Джейн зиркнула на Фроста. «Краще вже ти, ніж я», — промовляли його очі. Вона перейшла до іншого краю столу, зупинилася, з ляскотом надягнула рукавички, потяглася до черепа. Зрозуміла, що дивиться в очі жертви, рогівки яких були тьмяні, наче воскові. Півтора дня в холодильнику вистудили плоть, і, тримаючи це обличчя в долонях, Ріццолі подумала про м’ясний прилавок у місцевому супермаркеті, з крижаними курчатами, загорнутими в пластик. «Зрештою, усі ми просто м’ясо».

Мора зігнулася над раною, вивчаючи її в лупу.

— Здається, тут єдиний удар спереду. Дуже гостре лезо. Кістка подряпана доволі глибоко, під вухами. Мінімальна схема ножа для хліба.

— Хлібні ножі не дуже гострі, — мовив Фрост звідкись іздалеку.

Джейн підвела очі й побачила, що він відійшов від столу й стояв на півдорозі до вмивальника, тримаючи руку на масці.

— Я мала на увазі не саме лезо, а структуру розрізу, — пояснила Мора. — Йдеться про надрізи, що заглиблюються в одній площині. Тут ми бачимо перший дуже глибокий розріз, що розітнув щитоподібний хрящ і дійшов аж до хребта. Тоді — швидке розчленування між другим та третім хребцями. На це обезголовлення могло піти менше хвилини.

Йошима з цифровою камерою підійшов ближче, зробив знімки рани в збільшенні. Фронтальний, бічний. Жахіття під усіма кутами.

— Добре, Джейн, — сказала докторка Айлс. — Подивимось у площині розрізу.

Вона забрала голову й перевернула її вниз маківкою.

— Потримайте, будь ласка, ось так.

Ріццолі краєм ока помітила розрубану плоть та відкриту трахею й різко відвернулася, тримаючи голову наосліп.

Мора знову піднесла до голови лупу, розглядаючи рану зблизька.

— Бачу борозни на щитоподібному хрящі. Гадаю, лезо було зазубрене. Зробіть знімки.

І знову заклацав спуск, Йошима нахилився ближче, знімаючи. «На цих світлинах будуть мої руки, — подумала Джейн. — Ця мить буде збережена в досьє. Її голова, мої руки».

— Ви сказали… ви сказали, що на стіні була артеріальна кров, — подав голос Фрост.

Судмедекспертка кивнула.

— У спальні.

— Вона була жива.

— Так.

— І це… обезголовлення зайняло кілька секунд?

— З гострим ножем та вмілими руками вбивця цілком міг упоратися за цей час. Хіба що хребет його сповільнив.

— То вона знала, так? Певно, вона це відчувала.

— Тут я дуже сумніваюся.

— Коли тобі відрізають голову, принаймні кілька секунд ти притомний. У «Шоу Арта Белла» розповідали. У нього в студії був якийсь лікар, говорили про гільйотину. Про те, що, коли твоя голова падає в кошик, можеш бути ще живий. Насправді відчувати своє падіння.

— Це може бути правдою, але…

— Той лікар сказав, що Марія Стюарт навіть намагалася говорити, коли їй відрубали голову. Вуста ворушилися.

— Господи, Фросте, — урвала напарника Джейн. — Обов’яз­ково мене ще більше жахати?

— Це ж можливо, правда? Що жертва відчувала, як відділяється її голова?

— Імовірність дуже мала, — відповіла Мора. — І я це кажу не для того, щоб вас заспокоїти.

Вона перевернула голову на столі на бік.

— Помацайте череп. Ось тут.

Фрост нажахано витріщився на неї.

— Ні, все гаразд, це не обов’язково.

— Ну ж бо. Вдягніть рукавичку й торкніться скроневої кістки. Там шкіру пошкоджено. Я це помітила, тільки коли ми змили кров. Помацайте череп у цьому місці й скажіть, що саме відчуваєте.

Було помітно, що це останнє, чого хотів би Фрост, та він натягнув рукавичку й неохоче торкнувся пальцями голови.

— Там, ем, заглибина в кістці.

— Вдавлений перелом черепа. Його видно на рентгені. — Мора підійшла до негатоскопа й показала на знімок. — На бічному знімку видно, як від точки удару віялом розходяться тріщини, наче павутиння по скроневій кістці. Насправді ми так і називаємо такі переломи — мозаїчні чи павутинні. Місце має особливе значення, бо тут проходить середня менінгеальна артерія. Якщо вона розірветься, пацієнт матиме крововилив у черепну порожнину. Розкривши череп, побачимо, чи з нею сталося саме це. — Вона подивилася на Фроста. — Удар по голові був сильний. Думаю, жертва була непритомна, коли він почав різати.

— Але ще жива.

— Так. Вона точно була ще жива.

— Однак ви не знаєте, чи непритомна.

— На кінцівках немає пошкоджень від самозахисту. Немає фізичних свідчень того, що вона відбивалася. Ніхто не дозволить просто так перерізати собі горло без боротьби. Я гадаю, її оглушив цей удар. Навряд чи вона відчувала лезо. — Докторка Айлс помовчала й тихо додала: — Принайм­ні сподіваюся на це.

Вона підійшла до тіла з правого боку, взяла ампутовану руку й піднесла до неї лупу.

— На поверхні хряща, де відбулося відділення руки в ліктьовому суглобі, є сліди інструмента, — сказала. — Здається, тут було використано той же ніж. Дуже гострий, із зазубреним краєм.

Мора приклала руку до ліктя, наче збираючи манекен, подивилася, чи сходиться. На обличчі в неї не було жаху, лише зосередження. Так само вона могла вивчати якийсь підшипник чи деталь, а не відрізану плоть. Не кінцівку жінки, яка колись піднімала цю руку, щоб розчесатися, помахати комусь, у танці. Як Морі це вдавалося? Як вона щоранку приходила сюди, знаючи, що на неї чекає? День за днем бралася за скальпель, розтинала трагедію передчасно обірваного життя? «Я теж маю справу з трагедіями. Але не мушу пиляти черепи чи лізти руками в грудні клітки».

Судмедекспертка обійшла стіл, підійшла ліворуч. Без вагань узяла відрізану кисть. Холодна, знекровлена, та скидалася на віск, а не на плоть, на уявлення майстра з кінореквізиту про те, якою на вигляд має бути справжня рука. Мора піднесла до неї лупу, почала вивчати поверхню зрізу. Спочатку мовчала, але на чолі прорізалися зморшки.

Зрештою вона поклала кисть і підняла ліву руку, роздивляючись куксу. Зморшки стали глибші. Знову взяла кисть і звірила дві рани, намагаючись порівняти поверхні: кисть до зап’ястка, воскову шкіру до воскової шкіри.

Тоді різко поклала частини тіла й подивилася на Йошиму.

— Можете виставити рентгени зап’ястка й кисті?

— Ви закінчили зі знімками черепа?

— Повернуся до них згодом. А поки хочу подивитися на ліву кисть та зап’ясток.

Йошима зняв перший набір знімків, розвісив інші. На яскравому тлі негатоскопа засвітилися кістки пальців, колони фаланг, подібні на тендітні бамбукові стебла. Мора зняла рукавички, підійшла до негатоскопа, не зводячи погляду зі знімків. Вона мовчала; саме ця тиша сказала Джейн, що щось тут не так.

Нарешті докторка Айлс розвернулася й подивилася на неї.

— Ви обшукали весь будинок жертви?

— Так, авжеж.

— Повністю? Усі шафи, усі шухляди?

— Там мало що було. Вона переїхала за кілька місяців до того.

— А холодильник? Морозильну камеру?

— Їх обшукали криміналісти. А що?

— Подивіться на ці знімки.

Ріццолі стягнула брудні рукавички й підійшла до негатоскопа. Ніщо з того, що вона бачила, не відповідало Мориному стурбованому тону: там не було нічого, що не відповідало б тому, що вона бачила на столі.

— І що я маю тут побачити?

— Бачите кисть ось тут? Ці кісточки називаються зап’яст­ковими й утворюють основу руки, перед розгалуженням фаланг.

Вона взяла руку Джейн, перевернула долонею догори, відкривши шрам, який завжди нагадуватиме детективу про те, що з нею зробив інший убивця. Спогад про жорстокість, який лишив на її тілі Воррен Гойт. Та Мора нічого не сказала про шрам, натомість показала на м’ясисту основу долоні, біля зап’ястка.

— Ці кістки розміщені тут і на знімку подібні до восьми камінців. Це лише маленькі кісточки, з’єднані зв’язками, м’язами й сполучною тканиною. Вони надають нашим рукам гнучкості, дозволяють займатися дивовижними речами, від скульптури до гри на піаніно.

— Гаразд. І що?

— Ось ця кістка, в проксимальному ряду… — Мора вказала на знімок, на кістку біля зап’ястка. — Вона називається човноподібною. Під нею видно суглоб, і на цьому знімку виразно помітний уламок іншої кістки. Це частина шилоподібного відростка. Відрізавши їй кисть, він захопив і частину променевої кістки.