– Чорт з ним. Давай їдь в лабораторію, я зараз туди зателефоную і домовлюсь, щоб тебе зустріли.

Караваєв зателефонував у лабораторію, запхав телефон у піджак і знову втупився в картини.

– Нормально малює, паскудник, – сказав Жора.

Тік не відреагував. Він дивився на картини, що були підписані «Дмитро Ладний», і жодна думка, окрім «Мій хлопчик – не мій хлопчик?», у його голові не виникала.

– Ну, як Рембрант, – продовжив Жора. – Я й не знав, що у студіків бувають виставки. Думав, тільки справжні художники виставляються.

– Дмитро вже справжній мордо… е-е… художник. – Караваєв заклав руки за спину, і, кинувши погляд на порожній зал, скоса зиркнув на Жору. – В дешевих лахах ти змахуєш на шкільного завгоспа.

– Не смішно, шефе, – булькнув Жора. – Я переодягався в гаражі, щоб хлопці не бачили. Засміють.

– А що це за скрипучі шкари? – Тік кивнув на Жорине взуття.

– Взяв у садівника. Ви ж сказали виглядати непомітним.

– Ну, це вже дуже непомітно. Добре, повернімося до наших баранів. – Тік подивився на годинник. – Перерва за десять хвилин. Нагадай, куди ти маєш іти?

– Третій поверх, аудиторія номер тридцять сім, там займається група номер п’ятдесят два. Чекаю, поки вийде Дмитро, а там як карта ляже.

– Ти добре запам’ятав, який він на вигляд?

– Рудий, високий, худий, що ще?

– Шо ще! – передражнив Тік. – Ти маєш дивитись на мене, а я дам тобі знак, ясно? І дивись мені, дуже не штовхайся, бо твоя карта погано ляже. – Караваєв притис руку до щоки, яка почала смикатись.

– Та не хвилюйтесь, нічого вашому Дмитрику не буде.

– Ще не відомо, чи мій він, – похмуро сказав Тік.

У зал зайшла жінка у сукні-балахоні мишачого кольору.

– Це ще шо за споруда? – процідив Тік крізь зуби.

– Доброго дня! – вигукнула жінка, наближаючись швидким кроком. – Бачу, вас зацікавили роботи наших учнів.

– Так, певною мірою, – відповів Тік.

– Ви відвідувачі чи тут вчиться ваш родич?

– І те, і інше, – сказав Тік, чухаючи підборіддя.

– Вам щось впало в око?

– Шо ви маєте на увазі?

– Ну, якщо вам сподобалась картина, ви можете її купити.

– Та? Це цікаво.

– Бачу ви вподобали картини Дмитра Ладного? Він дуже талановитий, він лівша, як Леонардо да Вінчі.

– Це ж треба! – Тік поглянув на Жору. – А ти казав Рембрант! Не Рембрант він, а Леонардо да Вінчі. І куди підуть баб… гроші, якщо я придбаю картину?

– Сімдесят відсотків академії, тридцять автору.

– Це ж гоп… е-е… грабіж.

– Зовсім ні, це допомога студентам.

– Ну нічого собі, допомога! Жора, ти колись чув про таку допомогу?

– Це грабіж, – підтакнув Жора і насупився.

Тік знову поглянув на годинник.

– Все, досить ганяти повітря, – буркнув він і пішов до виходу.

Пані розчаровано дивилась йому вслід.

На третьому поверсі Караваєв став навпроти аудиторії номер тридцять сім. Невдовзі з-за повороту з’явився Жора, в руці він тримав морозиво на паличці. Тік ствердно кивнув, і Жора зупинився біля дошки оголошень.

Пролунав дзвінок – і в коридор вийшли студенти. Притискаючи руку до щоки, Караваєв не відводив очей від дверей.

Дмитро вийшов разом із дівчиною, вони про щось розмовляли.

Серце Тіка зойкнуло – у ході цього хлопця було щось знайоме, а що, Тік не міг зрозуміти, і це його розізлило. Насупивши брови, він подав Жорі знак, і той попрямував до Дмитра. Зрівнявшись із ним, охоронець перечепився, замахав руками, і вже розтоплене морозиво впало юнакові на голову.

– Вибачте. – Жора витягнув із кишені носовичок і почав витирати морозиво з волосся і плечей хлопця.

Він говорив усілякі нісенітниці і стрибав навколо потерпілого, що втиснув голову в плечі. Дівчина і решта студентів спостерігали за цією картиною.

– Як це я так, ну і дурне! – Жора витягнув ще одну хустинку і знову почав витирати волосся хлопцю. – Я погано бачу, треба окуляри купити. – Із цими словами він підійшов упритул…

– Боляче! – вигукнув хлопець, відскочивши від Жори і притиснувши руку до голови.

– Ще ось тут, трошки, – Жора повитирав Дмитрові вухо. – Здається, все, – він оцінив поглядом свою роботу. – Вибачте, – витягнув із кишені папірець номіналом п’ятсот гривень і простягнув хлопцю. – Це на хімчистку.

Скривившись, Дмитро тер голову, а дівчина швиденько вирвала гроші з пальців Жори і, схопивши за рукав спантеличеного приятеля, відтягнула його до вікна.

Жора поглянув на Тіка і, самовдоволено всміхаючись, пішов до сходів.

– Давай смаркальник! – вимагав Тік, сівши до машини.

Він надів окуляри і обережно розгорнув носовичок.

– Жоро, ти молодець! – вигукнув він, дивлячись на руді волосинки. – Тепер поїхали до Андрія.

– А може, ну його, того смердюка? Я тільки вчора чистив салон. Давайте, я йому просто носа розіб’ю – і будемо мати ще одну хустинку для аналізу.

Караваєв задумався.

– Домовились, тільки бурун йому не зламай. – Він пристебнув пасок безпеки. – Хоча ні, не треба. Горбатого могила виправить. Доведеться тобі потерпіти його сморід. – Тік засміявся і одразу став серйозним. – Жоро, за скільки часу ти метнешся в Бровари?

– Туди й назад? Ну… – Жора почухав чоло. – Годин одинадцять, якщо гнати.

Тік подивився на годинник:

– Тоді зробимо так: їдьмо додому, я сам повезу Андрія в лабораторію. А ти давай у Бровари, до Олександра Гавриловича, нехай дасть тобі кров Роми.

– Скільки?

– А я звідки знаю! Скажеш, для аналізу ДНК. Тільки Олі ні слова!

Пізній сніданок занесли в палату. Поснідавши, Таня довго телефонувала Осоці на мобільний, але він не відповідав. Секретар стверджувала, що його немає на місці, а коли буде – невідомо.

Таня жалкувала, що зранку все дійшло до бійки, коли до палати зайшов Тарас Олегович.

– Вибачте, що не запитав вашого дозволу на візит вітчима. Це помилка, яка більше не повториться. Знаєте, коли ви прийшли до мене вперше, я був неприємно здивований, що вас ніхто не навідує. І, звичайно, я зрадів, коли до вас прийшов родич…

– Навіщо ви розповіли йому про мої стосунки з сином?

– Вибачте, я хотів якнайкраще, – тихо мовив Тарас Олегович після мовчанки.

– Я хочу побути на самоті.

– Добре, я зайду пізніше.

Голова гула від запитань. Ні, Таня не думала, що на неї чекає смерть – всі думки, весь її смуток були занурені в сором. Не той, підлітковий, що змусив її втікати світ за очі з Жовтоводська, а інший, жорстокіший. Він не змушував серце калатати сильно, він зупиняв його. Він холодив душу, але від нього не втечеш – це те ж саме, що втікати від самої себе. Таня здивувалась – вона була впевнена, що сором давно покинув її, що немає йому місця в душі, яка подорослішала, але досить було з’явитись вітчиму, людині з минулого, і сором знову ожив, як хвороба, що з’їдала мозок. Що буде після того, як Дмитрик прочитає щоденник? Але ж вона писала там лише правду, не вигадувала, не прикрашала факти. Що, коли вітчим справді обмовить її перед сином? І чим допоможе мертве слово щоденника супроти живого слова вітчима?

Вона витягла зошит із шухляди і підвелася з ліжка. Садівник уже розпалив вогонь, і дим тягнувся над озером. Таня накинула плащ і вийшла з палати.

– Ви куди? – медсестра відірвалась від комп’ютера.

– Я хочу вийти.

– Але вам не можна, – стрепенулася дівчина.

– Я хочу, отже, вийду!

Дівчина розгублено знизала плечима і промовчала.

Таня привіталась із садівником, а він продовжував свою справу. Стоячи біля вогню, вона виривала з зошита сторінки і кидала їх у полум’я. Вона пішла тільки тоді, коли груба обкладинка зошита згоріла до останку.

Повертаючись до палати, Таня раптом чітко згадала ту ніч у Градні. Вогонь у каміні був кольоровим. І сорочка Роми, що висіла на стільчику, була в червоно-синю смужку. Як це могло бути? Як вона могла бачити кольори?