— Тож він їде аж до Бостона, щоб убити Лорі-Енн? Далека дорога для розваги.
— Але не для старої доброї помсти.
Мора дивилася на дорогу й міркувала.
— Якщо тут ідеться про помсту, чому він телефонував Джойс О’Доннел? Чому тоді звернув свою лють на неї?
— Відповідь на це запитання знала тільки вона. І відмовилася ділитися своєю таємницею.
— Для чого тоді писати в мене на дверях? Що він хотів цим сказати?
— Ви про «На мені гріх»?
Мора спалахнула. Згорнула теку, стисла над нею руки. Знову за старе. За єдину тему, яку вона не хотіла обговорювати.
— Я розповіла Фросту, — повідомила Джейн.
Докторка Айлс не відповідала, просто дивилася поперед себе.
— Він мусив знати. І вже мав поговорити з отцем Брофі.
— Треба було спершу дати мені поговорити з Деніелом.
— Для чого?
— Щоб він не був заскочений зненацька.
— Тим, що ми знаємо про вас?
— Не треба мене засуджувати.
— Я наче цього й не казала.
— Я це в голосі чую. І мені цього не треба.
— Тоді добре, що ви не чули, що про це сказав Фрост.
— Гадаєте, це так рідко трапляється? Джейн, люди закохуються. Роблять помилки.
— Але ж не ви! — Голос Ріццолі звучав майже люто, майже зраджено. — Я завжди гадала, що ви розумніша за все це.
— Настільки розумних не буває.
— Це ні до чого не приведе, ви ж знаєте. Якщо чекаєте, що він з вами одружиться…
— Шлюб я вже пробувала, пригадуєте? Дуже гучний успіх.
— І що ви думаєте отримати з цього?
— Я не знаю.
— А я знаю. Спочатку будуть перешіптування. Сусіди дивуватимуться, чого це авто священника постійно стоїть у вас перед будинком. Далі муситимете тікати з міста, просто щоб побути разом. Але зрештою хтось вас таки побачить. Отут почнуться плітки. Буде дедалі незручніше, буде соромно. І довго ви так протримаєтеся? Чи скоро він буде змушений робити вибір?
— Я не хочу про це говорити.
— Думаєте, він вас обере?
— Припиніть, Джейн.
— Чи не так?
Запитання було жорстоке без потреби, і на мить Мора замислилася: чи не вийти в наступному ж містечку, орендувати авто й поїхати додому самій.
— Я досить доросла, щоб робити власний вибір, — мовила вона.
— Але який вибір зробить він?
Мора розвернулася до вікна, за яким були засніжені поля, подивилася на повалений паркан, наполовину занесений снігом. «Якщо Деніел не вибере мене, чи буду я насправді здивована? Він може говорити знову і знову, що кохає. Але чи покине заради мене церкву?»
Ріццолі зітхнула.
— Вибачте.
— Це моє життя, не ваше.
— Так, маєте рацію. Це ваше життя. — Джейн похитала головою й засміялася. — Оце так, увесь світ з’їхав з глузду. Ні на що вже не можна покластися, жодної в біса надійної речі.
Вона трохи помовчала, кермуючи, мружачись проти сонця, що заходило.
— Я не поділилася своїми дивовижними новинами.
— Якими?
— Мої батьки розійшлися.
Мора нарешті глянула на неї.
— Коли це сталося?
— Одразу після Різдва. Тридцять сім років шлюбу, і раптом татові закортіло повпадати за білявкою з роботи.
— Мені дуже прикро.
— Тоді ви з Брофі — наче всі показилися на тому сексі. Ви. Мій тато-йолоп. Навіть мама. — Вона помовчала. — Вінс Корсак запросив її на побачення. Ось до чого дійшло.
Раптом Джейн аж застогнала.
— Господи Ісусе. Щойно допетрала. Ви розумієте, він же може стати мені вітчимом!
— Світ не настільки збожеволів.
— Але ж це можливо. — Вона здригнулася. — Навіть просто думати про цих двох моторошно.
— То не думайте про них.
Ріццолі заскреготала зубами.
— Намагаюся.
«А я намагатимуся не думати про Деніела».
Однак усю дорогу до заходу сонця, через містечко Спрінґфілд, до розлогих Беркширських пагорбів, він не йшов Морі з голови. Вдихаючи, відчувала його запах, схрещуючи руки, згадувала його дотик, наче ці спогади були викарбувані в неї на шкірі. І питала себе: «З тобою теж це відбувається, Деніеле? Стоячи вранці перед парафіянами, дивлячись на обличчя, які так пильно спостерігали за тобою, чекали твоїх слів, — чи шукав ти там моє лице, чи думав про мене?»
Коли вони перетнули кордон між штатами та в’їхали до Нью-Йорку, було поночі. Задзвонив Морин мобільний, і в темряві машини вона не одразу знайшла його в безладі сумочки.
— Докторка Айлс.
— Моро, це я.
Вона відчула, як від голосу Деніела спалахнули щоки, і була рада, що темрява ховає її обличчя від погляду Джейн.
— До мене приходив детектив Фрост, — мовив він.
— Я мусила їм сказати.
— Авжеж мусила. Але якби ж ти зателефонувала мені, якби спочатку мене повідомила…
— Пробач. Певно, було дуже ніяково чути це від нього.
— Ні, я про написи на твоїх дверях. Я нічого не знав. Умить приїхав би до тебе. Ти не мала бути сама.
Мора помовчала, гостро свідома того, що Джейн чула кожне слово. І, безсумнівно, збиралася висловити своє невдоволення одразу ж після дзвінка.
— Я був у тебе біля будинку, — сказав Деніел. — Сподівався, що ти будеш удома.
— Мене сьогодні не буде.
— А де ти?
— У машині з Джейн. Нещодавно проїхали Олбані.
— Ви в Нью-Йорку? Навіщо?
— Знайшли ще одну жертву. Ми вважаємо…
Рука Джейн раптом опинилася на Мориному плечі безпомилковим попередженням: що менше розкрито, то краще. Ріццолі йому вже не довіряла: він виявився занадто людиною.
— Не можу зараз про це говорити, — сказала Мора.
У слухавці було тихо. Тоді пролунало тихе:
— Розумію.
— Мусимо тримати подробиці в таємниці.
— Не треба нічого пояснювати, я знаю, як це працює.
— Можна я тобі пізніше зателефоную?
«Коли нас не слухатимуть чужі вуха».
— Моро, це не обов’язково.
— Я цього хочу.
«І потребую».
Вона дала відбій і вдивилась у ніч, яку прорізували лише промені їхніх фар. Магістраль лишилася позаду, і дорога вела їх на південний захід, крізь укриті снігом поля, де світло могло походити лише від рідкісних зустрічних автівок чи далекої ферми.
— Ви ж не обговорюватимете з ним справу? — запитала Джейн.
— Навіть якщо й так, він цілком надійний. Я йому завжди довіряла.
— Я теж довіряла.
— А тепер уже ні?
— Вас охопила пристрасть, док. Не найкращий час для того, щоб довіряти своїм судженням.
— Ми обидві знаємо його.
— І я ніколи не подумала б…
— Що він переспить зі мною?
— Просто буває, здається, що знаєш когось. А тоді людина тебе дивує. Робить щось зовсім неочікуване, і тоді розумієш, що повністю нікого не знаєш. Нікого. Якби мені кілька місяців тому сказали, що тато покине маму заради якоїсь блонди, я відповіла б, що це божевільна думка. Кажу вам, люди — суцільна загадка, чорт забирай. Навіть ті, кого ми любимо.
— То тепер ви не довіряєте Деніелу.
— Не в питаннях безшлюбності.
— Я не про це. Я про розслідування. Про те, щоб поділитися з ним деталями, які стосуються нас обох.
— Він не коп. І не повинен нічого такого знати.
— Уночі він був зі мною. Напис на дверях його теж стосується.
— Ви про «На мені гріх»?
Морине обличчя запалало.
— Так, — сказала вона.
Жінки трохи проїхали мовчки. Чути було лише шурхіт коліс по дорозі й сичання автомобільного обігрівача.
— Я поважала Брофі, розумієте? — мовила Джейн. — Він робив багато добра для поліції Бостона. Коли на місці злочину був потрібен священник, він приїздив у будь-який час, хай і серед ночі. Мені він подобався.
— То чому ви тепер налаштовані проти нього?
Ріццолі подивилася на неї.
— Бо так сталося, що ви теж мені подобаєтеся.
— А так і не скажеш.
— Невже? Та, коли ви чините щось несподіване, як-от зараз, щось на межі саморуйнування, у мене виникають сумніви.
— У чому?
— Чи знаю я вас узагалі.
* * *
Уже після восьмої вони нарешті в’їхали на стоянку біля лікарні Лурдської Богоматері в Бінгемтоні. Мора не відчувала бажання теревенити й вийшла з машини з відчуттям здерев’янілості після довгої подорожі. Вони тільки одного разу зупинилися мовчки перекусити в «Макдональдсі», і тепер докторці Айлс крутило шлунок від манери кермування Ріццолі, від поспіхом поглинутої їжі, від напруження між ними, яке натяглося так сильно, що могло вибухнути від одного необережного руху. «Вона не має права мене судити», — думала Мора, поки жінки пробиралися поміж кучугурами. Джейн була щасливо заміжня, от звідки ця клята моральність. Що вона могла знати про Морине життя, про самотні вечори за старими фільмами чи грою на піаніно в порожньому будинку? Прірва, що розділяла їхні життя, була надто широка, щоб звести над нею місток справжньої дружби. «Та й що в нас спільного з цим прямим і безкомпромісним стервом? Анічогісінько».
