— Адвокат — завжди хороша ідея.

— Тоді я йому не телефонуватиму, просто щоб довести тобі. — Він подивився на детективів. — Мені треба взутися. Якщо ви не проти.

Розвернувся й пішов до шафи.

— Можете зачекати тут? — спитала Мора в Ріццолі й пішла за Віктором до кімнати. Двері зачинилися за нею, даючи їм останню мить приватності. Він сидів у кріслі, зашнуровував черевики. Мора помітила, що його валіза лежить на ліжку.

— Збираєш речі, — сказала вона.

— Мій рейс відлітає о четвертій. Але, гадаю, доведеться змінити плани, чи не так?

— Я мусила їм сказати. Вибач.

— Авжеж мусила.

— Я не мала вибору.

Віктор підвівся.

— У тебе був вибір, і ти його зробила. Здається, тут більше нічого не скажеш. — Він перетнув кімнату, відчинив двері й оголосив: — Я готовий.

Тоді передав Ріццолі свої ключі.

— Припускаю, ви захочете обшукати авто, яке я орендував. Синя «Тойота», стоїть на третьому поверсі гаража. І не кажіть, що я з вами не співпрацював.

Далі по коридору його повів Фрост. Ріццолі потягла Мору за рукав, затримуючи, поки чоловіки рушили до ліфтів.

— Тут вам краще відійти, — сказала вона.

— Це я вам його видала.

— І саме тому не можете в це втручатися.

— Він був моїм чоловіком.

— Саме так. Вам краще відступити й залишити це нам. Ви розумієте.

Авжеж вона розуміла.

І все одно спустилася за ними. Сіла в автомобіль і супроводила їх до «Шредер Плаза». На задньому сидінні авто Фроста вона бачила Віктора. Одного разу, коли вони зупинилися на світлофорі, він озирнувся на неї. Їхні погляди зустрілися крізь скло, на одну мить. Тоді він відвернувся й більше на неї не дивився.

Поки Мора знайшла місце, де лишити автомобіль, і зайшла в головний офіс поліції Бостона, Віктора вже відвели нагору. Вона піднялася на другий поверх і пішла до відділу розслідування вбивств.

Баррі Фрост перехопив її.

— Вам туди не можна, док.

— Його вже допитують?

— Ріццолі з Кроу розберуться.

— Я віддала його вам, чорт забирай. Принаймні дозвольте послухати, що він скаже. Я можу подивитися з сусідньої кімнати.

— Вам доведеться зачекати тут. Будь ласка, докторко Айлс, — м’яко додав він.

Мора зустріла його співчутливий погляд. З усіх місцевих детективів він був єдиним, хто добрим поглядом міг угамувати її протест.

— Може, посидите тут, у мене за столом? — запропонував Фрост. — Я принесу вам кави.

Вона опустилася в крісло й подивилася на фото на Фростовому столі — певно що дружина. Приваблива білявка з аристократичними вилицями. За мить він уже приніс їй каву, поставив на стіл.

Мора її не торкнулася. Усе дивилася на знімок дружини Фроста й думала про інші шлюби. Про їх щасливий кінець.

Віктор Бенкс Ріццолі не подобався.

Він сидів за столом у кімнаті для допитів, спокійно посьорбував воду — розслаблений, наче це звичний день. І привабливий, це вона могла визнати. Надто привабливий. Джейн окинула оком поношену шкіряну куртку, штани кольору хакі, і це нагадало їй першокласного Індіану Джонса, тільки без батога. До того ж він мав медичний ступінь і вагому репутацію в гуманітарній сфері. О так, дівчата на таке ведуться. Навіть докторка Айлс, завжди така врівноважена й крута, віддала серце цьому типові.

«І ти її зрадив, сучий ти сину».

Праворуч від Ріццолі сидів Даррен Кроу. Вони заздалегідь домовилися, що говоритиме переважно Джейн. Віктор поки поводився холодно, але йшов на співпрацю, відповідав на її вступні запитання коротко, наче хотів якомога швидше з усім цим покінчити. Як чоловік, який не відчуває особливої поваги до поліції.

Нічого, коли вони закінчать, він її поважатиме.

— І давно ви в Бостоні, містере Бенкс? — запитала Ріццолі.

— Доктор Бенкс. І я вже казав, що провів тут близько дев’яти днів. Прилетів уночі минулої неділі.

— Ви сказали, що прилетіли сюди на зустріч?

— З деканом Гарвардської школи охорони здоров’я.

— Мета зустрічі?

— Моя організація має домовленість про співпрацю з багатьма університетами.

— Ваша організація — «Єдина Земля».

— Так. Це міжнародна медична доброчинна організація. Ми відкриваємо клініки в усьому світу і, звісно ж, радо вітаємо майбутніх лікарів і медпрацівників, які хочуть стати волонтерами. Студенти здобувають реальний досвід. А ми користуємося їхніми вміннями.

— Хто організував зустріч у Гарварді?

Бенкс знизав плечима.

— Це звичний, рутинний візит.

— Хто його ініціював?

Мовчання. «Попався!»

— Ви, чи не так? — вела далі Ріццолі. — Ви зателефонували в Гарвард два тижні тому. Сказали деканові, що все одно будете в Бостоні, тож можете до нього заїхати.

— Мушу підтримувати зв’язки.

— Для чого ви насправді приїхали в Бостон, докторе Бенкс? Чи була у вас інша причина?

Пауза.

— Так.

— А саме?

— Тут живе моя колишня дружина. Я хотів її побачити.

— Однак ви не спілкувалися… скільки? Майже три роки?

— Ясно, що вона все вам розповіла. То нащо вам говорити зі мною?

— І от раптом вам так захотілося з нею зустрітися, що ви пролетіли через всю країну, навіть не знаючи, чи вона на це пристане?

— Любов іноді вимагає ризику. Це питання віри. Віри в те, чого не можеш побачити або торкнутися. Доводиться ризикувати. — Він подивився їй просто в очі. — Чи не так, детективе?

Ріццолі відчула, як шаріється, їй на мить відібрало мову. Віктор перевів запитання до неї, викрутивши так, що вона раптом відчула: ця розмова про неї. «Любов вимагає ризику».

Кроу порушив тишу:

— А вона красуня, ваша колишня, — сказав він. Не агресивно, звичним тоном чоловічої розмови, бо Ріццолі вони тепер ігнорували. — Я розумію, чому ви прилетіли сюди, щоби спробувати все налагодити. І вийшло?

— У нас все було непогано.

— Так, чув, останні кілька днів ви провели в неї. Як на мене, схоже на прогрес.

— Може, перейдемо до правди? — втрутилася Ріццолі.

— До правди? — перепитав Віктор.

— Я про справжню причину вашого візиту до Бостона.

— Може, ви мені скажете, яких відповідей чекаєте, і я вам так і відповім? Збережемо час.

Ріццолі кинула на стіл теку.

— Подивіться на це.

Віктор розгорнув її, побачив фотографії зі сплюндрованого селища.

— Я це вже бачив, — сказав він і знову згорнув її. — Мора показувала.

— Вам не дуже цікаво.

— Не дуже приємне видовище.

— Воно й не мусить бути приємним. Подивіться ще раз. — Детектив розгорнула теку, дістала один знімок, ляснула ним. — Особливо на цей.

Віктор подивився на Кроу, наче шукав підтримки проти цієї неприємної жінки, та Кроу лише плечима знизав: «що тут удієш?».

— Знімок, докторе Бенкс, — нагадала Ріццолі.

— І що саме я маю про нього сказати?

— Це була клініка «Єдиної Землі» в тому селищі.

— Хіба це так дивно? Ми їдемо туди, де ми потрібні. Тобто буває, що опиняємося в незручних, а то й небезпечних ситуаціях. — Він так і не дивився на фотографію, уникав цього страшного гротеску. — Ми платимо цю ціну, як працівники гуманітарної сфери. Ризикуємо так само, як і наші пацієнти.

— Що сталося в цьому селищі?

— Гадаю, це очевидно.

— Подивіться на знімок.

— Певен, у звіті поліції є все.

— Подивіться на клятий знімок! І скажіть, що бачите.

Нарешті він опустив очі на фотографію. Помовчав, тоді сказав:

— Обгорілі тіла. Вони лежать перед нашою клінікою.

— І як вони померли?

— Мені сказали, що там була різанина.

— Ви це точно знаєте?

Віктор подивився на неї.

— Мене там не було, детективе. Я був удома, в Сан-Франциско, коли мені зателефонували з Індії. Тож я навряд чи можу надати вам подробиці.

— Звідки ви знаєте, що це була різанина?

— Ми отримали звіт від поліції штату Андхра-Прадеш. Вони сказали, що це напад на ґрунті політики або релігії і що свідків не було через ізольоване розташування селища. Люди зазвичай уникають контакту з прокаженими.