили, що розгледіли — як три обриси котилися вниз, як тікали два силуети, товстий і тонкий, як рояль із ревом наосліп стрибав за ними, безглуздий та недоладний, як внизу раптово згас самотній ліхтар, ніби убитий, а тіні полетіли далі, рятуючись від хижого звіра.

вернуться

24

Лоренцо Берніні (Lorenzo Bernini, 1598–1680) — італійський архітектор і скульптор, найвидатніший майстер римського і всього італійського бароко, чиї творіння (зокрема, колонада собору Святого Петра у Римі) вражають масштабами і просторовим розмахом.

вернуться

25

Алюзія на фільми з участю Стенлі Лорела й Олівера Гарді, а саме: «Sons of the Desert» [Сини пустелі] (1933), «The Live Ghost» [Живий привид] (1934), «Big Business» [Прибуткове місце] (1929) і «Two Tars» [Два матроси] (1928).

26
{"b":"847955","o":1}