— Мені він не здався схожим на шанувальника вечірок.
— Що ще можете про нього сказати?
— Ми не так довго й спілкувалися.
— Але ж спілкувалися, тієї ночі.
— На вулиці було страшенно холодно, він запросив мене на каву.
— Вам це не здалося дивним?
— Що?
— Те, що він запросив вас особисто?
— Я оцінила цей приємний жест. І, до речі, мене запросив дворецький.
— Конкретно вас? Він знав, хто ви?
Мора завагалася.
— Так.
— Що він від вас хотів, док?
Докторка Айлс перейшла до колотої рани на грудях, виміряла її, записала результати. Запитання ставали надто гострими, і їй не подобався підтекст — те, що вона дозволила Ентоні Сансоне собою скористатися.
— Я не розповідала йому нічого суттєвого про справу, Джейн. Якщо вам про це йдеться.
— Але ви про неї говорили?
— Ми багато про що говорили. І так, він хотів знати мою думку. Це не дивно, зважаючи на те що тіло знайшли в його дворі. Зрозуміло, що він допитливий. І, може, трохи ексцентричний.
Вона зустріла погляд Ріццолі, незатишно зондувальний, і перевела увагу знову на тіло, на рани, які бентежили її значно менше за запитання детектива.
— Ексцентричний? Це все, що ви можете сказати?
Мора згадала, як Сансоне вивчав її, як вогонь каміна відбивався в його очах, і на думку спали й інші слова. Розумний. Привабливий. Небезпечний.
— Вам не здається, що він трохи моторошний? — спитала Джейн. — Бо мені здається.
— Чому?
— Ви бачили його дім. Це як машина часу. А ви ж іще в інших кімнатах не були, з усіма цими портретами, що витріщаються зі стін. Наче заходиш до замку Дракули.
— Він професор історії.
— Колишній. Більше не викладає.
— Певно, це теж спадок, безцінний. Вочевидь, він цінує історію своєї родини.
— О так, родинний спадок. Тут йому пощастило. Четверте покоління з трастовим фондом.
— І все одно він мав успішну наукову кар’єру, слід віддати йому належне. Не став байдикуватим плейбоєм.
— Ось цікавий момент. Родинний трастовий фонд було засновано 1905 року, його прадідом. Знаєте, як його названо?
— І гадки не маю.
— Фонд «Мефісто».
Мора спантеличено глянула на Ріццолі.
— «Мефісто»? — повторила вона.
— Стає цікаво, про який родинний спадок ідеться, з такою назвою.
— Що означає це ім’я? — запитав Йошима.
— Я перевірила, — відповіла йому Джейн. — Це скорочення від «Мефістофель». Док мусить знати, про кого мова.
— Ім’я взяте з легенди про доктора Фауста, — пояснила Мора.
— Про кого? — знову запитав Йошима.
— Доктор Фауст був чаклуном. За допомогою потаємних символів він викликав диявола. З’явився злий дух на ім’я Мефістофель і запропонував йому угоду.
— І яку ж?
— В обмін на усі наявні знання з магії доктор Фауст продав душу дияволу.
— Тож Мефістофель…
— Слуга Сатани.
З інтеркому раптом пролунав голос.
— Докторко Айлс, — заговорила Луїз, Морина секретарка. — На першій лінії зовнішній дзвінок. Це містер Сансоне. Відповісте чи записати повідомлення для вас?
«Ото згадали чорта».
Мора зустрілася поглядом з Джейн, та швидко кивнула.
— Я відповім, — сказала судмедекспертка. Зняла рукавички, підійшла до телефона на стіні, зняла слухавку. — Містере Сансоне?
— Сподіваюся, я вас не відволікаю, — мовив він.
Вона глянула на тіло на столі й подумала: «Єва Кассовіц не заперечуватиме. Мерці найтерплячіші».
— Маю хвилинку.
— У суботу я влаштовую невеличку вечерю, хочу і вас запросити.
Мора завагалася, гостро свідома того, що Ріццолі за нею спостерігає.
— Мушу подумати, — відповіла.
— Певен, вам хочеться знати, в чому річ.
— Саме так.
— Обіцяю не діймати вас запитаннями про розслідування.
— Однаково я не можу про це говорити. Ви це знаєте.
— Зрозуміло. Я все одно не тому вас запрошую.
— Чому ж?
Надто пряме, не елегантне запитання, але вона мусила його поставити.
— Ми маємо спільні інтереси. Спільні турботи.
— Не зовсім розумію, про що ви.
— Приходьте в суботу, на сьому годину. Тоді все і обговоримо.
— Я перевірю свій графік і повідомлю.
Вона повісила слухавку.
— Чого він хотів? — спитала Джейн.
— Запросив мене на вечерю.
— Він чогось від вас хоче.
— Стверджує, що нічого.
Мора підійшла до шафки, взяла нові рукавички. Хоча руки й не тремтіли, поки вона їх надягала, відчувалося, що обличчя палає і в кінчиках пальців пульсує кров.
— І ви в це вірите?
— Звісно ні. Саме тому й не піду.
Джейн тихо сказала:
— Може, й варто.
Мора розвернулася до неї.
— Ви серйозно?
— Я хотіла б дізнатися більше про цей фонд «Мефісто». Хто вони, чим займаються на своїх потайних зустрічах. Іншого способу отримати інформацію може й не бути.
— То ви хочете, щоб я зробила це для вас?
— Я лишень кажу, що піти — не обов’язково погана ідея. Якщо будете обережна.
Докторка Айлс підійшла до столу. Дивлячись на Єву Кассовіц, подумала: «Ця жінка служила в поліції, була озброєна. І однаково їй забракло обачності». Вона взяла ніж і зробила перший розріз.
Лезо накреслило на тулубі Y, розрізи йшли від обох плечей і сходилися під грудиною, нижче, ніж зазвичай, щоб зберегти рану. Ще до того, як розрізати ребра, відкрити грудну клітку, Мора знала, що знайде всередині. Вона бачила це на рентгенівських знімках, які зараз висіли на негатоскопі: сферичні обриси серця, значно більші, ніж мали б бути в здорової молодої жінки. Піднявши щит грудинної кістки та ребер, вона зазирнула всередину й підвела руку під набряклу сумку, у якій було серце.
Вона була подібна до повного мішка крові.
— Перикардіальна тампонада, — мовила Мора й глянула на Джейн. — Стався крововилив у серцеву сумку. Оскільки простір там обмежений, сумка так натягнулася, що серце не могло більше качати кров. Або ж сам удар ножем спричинив смертельну аритмію. Хай там що, це швидке й ефективне вбивство. Але він мав знати, куди цілить.
— Убивця знав, що робить.
— Або ж йому пощастило. — Докторка Айлс показала на рану. — Як бачите, лезо ввійшло під мечеподібний відросток. Вище нього серце непогано захищене грудною кліткою й ребрами. Але тут, де розташована рана, якщо вдарити під потрібним кутом…
— Влучиш у серце?
— Це нескладно. Ще інтерном, стажуючись у невідкладній допомозі, я це робила. Голкою, звісно.
— Сподіваюся, на мертвій людині.
— Ні, вона була жива. Але серцебиття не було чути, тиск падав, і рентген так само показував кулеподібне серце. Я мусила щось зробити.
— І ви її штрикнули?
— Голкою для серцевих пункцій. Викачала із серцевої сумки рівно стільки крові, щоб вона живою доїхала до хірургії.
— Це як у шпигунському романі «Вушко голки», — промовив Йошима. — Вбивця б’є жертв просто в серце, і вони помирають так швидко, що крові майже немає. Доволі чиста робота.
— Дякую за корисну підказку, — відповіла Джейн.
— Насправді Йошима має рацію, — завважила Мора. — Наш убивця обрав швидкий спосіб убити Єву Кассовіц. Але з Лорі-Енн Такер не кваплячись відрізав кисть, руку, голову, а тоді намалював ті символи. З цією жертвою він часу не марнував. Це наводить на думку, що Єву було вбито з суто практичних причин. Можливо, вона заскочила його зненацька й він просто мусив позбутись її на місці. Тож і зробив це якомога швидше: удар у голову, а тоді швидкий укол у серце.
— Але не пошкодував часу для малювання символів на дверях.
— Звідки ми знаємо, що він не намалював їх спочатку? Для комплекту зі згортком, який саме доставив до дверей?
— Ви про кисть.
Мора кивнула.
— Про його приношення.
Її скальпель повернувся до роботи, різав, розтинав. З’явилися легені, які вона опустила в сталеву миску — там вони перетворилися на губчасту масу. Погляд на рожеву поверхню та кілька зрізів з кожної частини розповіли їй, що це здорові легені людини, яка не курила, призначені добре послужити власниці аж до старості. Мора перейшла до черевної порожнини, занурилася в неї, дістаючи шлунок, підшлункову залозу, печінку. Живіт Єви Кассовіц був плаский, такому можна було тільки позаздрити — безсумнівно, наслідок довгих годин присідань та качання пресу. Як просто всі ці зусилля були знецінені скальпелем, зведені до надрізаних м’язів та провислої шкіри. Таз поволі наповнювався органами: блищав, мов клубок вугрів, тонкий кишківник, кривавою горою вивищувалися печінка та селезінка. Усе здорове, дуже здорове. Мора перейшла до заочеревинного простору, дістала оксамитові нирки, від кожної відрізала по маленькому шматочку, опустила в банку для зразків. Вони потонули у формаліні, лишаючи за собою кривавий слід.
