— Міз Сол, ходімо до будинку?

Жінка подивилася на двох чоловіків, що стояли обабіч нього. Ці люди не давали їй шансу на втечу. Вона не мала вибору, окрім як піти з ними. Тож вийшла з авто, заклякла від довгої подорожі, і слідом за німцем піднялася кам’яними сходами на терасу. Холодний вітер замітав листям її шлях, розкидав його, мов попіл. Не встигли вони дійти до входу, як двері відчинились і до них вийшов старший чоловік. Він побіжно глянув на Лілі й звернувся до німця:

— Кімната для неї готова.

Говорив він англійською, з італійським акцентом.

— Я теж лишуся на ніч, якщо можна. Він прибуде завтра?

Старший чоловік кивнув.

— Нічним рейсом.

«Хто прибуде завтра?» — здивувалася Лілі. Вони піднялися на другий поверх сходами з величною балюстрадою. Коли проходили повз гобелени на кам’яних стінах, вони заворушилися, затріпотіли. Та Лілі не мала часу милуватися мистецтвом. Чоловіки вели її довгим коридором, повз портрети, що, здавалося, стежили за кожним її кроком.

Старший чоловік відімкнув важкі дубові двері, подав їй знак заходити. Вона ввійшла до спальні, тісної від темного дерева й оксамиту.

— Це лише на сьогодні, — промовив німець.

Лілі розвернулася, раптом усвідомивши, що ніхто не ввійшов до кімнати слідом за нею.

— А що буде завтра? — запитала вона.

Двері зачинилися, і вона почула, як у замку повертається ключ, замикаючи її всередині.

«Чому ніхто не може відповісти хоч на одне кляте запитання?»

Залишившись сама, Лілі швидко підійшла до важких завіс, смикнула, виявляючи заґратоване вікно. Вона спробувала розігнути ґрати, тягнула й тягнула, поки не втомилися руки, та плоть і кістки не могли змагатися з міцно звареним залізом. Охоплена відчаєм, вона розвернулася й подивилася на свою оксамитову тюрму. Побачила велетенське дубове ліжко з різьб­ленням, вкрите винно-червоним покривалом. Підвела очі до вирізьблених з темного дерева херувимів та виноградних лоз, що мереживом укривали високу стелю. «Може, це й в’язниця, — подумала Лілі, — але, чорт забирай, у кращій спальні я ще не спала. Ця кімната годиться й для Медичі».

На вишуканому інкрустованому столику стояла накрита срібна таця, келих та пляшка к’янті, вже відкоркована. Вона підняла кришку й побачила холодну м’ясну нарізку, салат з помідорів та моцарели та прісний тосканський хліб. Налила вина, піднесла до вуст і зупинилася.

«Для чого їм труїти мене, якщо буде простіше вистрелити в голову?»

Тож Лілі випила й налила собі ще. А тоді сіла за стіл і налетіла на їжу — відривала руками шматки хліба, пхала до рота й запивала к’янті. Яловичина була така ніжна й тонко нарізана, що нагадувала масло. Жінка з’їла все до крихти й випила майже всю пляшку вина. Вставши з-за столу, почувалася такою незграбною, що ледь дошкутильгала до ліжка. «Я не отруєна, — подумала вона. — Просто п’яна». Їй було начхати на те, що буде завтра. І Лілі впала на багряне покривало, навіть не роздягаючись.

Її розбудив голос — глибокий, незнайомий чоловічий голос, що кликав її на ім’я. Лілі розплющила одне око й примружилася на світло, що сяяло з заґратованого вікна. Око швидко заплющилося. «Хто в біса відсунув завісу? Коли це сонце встигло піднятися?»

— Міз Сол, прокиньтеся.

— Ще трохи, — промимрила вона.

— Я летів усю ніч не для того, щоб подивитися, як ви спите. Треба поговорити.

Лілі застогнала й перевернулася.

— Я не розмовляю з чоловіками, які не кажуть, як їх звати.

— Моє ім’я — Ентоні Сансоне.

— Я мушу його знати?

— Це мій дім.

Ці слова змусили її розплющити очі. Вона кліпнула, проганяючи сон, і розвернулася до срібноволосого чоловіка, який дивився на неї згори вниз. Навіть похмільна, вона зауважила, що він був збіса привабливий, попри очевидну втому, яка лягла тінню на очі. Він сказав, що летів усю ніч, і, дивлячись на зім’яту сорочку та темну щетину на його підборідді, Лілі не мала в цьому сумнівів. Сансоне прийшов до її кімнати не сам — біля дверей стояв учорашній німець.

Вона сіла в ліжку, стиснула скроні, у яких калатав біль.

— Ця вілла справді належить вам?

— Вона вже багато поколінь належить моїй родині.

— Пощастило. — Лілі помовчала. — Ви говорите як американець.

— Я і є американець.

— А цей чоловік? — Вона підвела голову, примружившись, глянула на німця. — Він працює на вас?

— Ні. Містер Баум — мій друг. Він з Інтерполу.

Лілі завмерла. Опустила погляд на ліжко, щоб вони не бачили її обличчя.

— Міз Сол, — тихо мовив Сансоне. — Чому в мене складається відчуття, що поліція вас лякає?

— Це не так.

— Думаю, ви брешете.

— А я думаю, що ви не надто гостинний господар. Замкнули мене у своєму домі. Увірвалися, не постукавши.

— Ми стукали. Ви не прокинулися.

— Якщо ви мене заарештуєте, то хоч скажете за що? — спитала Лілі.

Вона збагнула, до чого це все. Вони якимось чином дізналися про те, що вона зробила дванадцять років тому, і вистежили її. Їй уявлялися різні варіанти кінця, але цього там не було. Холодна безіменна могила? Так. Але поліція? Їй захотілося зареготати. «О так, заарештуйте мене. Я бачила значно жахливіші речі, ніж загроза ув’язнення».

— Чи є причина, з якої нам варто вас заарештувати? — спитав містер Баум.

Чого він чекав — що вона покається йому просто на місці? Мусять докласти до цього трохи більше зусиль.

— Лілі, — звернувся до неї Сансоне, сідаючи на ліжко. Таке вторгнення в особистий простір змусило її негайно насторожитися. — Вам відомо, що сталося в Бостоні кілька тижнів тому?

— У Бостоні? Я не знаю, про що ви.

— Ім’я Лорі-Енн Такер вам щось каже?

Лілі мовчала, спантеличена запитанням. Невже Лорі-Енн говорила з поліцією? Це так вони дізналися? «Лорі-Енн, ти обіцяла. Ти сказала, що збережеш таємницю».

— Вона була вашою подругою, чи не так? — спитав він.

— Так, — визнала Лілі.

— А Сара Пармлі? З нею ви теж дружили?

Раптом вона збагнула: він говорить у минулому часі, не в теперішньому. В горлі пересохло. Усе це починало звучати дуже погано.

— Ви знали обох цих жінок? — тиснув Сансоне.

— Ми… ми росли разом. Утрьох. Чому ви питаєте про них?

— Отже, ви не чули.

— Я була поза зв’язком. Багато місяців уже не спілкувалася ні з ким у Штатах.

— І вам ніхто не телефонував?

— Ні.

«І не вийшло б. Я як проклята працювала над тим, щоб залягти на дно».

Сансоне подивився на Баума, тоді знову на неї.

— Мені дуже прикро вам про це говорити. Але ваші подруги — обидві — мертві.

Лілі похитала головою.

— Я не розумію. Вони потрапили в аварію? Як вони обидві могли…

— Не аварія. Їх убили.

— Разом?

— Окремо. Це сталося напередодні Різдва. Лорі-Енн убили в Бостоні, а Сару — в П’юриті, штат Нью-Йорк. Тіло Сари знайшли в будинку ваших батьків, який ви намагалися продати. Саме тому поліція вас шукає.

— Перепрошую, — прошепотіла Лілі. — Мене зараз знудить.

Вона вибралася з ліжка й кинулась у ванну кімнату, прилеглу до спальні. Грюкнула дверима, впала на коліна над унітазом. Випите вчора вино пішло назовні, пропалюючи горло, мов кислота. Лілі чіплялася за унітаз, аж поки шлунок не спорожнів, поки вже не було чим блювати. Тоді спустила воду й, похитуючись, підійшла до вмивальника. Прополоскала рота, хлюпнула водою в обличчя. Дивлячись на своє мокре відображення, вона заледве впізнавала жінку в дзеркалі. Скільки часу минуло, відколи вона востаннє по-справжньому дивилася в дзеркало? Коли встигла перетворитися на цю здичавілу істоту? Постійна втеча взяла своє. Коли надто довго тікаєш, зрештою можеш загубити душу.

Лілі витерла обличчя товстим бавовняним рушником, пальцями розчесала волосся, зібрала у хвіст. Містер Красень-Багатій чекав на неї зі своїми запитаннями, тож вона мала бути у формі. Розповісти йому досить, щоб задовольнити. «Якщо він не знає, що я вчинила, то я йому точно про це не скажу».