— Ректальну температуру я тут не вимірюватиму, не хочу роздягати її в темряві. Ваш свідок уже звузив потенційний час смерті. Припустимо, що він визначив його точно.

Детектив пробурчав:

— Певно, з точністю чи не до секунди. Бачили б ви того дворецького, того Джеремі. Тепер я знаю, що таке педант.

Темряву прорізало світло. Докторка Айлс роззирнулася й побачила силует, що наближався до них, обводячи ліхтариком подвір’я.

— Привіт, док, — мовила Джейн. — Не знала, що ви вже тут.

— Щойно приїхала, — відповіла Мора, підводячись. У темряві обличчя Ріццолі не було видно, лише пухнастий ореол волосся. — Не чекала вас тут побачити. Мені телефонував Кроу.

— Мені так само.

— Де він?

— Всередині, опитує хазяїна будинку.

Тріпп пирхнув.

— Ну авжеж. Там же тепло. Це я мушу тут зад собі відморожувати.

— Нічого собі, Тріппе, — зауважила Джейн. — Здається, ти любиш Кроу не менше за мене.

— О так, дуже милий хлопець. Не дивно, що його колишній напарник рано вийшов на пенсію. — Він видихнув, пара з вуст спіраллю полетіла в темряву. — Думаю, треба влаштувати йому ротацію по відділенню, поділитися болем. Хай усі по черзі терплять цього красунчика.

— Повір, я вже витерпіла від нього більше, ніж мала б, — сказала Джейн. Вона глянула на Єву Кассовіц, і голос її став м’якшим. — Він повівся з нею як мудило. То ж Кроу придумав, так? З тим відром на столі?

— Так, — визнав Тріпп. — Але ми всі по-своєму відповідальні. Може, її б тут не було, якби…

Він зітхнув.

— Твоя правда, ми всі повелись як мудаки.

— Ви сказали, що вона прийшла сюди у справі, — нагадала Мора. — Була якась зачіпка?

— О’Доннел, — відповіла Джейн. — Вона сьогодні тут вечеряла.

— Кассовіц була в неї на хвості?

— Ми трохи говорили про стеження — тільки як варіант. Вона не казала, що збирається це втілити.

— О’Доннел була тут, у цьому домі?

— Вона й досі тут, на опитуванні. — Погляд Джейн повернувся до тіла. — Я сказала б, що відданий прихильник О’Доннел щойно лишив їй чергове приношення.

— Думаєте, це той же злочинець?

— Не думаю, знаю.

— Очі скалічені, але розчленування немає. Немає ритуальних символів, як у Східному Бостоні.

Джейн зиркнула на Тріппа.

— Ти їй не показав?

— Та збирався.

— Про що ви? — спитала докторка Айлс.

Джейн підняла ліхтарик, посвітила на задні двері маєтку. Від побаченого Морі сипнуло холодом за спиною. На дверях були намальовані три перевернуті хрести. А під ними, червоною крейдою, одне пильне око.

— Я сказала б, що це робота нашого хлопчини, — мовила Ріццолі.

— Це може бути імітатор. Багато хто бачив ці символи в спальні Лорі-Енн Такер. Та й копи балакають.

— Якщо вас треба переконувати…

Джейн перемістила промінь у низ дверей. На єдиній гранітній сходинці, що вела до будинку, лежав невеликий згорток у тканині.

— Досить було відгорнути край і зазирнути всередину, — сказала вона. — Гадаю, ми знайшли ліву кисть Лорі-Енн Такер.

У дворі раптом здійнявся вітер, підняв хвилю снігу, яка колола очі, заморожувала щоки. Зашурхотіло мертве листя, альтанка над ними зарипіла й здригнулася.

— Ви не думали про те, що сьогоднішнє вбивство не має нічого спільного з Джойс О’Доннел? — м’яко припустила Мора.

— Авжеж має. Кассовіц стежить за О’Доннел до цього місця. Вбивця бачить її та обирає собі за чергову жертву. Все зводиться до О’Доннел.

— Або ж він міг побачити Кассовіц на Святвечір, вона ж була на місці злочину. Він міг стежити за домом Лорі-Енн Такер.

— Тобто тішився піднятим галасом? — спитав Тріпп.

— Так. Насолоджувався тим, що весь той гамір, усі ці копи — це через нього. Через те, що він зробив. Це дає відчуття сили.

— Тож він стежив за Кассовіц, — продовжив Тріпп, — бо тієї ночі звернув на неї увагу? От же ж, зовсім інший відтінок.

Ріццолі глянула на Мору.

— Це означає, що він міг стежити й за нами. Має вже знати наші обличчя.

Докторка Айлс нахилилася, знову накрила тіло пластиком. Незграбно зняла занімілими руками латексні рукавички, вдягнула вовняні.

— Я зовсім замерзла, більше нічого тут зробити не можу. Її треба доправити до моргу. А мені треба відігріти руки.

— Ви вже викликали перевізників?

— Вони їдуть. Якщо ви не заперечуєте, я зачекаю в себе в машині. Хочу забратися геть з цього вітру.

— Гадаю, нам усім варто звідси забратися, — зауважив Тріпп.

Вони знову пройшли бічним подвір’ям, вийшли за ковану хвіртку, під жовтушне світло гасового ліхтаря. По той бік вулиці в мигтінні вогнів патрульних автомобілів виднілися силуети гурту копів. Серед них стояв Деніел, вивищуючись над іншими, сховавши руки в кишенях пальта.

— Можете зачекати з нами в будинку, — запропонувала Джейн.

— Ні, — відмовилася Мора, не зводячи очей з Деніела. — Посиджу в машині.

Ріццолі трохи помовчала. Вона теж помітила отця Брофі й, певно, могла здогадатися, чому докторка Айлс не хоче йти всередину.

— Як хочете зігрітися, док, — мовила Джейн, — тут ви тепла не знайдете. Але то вам вирішувати.

Вона поплескала Тріппа по плечі.

— Ходімо до будинку. Подивимося, як там наш красунчик.

Детективи піднялися сходинками до маєтку.

Мора затрималася на тротуарі, дивлячись на Деніела. Він, здається, і не помічав її, стояв в оточенні копів, і було якось незручно. Утім, чого тут насправді соромитися? Вона приїхала працювати, він так само. Коли двоє знайомих вітаються в такій ситуації — це надзвичайно природно.

Вона перейшла дорогу й рушила до кола поліціянтів. Тільки тоді Деніел її побачив. Так само як інші чоловіки — усі замовкли, поки вона підходила. Хоча Мора працювала з поліціянтами щодня, бачила їх на кожному місці злочину, їй ніколи не було повністю комфортно з ними, і це було взаємно. Вона здогадувалася, що вони про неї думають. Холодна докторка Айлс, з такою не порегочеш. А може, вони її боялися, може, статус докторки медичних наук поряд з іменем відгороджував її від них, робив недоступною.

«А може, річ у мені. Можливо, вони мене бояться».

— Фургон з моргу приїде з хвилини на хвилину, — почала вона по-діловому. — Якщо зможете, розчистіть для них місце на вулиці.

— Авжеж, док, — сказав один із копів і кахикнув.

Знову запала мовчанка, поліціянти дивились у всіх можливих напрямках, тільки б не на неї, човгали по асфальту ногами.

— Що ж, дякую, — мовила Мора. — Я буду у своєму авто.

Вона й не глянула на Деніела, просто розвернулася й пі­шла геть.

— Моро?

Озирнувшись на його голос, вона побачила, що копи за ними спостерігають. «Завжди буде публіка, — подумала вона. — Ми з Деніелом ніколи не залишимося наодинці».

— Що тобі наразі відомо? — запитав він.

Жінка завагалася, болісно свідома всіх цих поглядів.

— Не набагато більше, ніж усім іншим.

— Можемо поговорити? Якби я знав більше про те, що сталося, це допомогло б мені втішити офіцера Лаялла.

— Це трохи незручно. Я не впевнена…

— Ти не повинна казати мені того, про що тобі незручно говорити.

Мора нерішуче мовила:

— Посидьмо в моїй машині. Вона стоїть трохи далі.

Вони йшли до неї разом, сунувши руки в кишені, зігнувши голови проти поривів крижаного вітру. Мора думала про Єву Кассовіц, яка лежала сама на подвір’ї, — замерзле тіло, крижана кров у венах. Такої ночі, з таким вітром ніхто не хотів скласти компанію мертвим. Вони дійшли до автомобіля, сіли. Мора завела двигун, щоб увімкнути обігрівач, та повітря, яке взявся ганяти кондиціонер, не давало тепла.

— Офіцер Лаялл зустрічався з нею? — запитала вона.

— Він у відчаї. Навряд чи вийшло хоч трохи його втішити.

— Я б не могла робити те, що робиш ти, Деніеле. Мені погано вдається працювати з горем.

— Однак ти це робиш. Бо мусиш.

— Не тоді, коли воно ще болюче, ще свіже. Від мене чекають відповідей, не втішань.

Вона глянула на Деніела. У присмерку автомобіля він був лише силуетом.