На порозі стояв виснажений чоловік. Це був вітчим. З-за його плечей виглядав Тарас Олегович.

– Доброго ранку! – так само бадьоро, як і медсестра, привітався лікар. – У вас відвідувач. Володимире Павловичу, заходьте, чого ви!

Вітчим зробив невпевнений крок до палати і зупинився.

– Привіт, – сказав він, кинувши на Таню погляд.

Таня не відповіла – не тому, що не хотіла, а тому, що не могла поворухнути ані рукою, ані головою, ані язиком. Здавалось, що кров перестала текти по жилах, і серце зупинилось. Воно дійсно зупинилось на мить…

– Поверніться в ліжко, – сказав Тарас Олегович, пильно дивлячись на неї.

– Все гаразд, – не одразу відповіла вона, спираючись рукою на підвіконня.

Володимир Павлович усміхався і з перебільшеною цікавістю оглядав палату.

– У вас тут все за новітніми технологіями, – мовив він.

– Це американське обладнання, поставили півроку тому, – пояснив лікар.

Вітчим нахилився над кардіографом.

– Купили за двадцять тисяч доларів, – з гордістю вимовив Тарас Олегович.

Вітчим розпрямився і поклав руки на те місце, де колись у нього стирчав живіт.

– А в нас усе старе. Ваш головний лікар – справжній герой, на таких, як він, тримається українська охорона здоров’я.

– Ну, що ж, я вас залишу, – мовив Тарас Олегович. – Тетяно, ви міряли температуру?

– Ще ні, збиралась, – відповіла Таня, витягаючи з кишені термометр.

– Негайно зробіть це.

– Так, звичайно, – сказала вона і запхала термометр назад у кишеню.

– Володимире Павловичу, зайдете потім до мене.

Щойно двері за лікарем зачинились, вітчим сів у крісло. Він сильно постарів. Хоч і тоді, коли йому було під сорок, він не виглядав бравим хлопцем, багато курив, любив випити і добре поїсти, а тепер його обличчя було схоже на зморщене яблуко, з якого стирчав гострий ніс. Волосся порідшало, і крізь рідкі пасма просвічувалась шкіра. Він схуд і змарнів, костюм сидів на ньому, як на вішаку.

Вітчим знову ковзнув поглядом на Таню, потер руки і вперся ними в коліна.

– Ну, ось і зустрілись, – мовив він, дивлячись у підлогу. – Мені дуже шкода, що в тебе… цей…

Таня провела рукою по лисій голові і сіла на ліжко.

– Чого мовчиш? – запитав вітчим. – Багато років минуло, вже можна було б забути минуле.

Таня запхала термометр під пахву.

На кілька хвилин запанувала тиша. Вона витягнула термометр і примружилась.

– Скільки? – запитав вітчим.

– Не має значення, – відрізала вона.

Він посовався в кріслі й розстібнув піджак:

– Ми довго тебе шукали.

– Як мій брат?

– Добрий хлопець! – пожвавився вітчим. – Займається будівельним бізнесом у Києві, одружений.

– Я рада за нього.

Знову запанувала тягуча тиша.

– Ти нічого не хочеш запитати?

– Ні. – Таня заперечно похитала головою.

– А я думав…

– Дарма думав. – Вона подивилась вітчиму в очі і не побачила там ані нахабства, ані самовдоволення, лише сум і безнадійність.

На якусь секунду їй стало шкода його, але вона впоралась із жалістю та підвелася з ліжка. Володимир Павлович скочив з крісла.

– Ти куди? – з неприхованим хвилюванням запитав він.

– Мені треба вийти. А ти йди, нам немає про що розмовляти.

– Послухай, я…

Вона зупинилась, не дійшовши до дверей, і подивилась йому в очі.

– Я приїхав подивитись на тебе, просто переконатись, що ти жива, здорова. Я думав, що здорова. Галя сказала, що ти чудово виглядаєш. Це вона розказала, де ти працюєш.

– Ти був у мене на роботі?

– Ну, так. Там я дізнався, що ти в лікарні. Чому не зайшла до мене, у свій дім, а тільки до вчительки?

– У свій дім? – Таня звела брови. – Ти про що?

Вітчим склав руки на грудях, і сум зник з його очей.

– А в тобі нічого не залишилось від блакитноокої дівчинки, – з докором сказав він.

– А в тобі нічого не залишилось від людини. У тобі ніколи нічого людського не було. Йди.

– Ну навіщо ти так? – він вишкірився, показавши жовті зуби.

– Йди! – голосно сказала вона. – Я буду кричати.

– А ось цього не треба, – він погрозив пальцем і прислухався. У коридорі було тихо.

Якби на Тетяниній голові було волосся, воно б заворушилось: за кілька секунд вітчим став тим, якого вона знала все життя.

– Не треба кричати, це зайве, – сказав він. – Я піду, а тобі тут лежати, люди будуть перешіптуватись.

– Мені плювати на людей.

– Ти завжди така була, тобі на всіх плювати.

Тані по шкірі пройшовся мороз.

– Йди!

Вітчим знову ковзнув поглядом по палаті.

– Ну так-так, дуже не затишна остання пристань, а могло бути інакше. Скажи, чого ти досягнула, покинувши рідний дім?

– Про який рідний дім ти несеш?

– Про мій, звісно. Я дав тобі дах над головою, я годував тебе, одягав…

– Давай завершимо цю розмову. Мені зле.

– Зле? Шкода… Мені справді шкода, що ти так нічого і не зрозуміла в цьому житті. Але це і не дивно: тобі немає чим розуміти, в тебе немає душі, серця нема, ти жодного разу не подзвонила своїй мамі. Мені розповіли про твої стосунки з сином. Я не здивований, інакше й бути не могло, ти дочка своєї мами, і нікуди від цього не дінешся, це карма. Знаєш, Олена не згадувала тебе, навіть коли була твереза. Спочатку я думав, що вона не вміє бути відвертою, а потім зрозумів, що це через жорстокість. – Його голос затремтів, і обличчя змінила маска страждання. – Боже! – Він стис голову руками. – Я все життя прожив із жінкою без серця, я віддав їй свою любов, я тебе прийняв, як рідну, а ви обидві кинули мене! – Він театрально заламав руки.

Завершивши комедію, вітчим витріщив очі і втупився в Таню.

– Ти і це переживеш, – спокійно мовила вона.

– Переживу? Я сам, розумієш? – крикнув він. – Я любив твою маму, я все їй вибачав, я мав надію, що вона кине пити, гуляти. А вона втекла до коханця. Знаєш, я так зрадів, коли Галя зателефонувала мені й сказала, що бачила тебе! Я думав, ти повернешся, ми знову будемо жити разом і в мене буде сім’я.

– Сім’я? Ти хворий. Іди, – зі зневагою сказала Таня.

Але вітчим не пішов. Він схопив її за плечі і, бризкаючи слиною, зашипів:

– Не смій так до мене говорити! Думаєш, я тобі все пробачу? Ніколи! Ти скоро здохнеш, а я прийду до твого сина і все розповім. Йому буде цікаво послухати, що його породила брудна шльондра. – Він захникав і повис на ній, усією вагою тіла притискаючи до консольного столика.

Таня схопила вазу з кульками і щосили вдарила вітчима по голові. Він закричав і вхопився за голову. У руці Тані залишився уламок скляної ніжки, і вона продовжувала завдавати удари по його руках і обличчю. Він кричав і бив її кулаками, але вона не відчувала болю, вона вчепилась у нього, як кішка, а кров лише розігрівала її спрагу помсти. Вітчим закричав і попустив хватку. Таня скочила на ноги і побігла до дверей. Відчинивши двері, вона впала на руки незнайомій жінці.

Стискаючи в руках закривавлену носову хустинку, Настя вийшла з палати і, намагаючись не стукати підборами, побігла по коридору – її розпирало бажання якнайшвидше зателефонувати Василеві. Всі, хто йшли назустріч, із жахом дивилися на неї, а вона усміхалась на всі кутні. У машині вона одразу зняла шерстяну кофту і оглянула криваві плями. Вони були всюди – на комірі, рукавах, грудях. Але найціннішим досягненням був носовичок. Настя витягла з бардачка вологі серветки, витерла кров з шиї, рук і взяла телефон.

– Коханий, мені пощастило, у мене є кров! – з гордістю крикнула вона, почувши голос Василя.

– Не зрозумів!

– Що ти не зрозумів? Я маю кров Тетяни.

– А… А як тобі це вдалось так швидко?

– Уявляєш, вона побилась із якимось мужиком, це було щось! Вона його добряче порізала!

– Порізала?

– Так, я хотіла зайти, але раптом двері відчинилися, і Таня мало не збила мене з ніг. Вона була вся в крові.

– А якщо це кров того мужика?

– Ні, кров текла з її носа. Вона мені всю кофту залила. Я дала їй свій носовичок, щоб напевне. Можеш дзвонити в лабораторію. Фух, ти знаєш, я не бриджуся, але вона того мужика добряче взула.