— Від кого?

— Від докторки О’Доннел.

Мора відчула, як холоне її рука, й забрала її.

— Навіть не уявляю, чому б їй говорити про мене.

— Повірте, вона говорила лише хороше.

— Це мене дивує.

— Чому?

— Бо я не можу сказати того ж про неї.

Сансоне з розумінням кивнув.

— Вона може дратувати, поки не випаде нагода пізнати її ближче. Оцінити її проникливість.

Двері відчинилися так тихо, що Мора цього й не чула. Тільки тихий дзенькіт порцеляни повідомив про те, що в кімнаті з’явився дворецький з чашками й кавником. Він поставив їх на буфетний столик, запитально подивився на господаря, тоді вийшов. Вони не обмінялися жодним словом, тільки той погляд та кивок у відповідь — весь словник, необхідний двом чоловікам, які, вочевидь, знали один одного досить добре, щоб обійтися без марних слів.

Сансоне жестом запросив гостю сісти, й вона опустилась у крісло в стилі ампір, оббите смугастим шовком.

— Перепрошую, що тримаю вас у передпокої, — мовив він. — Однак поліція Бостона зайняла інші кімнати для опитування.

Він налив кави, передав їй.

— Я так розумію, ви вже оглянули жертву?

— Я її бачила.

— І що думаєте?

— Ви ж знаєте, що я не можу це коментувати.

Сансоне відкинувся на спинку крісла, не зважаючи на синьо-золоту парчу.

— Мені йдеться не про саме тіло, — мовив він. — Я цілком розумію, чому ви не можете обговорювати медичні висновки. Та я мав на увазі саме місце злочину. Його образ.

— Вам варто спитати головну слідчу, детектива Ріццолі.

— Мене більше цікавлять ваші враження.

— Я лікарка, а не детектив.

— Але, підозрюю, ви маєте свої враження про те, що сьогодні сталось у моєму саду. — Сансоне схилився вперед, вугільно-чорні очі вп’ялися в неї. — Ви бачили символи, намальовані в мене на дверях?

— Я не можу обговорювати…

— Докторко Айлс, ви нічого не видасте. Я бачив тіло, докторка О’Доннел так само. Коли Джеремі знайшов жінку, він негайно сповістив нас.

— І ви з О’Доннел, мов ті туристи, вирішили подивитися на цікавинку?

— Ми дуже далекі від туристів.

— А ви подумали про те, що могли затоптати сліди? Знищити докази?

— Ми чудово розуміли, що робимо. Мусили оглянути місце злочину.

— Мусили?

— Цей дім — не просто моє житло. Це місце зустрічі колег з усього світу. Те, що насильство вдарило так близько, нас стривожило.

— Будь-кого стривожило б мертве тіло в саду. Однак більшість людей не повели б гостей на нього дивитися.

— Ми мусили знати, чи це було просто насильство.

— Що ж іще?

— Застереження, призначене конкретно для нас. — Сансоне поставив чашку на стіл і зосередився на Морі, так, що жінка відчула себе пришпиленою до шовкової оббивки. — Ви бачили символи, намальовані на дверях крейдою? Око, три перевернуті хрести?

— Так.

— Я так розумію, що у Святвечір сталося ще одне вбивство. Ще одна жінка, ще одне місце злочину з перевернутими хрестами на стіні спальні.

Судмедекспертка не мусила підтверджувати, чоловік напевно побачив відповідь в її обличчі. Вона майже відчувала, як його погляд лине всередину, шукає й бачить забагато.

— Можемо поговорити й про це, — мовив він. — Потрібні деталі мені вже відомі.

— Звідки ви знаєте? Хто розповів?

— Люди, яким я довіряю.

Мора зневірено засміялася.

— Одна з них — докторка О’Доннел?

— Подобається вона вам чи ні, та вона авторитет у своїй галузі. Взяти її роботу з серійними вбивцями. Вона розуміє цих істот.

— Можна сказати, що вона з ними ототожнюється.

— Це на певному рівні необхідно. Вона прагне потрапити їм у голови, дослідити всі щілини.

Так само досліджуваною почувалася й сама Мора під поглядом Сансоне кілька секунд тому.

— Упізнати одне чудовисько спроможне інше чудовисько, — сказала вона.

— Ви справді в це вірите?

— Щодо Джойс О’Доннел — так, вірю.

Сансоне нахилився ще ближче, стишив голос до інтимного шепоту.

— Чи може ваша нелюбов до Джойс носити суто особистий характер?

— Особистий?

— Вона стільки знає про вас, про вашу родину.

Мора ошелешено мовчала, дивлячись на чоловіка.

— Вона розповіла нам про Амальтею, — додав він.

— Вона не мала на це права.

— Ув’язнення вашої матері — публічна справа. Ми всі знаємо, що вчинила Амальтея.

— Це моє особисте життя…

— Так, а вона — один із ваших особистих демонів. Я це розумію.

— Якого біса це вас узагалі обходить?

— Бо ви мене цікавите. Ви дивилися в очі злу, бачили його в обличчі власної матері. Ви знаєте, що воно там, у вас у крові. Ось що мене заворожує, докторко Айлс: ви походите зі злого сімені, однак ось, працюєте на боці янголів.

— Я працюю на боці науки й розуму, містере Сансоне. Янголи цього не стосуються.

— Гаразд, тож у янголів ви не вірите. А в їхніх супротивників?

— Ви про демонів? — Докторка Айлс засміялася. — Звісно ні.

Чоловік подивився на неї з легким розчаруванням.

— Позаяк ваша релігія — наука й розум, як ви кажете, чи пояснює наука те, що сьогодні сталося в моєму саду? Те, що сталося з тією жінкою на Святвечір?

— Ви просите мене пояснити зло.

— Так.

— Я не можу. І наука не може. Воно просто існує.

Сансоне кивнув.

— Саме так. Воно просто існує й завжди було поряд. Реальна сутність, що живе поміж нас, стежить за нами. Чекає нагоди поживитися. Більшість людей про нього не знають і не впізнають його, навіть коли воно торкнеться їх, промине на вулиці.

Він перейшов на шепіт, тоді замовк, і Мора почула тріскіт вогню в каміні, голоси в сусідній кімнаті.

— Але ви знаєте, — мовив господар маєтку. — Ви бачили зло на власні очі.

— Я бачила лише те, що й кожен коп, який розслідує вбивства.

— Я говорю не про звичайні злочини. Чоловіки вбивають дружин, наркодилери стріляють у конкурентів. Я про те, що ви бачили в очах вашої матері. Сяйво, іскра. Не божественна, а диявольська.

У димарі застогнав протяг, жбурнув попіл на камінний екран. Полум’я здригнулося перед невидимим уторгненням. У кімнаті раптом стало холодно, наче з неї витягнуло весь жар, усе світло.

— Я чудово розумію, чому вам не хочеться говорити про Амальтею, — сказав Сансоне. — Це жахливий спадок.

— Вона не має жодного стосунку до того, хто я така. Вона мене не ростила. Я взагалі дізналася про її існування кілька місяців тому.

— І все одно ця тема вас зачіпає.

Мора зустріла його погляд.

— Мені байдуже.

— Мені трохи дивно, що вам байдуже.

— Ми не успадковуємо гріхів наших батьків. Так само як і чеснот.

— Буває спадок надто могутній, щоб його ігнорувати. — Сансоне вказав на картину над каміном. — Шістнадцять поколінь відділяють мене від цього чоловіка. Однак від його спадку мені не втекти. І ніколи не відмитися від того, що він робив.

Мора подивилася на портрет. Її знову вразила схожість між живим чоловіком, який сидів поруч із нею, та обличчям на полотні.

— Ви сказали, що успадкували цей портрет.

— Це не принесло мені радості.

— Хто це?

— Монсеньйор Антоніно Сансоне. Портрет було написано у Венеції 1561 року. У розквіті його могутності, або, можна сказати, у безодні його порочності.

— Антоніно Сансоне? Це ж ваше прізвище.

— Я його прямий нащадок.

Докторка Айлс звела брови.

— Але ж він…

— Він був священником. Ви це хотіли сказати, так?

— Так.

— Його історія зайняла б усю ніч. То, може, іншого разу. Скажімо так: Антоніно не був божою людиною. Він робив з іншими людьми таке, що може поставити під сумнів саме значення… — Він трохи помовчав. — Це не той пращур, яким я пишаюся.

— Утім, його портрет висить у вас на стіні.

— Це нагадування.

— Про що?

— Подивіться на нього, докторко Айлс. Він схожий на мене, чи не так?

— Так, навіть моторошно.

— Ми схожі, як брати. Саме тому він тут і висить. Нагадує мені про те, що зло має людське обличчя, приємне обличчя. Ви могли б пройти повз цього чоловіка, побачити, як він вам усміхається, і навіть не уявляли б, що він про вас думає. Можна скільки завгодно роздивлятись обличчя й так і не знати, що насправді ховається під маскою.